Група “київських неокласиків”

Група “київських неокласиків”


У складні для країни часи письменникі гуртувалися — аби створювати нове і розвивати національну культуру навіть попри несприятливі обставини, та щоб підтримувати один одного в боротьбі з пануючим режимом. Одним із таких об’єднань стала група “київських неокласиків”.

Особливості їхньої творчості і мистецького креда, принципи орієнтації на традицію та класику форми вірша вивчають школярі в одинадцятому класі. Основи цієї теми також входять до програми ЗНО, тому радимо уважно прочитати наш матеріал!

Більше ста років тому в розбурханому революційними подіями Києві почалося формування літературного об’єднання неокласиків, знаменитого “п’ятірного ґрона”.

Вони хотіли творити високу, елітарну вітчизняну культуру і перекладати українською світову класику. Адже з утвердженням держави художнє слово вже не мусило бути мало не поодиноким ґарантом збереження національної тожсамості. 

Їхнім важливим гаслом стало західництво, орієнтація на Європу, на відстояну у віках класичну спадщину. Прищепити європейські цінності, підхопити обірвану щойно при кінці ХVІІІ століття нитку культурної переємності завадила влада, яка вимагала натомість неухильного зближення з Росією. Здавалося б, митцям ішлося про своє художнє ремесло, про речі, далекі від політики.

Київський неокласицизм — це насамперед творча дружба. Авторитетним метром групи став Микола Зеров — поет, літературний критик, професор київського університету, котрий видавав 1918 року в Києві журнал “Книгар”. У редакції видання й почали збиратися майбутні неокласики.

До цієї групи належали також Максим Рильський, Павло Филипович, Освальд Бургардт (він же Юрій Клен) і Михайло Драй-Хмара. “П’ятірним гроном” їх означили у відомому сонеті Драй-Хмари “Лебеді”, в якому вгадувалися п’ятеро друзів-поетів.

Від початку вони виробили амбітну програму перекладів українською світової класики. Адже царський Емський указ 1876 року спеціально наголосив якраз заборону перекладів.

Українська література мала право існувати лише у вузьких провінційних “шароварно-гопачних” рамках. Коли, скажімо, Михайло Старицький переклав шекспірівського “Гамлета”, чорносотенська преса послідовно його цькувала й висміювала.

Пореволюційному ціннісному хаосу неокласики намагалися протиставити культурницьку настанову. З’явилися перші видавничі ініціативи, перші книжки, що згодом стали знаменитими. Однак уже 1919-го Київ стає мало не містом-привидом, взятим у лещата штучно організованого голоду. Навколо стояли чекістські “заградотряди”, не дозволяючи селянам підвозити продовольство.

І в історії “п’ятірного ґрона” настає новий етап, пов’язаний із провінційною Баришівкою. Вона увійшла в історію нашої культури як Болотяна Лукроза, рятівний осідок поетів, що приїхали сюди вчителювати, зваблені не грошовою, а “натуральною” платнею.

Неокласики піднесли рівень баришівської школи на неймовірну височінь. Микола Зеров читав історію, Юрій Клен — іноземні мови. Наїжджали сюди і їхні друзі-поети.

Це якраз у Баришівці утвердилася традиція “гутенберження”. У ситуації тотального дефіциту паперу, занепаду видавництв автори красивим, виробленим ще в класичних гімназіях почерком переписували вірші у власноруч виготовлені зошити — і дарували рукописні шедеври один одному. 

Баришівка рятувала від голоду фізичного, але не інтелектуального. Якось гнаний читацькою жагою Микола Зеров таки вибрався пішки до Києва — по книжки.

Взутий був у міцні черевики, подаровані вдячними батьками його учнів у рахунок отої ж таки натуральної заробітної плати. Задрімавши десь у неблизькій дорозі, професор прокинувся босим: спритні грабіжники зуміли зняти черевики, не розбудивши.

Повернувшись 1923 року до Києва, трималися осторонь політичної злоби дня. Читали лекції (для публічних виступів часом самі мусили клеїти у місті афіші), навчали пролетарську молодь, що заповнила тоді університетські аудиторії.

Вірші писали пейзажні, виповідали інтимні переживання, остерігаючись ідеологічного тиску. Здавалося, після жахів так званого військового комунізму життя трохи налагоджувалося. 

Максим Рильський був найталановитішим з-поміж неокласиків, блискуче перекладав Адама Міцкевича, Зеров — Вергілія та Овідія. Дозволяли собі хіба легку суто культурницьку критику своїх “підлих і скупих” часів. Скажімо, з уст в уста цитувалися докори Максима Рильського його заниділим у провінційному існуванні неперебірливим сучасникам:

Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруді спиш,
А там десь — голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж!

Неокласики встигли зробити дуже багато. Вони задали нові стандарти літературної майстерності на тлі тотальної деґрадації протегованої державою горезвісної пролетарської культури. Модернізували поетичну мову. Означили європеїстську традицію в українському письменстві.

Однак ніхто не міг тоді уникнути пастки злополучного соціалістичного реалізму й обов’язку служити своїм пером переможному пролетаріатові. Уже від середини двадцятих неокласиків починають невпинно цькувати. 

Їхні поетичні вечори називають зборами злочинної організації, їхні публікації — пропагандою ворожих цінностей. Як сумно узагальнив ще один поет п’ятірного ґрона — Павло Филипович:

Он муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катулла
Відродять капіталістичний світ.

Оспівувати красу грецьких статуй та античних храмів, принадність пейзажів без тракторів і комбайнів “робітничо-селянська” влада дозволити не хотіла. А митці не хотіли профанізувати свою творчість, опускатися до рівня, писав Максим Рильський, “хлопчиків, що тільки двічі два // в них може здержати безсила голова”.

У роки терору цих високочолих інтелектуалів звинуватили, як водилося, у підготовці замахів на вождів.  Чим же, як не таємними зборами озброєних змовників, були чаювання у Зерова (друзі називали його “непитущою знаменитістю”, а той зеровський майстерно приготований чай увіковічили в жартівливому “неокласичному марші”)! 

Або університетські семінари й лекції, куди збігалися послухати улюбленого професора й поета навіть студенти з інших факультетів? Принаймні так інтерпретували ситуацію слідчі.

Максим Рильський відбувся тюремним строком у Лук’янівській в’язниці. Освальд Бургардт (Юрій Клен) встиг емігрувати як етнічний німець.  Ще троє їхніх друзів загинули на Соловках. Високі здобутки двадцятих, здавалося, пішли в непам’ять. Але тільки здавалося. 

Заборонена (пізніше напівзаборонена) творчість неокласичного ґрона впродовж усіх радянських десятиліть зоставалася символом елітарної, модерної української культури. Культури, що особливо важливо, зорієнтованої на Захід, закоріненої у спільну європейську спадщину. На ній зростали покоління молодших поетів.

Забулися незчисленні бадьорі сюжети з тракторами, комбайнами й вождями. А небо Європи, під яким київські неокласики мріяли бачити Україну, вабить нас і нині.

Джерело: Віра Агеєва для BBC

Comments are closed.