Оновлено:
↓ Вправи з відповідями (10 завдань)
“Розстріляне відродження” — складна і страшна сторінка в історії української держави, її культури і літератури. Складно прогнозувати, якою могла би бути наша держава і творча спадщина її найталановитіших митців, якби не репресивна машина тоталітарного режиму. Причини сотень втрачених життів і знищених доль ховалися в звичайному страсі тодішньої влади перед могутньою силою слова і творчості.
«Розстріляне відродження» — літературно-мистецьке покоління 20 – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Література цього періоду відзначається багатством стилів, жанрів, вершинних мистецьких надбань.
З великою енергією в галузі розбудови літератури в цей час працювали М. Зеров, Микола Хвильовий (Фітільов), С. Єфремов, М. Куліш, М. Семенко, М. Драй-Хмара (Драй), П. Филипович та інші. До найвидатніших представників «Розстріляного відродження» належав і новеліст Григорій Косинка (Стрілець).
Термін «Розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. За це десятиліття (1921—1931 рр.) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5 000 письменників).
«Розстріляне відродження»: головне
- що це
покоління українських митців 1920-х — початку 1930-х років, яке сталінський режим репресував і здебільшого знищив фізично - звідки назва
від антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження» (Париж, 1959): поезія, проза, драма й есеї 1917–1933 років - течії
неоромантизм, експресіонізм, імпресіонізм, символізм, неокласицизм, футуризм - угруповання
ВАПЛІТЕ (Харків), МАРС (Київ), київські неокласики, футуристи М. Семенка
Представники «розстріляного відродження»
- поезія
П. Тичина, М. Рильський, М. Зеров, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, М. Семенко, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Влизько - проза
М. Хвильовий, В. Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський, М. Йогансен, Остап Вишня, Б. Антоненко-Давидович, В. Домонтович - драматургія і театр
М. Куліш, Л. Курбас - кіно й малярство
О. Довженко, М. Бойчук і його учні — бойчукісти
Доля покоління трагічна: М. Хвильовий застрелився 1933 року, Г. Косинку розстріляли 1934-го, М. Куліша, Л. Курбаса, М. Зерова й В. Підмогильного — 3 листопада 1937 року. Інші пройшли табори (Остап Вишня, Б. Антоненко-Давидович) або, рятуючись, пристосовувалися до вимог влади (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра).
Це відродження було пов’язане з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони створили тексти, гідні світового поціновування. Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12–13 травня відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового у харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» в урочищі Сандармох (Карелія) були розстріляні соловецькі в’язні: Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чехівський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан (А. Баб’юк), Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко (Снісар), Михайло Яловий та інші.
Загалом в один день, за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 представників української інтелігенції — цвіту української нації. Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти хліб насущний. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися зі світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили справді актуальне мистецтво.
Як нищили покоління: головні дати
| Коли | Що сталося |
|---|---|
| кінець 1925 — січень 1928 | У Харкові діє ВАПЛІТЕ — об’єднання письменників, ідейним провідником якого був М. Хвильовий. Під тиском партії воно мусило саморозпуститися |
| березень — квітень 1930 | Показовий процес «Спілки визволення України» в Харкові: 45 підсудних, серед них С. Єфремов, Л. Старицька-Черняхівська, В. Чехівський |
| травень 1933 | Арешт М. Ялового; 13 травня М. Хвильовий застрелився в харківському будинку «Слово» |
| грудень 1934 | У Києві розстріляли групу письменників, серед них Г. Косинку й О. Влизька |
| 27 жовтня — 4 листопада 1937 | В урочищі Сандармох (Карелія) розстріляли 1111 соловецьких в’язнів; 3 листопада — Л. Курбаса, М. Куліша, М. Зерова, В. Підмогильного, Марка Вороного, В. Чехівського та інших |
| 1957 | Посмертно реабілітували, зокрема, Л. Курбаса й Г. Косинку, але спадщину багатьох репресованих митців і далі замовчували |
| 1959 | У Парижі вийшла антологія Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження» — звідси назва доби |
Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. У більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й високі запити.
Проза поділялася на дві течії: сюжетну і безсюжетну. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, а підтекст, дух, «запах слова», як казав Микола Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називають неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Михайло Яловий, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.
Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою, чи варта була революція такої жертви.
У романі Валер’яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся (Кандиби) і Павла Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку в боротьбі з українськими письменниками, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами.
Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Микола Хвильовий), репресії і концтабори (Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Остап Вишня (П. Губенко)), замовчування (Іван Багряний (Лозов’ягін), В. Домонтович (Петров)), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк) або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
Коли 1946 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного».
Твори здавали до спецсховів, забороняли, замовчували, багато з них були назавжди втрачені. Дещо функціонувало в самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходило за кордоном. Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.
Представників інтелігенції, що належать до «Розстріляного відродження», умовно поділяють на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.
Першу групу безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство, перебуваючи за півкроку від арешту.
Незважаючи на те що більшість з них була реабілітована ще в кінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявся в СРСР й надалі або ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період.
Частині репресованих й переслідуваних представників української радянської інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах та концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк, Остап Вишня продовжував писати, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.
Третю умовну групу становлять ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж забороняли й замовчували, твори вилучали зі сховищ і знищували.
Більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов (Малошийченко), Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен (О. Бургардт)).
До четвертої групи належать митці, чия творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж (здебільшого) зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва.
Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому, не мають високої художньої вартості, індивідуальності форм і стилів, є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена і значна кількість діячів культури старшого покоління, яка стала відомою ще до приходу радянської влади і належала до покоління діячів початку XX століття, а не 1920-1930-х років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші.
Завдяки політиці українізації вони активно включились у процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УРСР; дехто з них задля цього повернувся з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною.
Читайте також:
- Аналіз новели «Я (Романтика)» Миколи Хвильового
- Аналіз роману «Місто» Валер’яна Підмогильного
- Київські неокласики
Вправи з відповідями: «розстріляне відродження»
10 завдань. Обери відповідь — одразу побачиш, чи правильно, і пояснення правила.
Хто ввів у вжиток назву «розстріляне відродження»?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: Б — Юрій Лавріненко. Термін увів у вжиток літературознавець Юрій Лавріненко — упорядник однойменної антології творів 1917–1933 років, що вийшла в Парижі 1959 року (ЕСУ, «Розстріляне відродження»).
Який період охоплює «розстріляне відродження»?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: В — 1920-ті — початок 1930-х років. «Розстріляне відродження» — покоління митців 1920-х — початку 1930-х років, яке знищив сталінський режим. 1960-ті — доба шістдесятників.
Що вважають початком масового нищення української інтелігенції?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: А — травень 1933 року: арешт М. Ялового й самогубство М. Хвильового. «Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року», коли заарештували М. Ялового, а М. Хвильовий застрелився в харківському будинку «Слово».
Де 3 листопада 1937 року розстріляли Л. Курбаса, М. Куліша, В. Підмогильного та інших соловецьких в’язнів?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: Г — в урочищі Сандармох у Карелії. В’язнів Соловецької в’язниці вивезли в урочище Сандармох поблизу Медвеж’єгорська (Карелія): з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року там розстріляли 1111 осіб (ЕСУ, «Соловецькі розстріли 1937—38»).
Хто з митців «розстріляного відродження» був театральним режисером?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: А — Лесь Курбас. Лесь Курбас — режисер і актор, організатор і художній керівник театру «Березіль» (Київ, Харків). Зеров і Плужник — поети, Косинка — новеліст.
Що заради революції робить головний герой новели М. Хвильового «Я (Романтика)»?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: В — убиває свою матір. «Заради революції він вбиває свою матір»: герой роздвоєний між чекістом і людиною.
У якому романі, за статтею, вперше в українській літературі проявилися елементи екзистенціалізму?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: Б — «Місто» В. Підмогильного. «У романі Валер’яна Підмогильного „Місто“ вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму».
Хто з митців вижив у таборах і, відбувши строк, продовжував писати?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: В — Остап Вишня. «Відбувши свій строк, Остап Вишня продовжував писати». Куліша й Зерова розстріляли в Сандармосі 1937 року, Хвильовий застрелився 1933-го.
Кому з митців, за статтею, вдалося вчасно емігрувати?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: Б — Юрію Клену. «Дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен (О. Бургардт))». Підмогильного й Курбаса розстріляли 1937 року, Косинку — 1934-го.
Ідейним провідником якого угруповання був М. Хвильовий?
Відповідь і пояснення
Правильна відповідь: Г — ВАПЛІТЕ. ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) діяла в Харкові з кінця 1925 до січня 1928 року; ідейний провідник — М. Хвильовий (ЕСУ). «Плуг» — спілка селянських письменників, «Руська трійця» і «Молода муза» — XIX і початку XX століття.