Характеристика головних персонажів повісті “Дві московки”

Характеристика головних персонажів повісті “Дві московки”

Оновлено:

Характеристика головних персонажів повісті “Дві московки” стане в нагоді при детальному з’ясуванні особливостей твору і складанні портретів головних героїнь. Тут ми пояснили, чому Іван Нечуй-Левицький назвав головних героїнь свого твору саме Ганною та Мариною. Так сталося не випадково. А ще — окреслили їхні головні риси.

Ганна

Ганна — портрет за описом у тексті повісті «Дві московки» (ШІ-ілюстрація)
Ганна. Ілюстрація згенерована ШІ за описами в тексті повісті «Дві московки».

Ганна — популярне українське жіноче ім’я. Походить від латинізованої форми івритського імені Хана та грецького Анна, означає «благодать».

Зовнішність за текстом. Дівчатами Ганна й Марина вбиралися однаково: «Голови в їх були заквітчані червоними квітками; до самого пояса вітер розвівав по плечах стрічки». Василь дивується, «яка вона тепер гарна в квітках та зеленому горсеті», і думає: «Та й гарна ж ота дівчина білява!» Марина згодом нагадує подрузі про її красу — «лиця білого, брівок тоненьких».

У Ганні з раннього дитинства проявляється її головна якість — доброта. У більш старшому віці вона здатна надати серйозну допомогу своїм близьким, що потрапили в скрутний стан.

Допоможе старенькій сусідці. Турботи рідних і близьких їй людей стають і її турботами. Навколишні нерідко цим зловживають, але Ганна не ображається.

Ганна нерідко має привабливу зовнішність. Уміє шити й красиво одягатися. Не виносить неохайності. Ганні більше підходить по духу робота, пов’язана з людьми.

Здатна полюбити людину хвору, що п’є або невдаху. При цьому вона ніколи не буде шкодувати про свій вибір. Вона безмовно буде нести свій хрест протягом всього життя, прагнучи допомогти нещасній людині. Буде намагатися розбудити в ньому спрагу життя й прагнення до боротьби за місце під сонцем.

Ганна — вірна й віддана дружина, але зрад не переносить. Рішуче замикається в собі й терпляче чекає кращих часів. Випробування самотністю переносить дуже важко.

Справедлива, безкомпромісна. Зазвичай стримана, нервові зриви трапляються рідко. У роботі сумлінно, ретельно і заздалегідь продумує свої плани. Віддана до самозабуття, добра і ласкава. Любить малюків. Уважна до близьких. Справляє враження людини, що володіє таємним знанням. Ганна інтроверт. Не піддається чужому впливу і сама діє сприятливо на оточуючих. Має хорошу пам’ять. У неї сильна воля, і вона хоче мати все, і негайно. Вірить тільки в себе. Сильна збудливість врівноважує її незвичайну волю. Легко чинить опір всьому, що частенько заважає їй у житті.

Анна не завжди і не цілком прислухається до чужих порад, наскільки б корисні вони не були. Має надзвичайно розвинену інтуїцію. Передчуває події. Уроджена миловидність і чарівність дозволяють їй схилити на свій бік будь-кого. Любить тільки те, що їй належить. Їй здається, що вона має право затверджувати вдачі і звичаї, міняти їх на свій розсуд. Схильна починати все з нуля, навіть якщо попередня робота ще не закінчена.

У коханні віддана. На перше місце ставить сім’ю, добробут.

Авторське тлумачення повністю співпадає значенням цих імен. Автор описує на початку так  описує Ганну:

«Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем,  але повновида й кругловида. Підборідочок у неї був невеличкий, кругленький, як волоський горішок. Темно-русі брови лежали низько, над самими очима.  Сині невеличкі очі світились тихо-тихо, як підіймала вона віка. Тільки вона все спускала очі вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було  оце сяде, та задумається, та спустить свої довгі, густі вії на повні щоки.»

Оточуючі про неї гарної думки, бо дівчина добра, завжди рада допомогти:

«Звуть її Ганною, — промовила  мати та й засміялась. «Отже ж буду мати швидко невістку», — подумала  вона собі. — Вона коло мене стояла в церкві, — каже мати. — Гарна та привітна  дівчина! I добридень мені оддала, і намітку на мені поправила, i розговорилася зо мною любо, і дивилась мені в вічі привітно. Господи, яка гарна та  моторна дівчина».

Була зразком поведінки, на неї наказували  рівнятися іншим дівчатам:

«Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, між дівчатами, спустить очі та й задумається».

Між зовнішнім виглядом та відносинах з чоловіками дівчата зображуються зовсім контрастно:

«Ганна  поглядала на Василя крадькома й  все соромилась, а серце її мліло.  При місяці світилося її біле лице, як біла квітка, а Марина навіть при місяці  цвіла, як півонія. Василеві очі одпочивали на білій квітці, на білому личкові, на тих очах, закритих довгими віями. Марина запримітила теє й тяжко зітхнула».

Ганна була гарною господаркою у заміжжі, бережливою та розумною:

«Ганна не любила празникувати в будень».

Її покликання – сім’я, створення затишку; була невтомною хазяйкою:

«На виду стала Ганна повніша, з себе показніша: ще краща була вона молодицею, ніж дівкою. I од сонця не запалилася. Вона не боялась сонця».

«Ганна вміла зварити й спекти по-хазяйськи».

Ганна хотіла досягти щастя, мати гарне господарство:

«Ганна сиділа, склавши руки й спустивши голову. Мабуть, їй схотілось поля і трьох пар волів…»

Ганні приходиться важко, але вона не здається, навіть висилає гроші чоловікові:

«Робить вона і на себе, і на дитину,  i на стару матір. А тут з дитиною і на роботу не приймають,  не можна i на заводі стати. А покинути ні на кого, найняти няньку — ні за що, оддати до людей — болить серце материне! Стару матір вже бог прийняв до себе. Набрала Ганна у людей конопель та льону і почала прясти за хліб  та за плату. Чи корисний же той хліб, закручений пучками та веретеном!  Треба й одягтись, і обутись, годувати себе й дитину, треба й хату огріти,  жаль i Василя».

Марина

Марина — портрет за описом у тексті повісті «Дві московки» (ШІ-ілюстрація)
Марина. Ілюстрація згенерована ШІ за описами в тексті повісті «Дві московки».

Марина — жіноче ім’я, похідне від латинського прикметника лат. marinus — морський.

Зовнішність за текстом. На свято подруги одягалися однаково: «На їх були однакові горсети, однакові червоні чоботи, сорочки їх були вишиті однаковим хмелем». У танці Марина «То дріботить, то тихо попливе, як вутка по воді, поводить станом та головою». Перед весіллям її «Густа чорна коса розпалась чорною хвилею по білій сорочці», а «густий волос аж вилискується».

За темпераментом Марина ближче до меланхоліку. Лід і полум’я — так можна визначити цю натуру. За життя Марина проходить або тихо і абсолютно непомітно, або пролітає шумно, яскраво і бурхливо, але політ цей триває недовго.

З раннього дитинства стає об’єктом поклоніння. Хлопчиська постійно звертають на неї увагу.

З тими, що оточують вона рівна й привітна, але в душу нікого не пускає. Живе багатим внутрішнім життям. Марина користується успіхом у чоловіків, незалежно від того, красива вона зовні чи ні. До старості має шармом і якимсь магнетизмом, перед яким чоловіки абсолютно беззахисні.

Вона легко запалюється, але діє завжди з розрахунком. Володіє синтетичним типом мислення, якоюсь особливою, таємничої інтуїцією, сильною волею. Їй властива стриманість, вона не виставляє напоказ свої внутрішні переживання, хоча іноді піддається почуттю спустошеності. Завжди здійснює задумане.

Моральні принципи Марина може міняти по обставинам. Її сексуальність — це комбінація ласощі, насолоди, одухотвореного сексу, блаженства і напасті. Завжди відчуває сексуальний потяг. Марина складе щастя людині спокійного, з поступливим характером, хто вміє забезпечити їй матеріальне благополуччя і можливість жити багатою інтелектуальним життям, здатного захоплюватися нею постійно.

Вона може бути терплячою і поступливої з чоловіком, домагається всього ніжністю і ласкою. Зі свекрухою в неї досить складні стосунки. Перший шлюб Марини іноді буває невдалим, але, як правило, сімейне життя у неї стабільна і щаслива.

Бувають ситуації, в яких готова піти навіть на повний розрив шлюбу. Дуже любить гостей, товариство, здатна їх вразити.

Зовнішність Марини зовсім протилежна до Ганниної:

«Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товсті чорні коси тричі обплітали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре і видавалось вперед, а  надто тойтоненький ніс та повні, не дуже тонкі губи, що червоніли, як добре червоне намисто. На височенькому рівному чолі, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як дві веселки, дві тонкі чорні, аж неначе сині, брови. Як терночок, чорні швидкі очі плавали по білих, неначе підсинених білках. А на смуглявих щоках грав рум’янець, немов тая веснянарожа, а червоні губи цвіли червоним цвітом півонії…»

І вдачу мала під стать своїй зовнішності:

«Марина була смілива й проворна. Без неї не  обходилась на селі ніяка гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було,  вдарять музики в струги, Марина не встоїть і не втерпить! То дріботить, то тихо попливе, як вутка по воді,  поводить станом та головою. Настане літо, заведеться вулиця Марина перша, було, подає голос, перша заспіває пісню, та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дівчат, а надто хлопців. Проворна була Марина».

Не мала застережень на рахунок відносин між чоловіком та жінкою, слідувала за своїми бажаннями, не боялася людського осуду:

«Не її, а вона хлопців, було, зачіпає. Тим-то й боялись її сватати, тим-то недобра чутка про неї пішла поміж говорухами, цокотухами».

Мала темперамент, дійсно схожий з бурхливими хвилями під час штилю:

«Тихо виступали в круг дівчата, побравшись по  дві попід руки, тількибряжчали на шиї разки доброго  намиста та дукачі. В першій парі йшла Марина, а за нею дівчата, то перекручувались, схопившись руками за  плечі, то знов брались попід руки і танцювали кружком. То знов Марина розривала рядок і починала крутитись, а за нею дівчата парами літали тихо й  швидко, неначе зграя галок заворушилася, зароїлася в синьому небі. Перестали хлопці, почали дівчата. А поперед усіх Марина! Чорні очі зайнялися, так і горять, так і блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить, як півонія на сонці.  Марина танцює i других в танець тягне. Хлопці змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голосніше, дрібніше, Марина, як метіль, полетить швидше й легше!»

Марина привітна віддана, але в душу нікого не пускає:

«У неділю, після обіду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна  на покуті, спустивши очі й не дивлячись на людей. Коло неї сидить  поруч Марина, а далі на лаві — менші дружки. Заспівали вони тих жалібних пісень, як молода прощається з чорною косою, дівочою красою, з батьком та матір’ю. Марина зблідла як смерть! Сльоза краплею покотилась по її щоці».

Марина виявляється дуже чутливою, аточуючі засуджують за її темперамент:

«I заплакала гірко, тільки не Ганнуся, а Марина, так і залилась,  так і вмилась сльозами і закрила очі рукавом.
А молодиці шепчуть:
— Плаче, бо заміж хоче, та ніхто не свата?! А ніхто більше не винен, як стара мати! Таки розпустила дочку ще змалечку».

Марина не довго сумує через одруження коханого з ліпшою подругою. Людські пересуди не дають їй спокою:

«Після Василевого весілля смуткувала Марина осінь, смуткувала й зиму,  а на різдво вже й розвеселилась! Знов держить вона перед чи на весіллях,  чи на музиках. Хлопці липнуть до неї, як бджоли до меду, та не сватають, бо матері заказали їм старостів слати до Марини.  А Марина знов весела та співуча! З гарними хлопцями жартує, і постоїть, i побалакає, а поганому часом і по щоці дасть нишком та тишком. Чи  на музиках, чи на весіллях увивається коло Марини чорнобривий ткач Микола, i почав ходити до неї, стежку топтати…

Зацокотіли молодиці по селу, що Марина й сяка й така. Марина постояла з хлопцем під вишнями, а слава пішла по селу, що Марині парубки ніби  хотіли косу одрізати, що Марина швидко покриткою стане. Нема спокою людським язикам, нема спокою й Марині од такоїпоговірки!»

Відважується на рішучий крок, лише б довести своїм ворогам, що може отримати все, що хоче:

«— Не сплять, не  дрімають мої воріженьки,  — було, каже Марина, — ославили мене, молоду. Нехай судять, нехай наговоряться до часу — до пори! Схочу, прийде  така година, що всі вони поніміють. Піду заміж, хто трапиться! На злість моїм лихим ворогам, на злість ткачеві піду заміж!»

Має високу самооцінку:

«Піду заміж на злість ворогам і парубкам! Піду за того, хто першийтрапиться. Доки ж з мене будуть глузувати лихі люди! Хіба ж я не дівка, та ще й не хороша?..»

Не дуже переймається вибором чоловіка:

«Трапився Марині москаль, яких багато на світі, не поганий і не  гарний, вже немолодий, і не сподобався їй. Пішла Марина світ за очі, як з мосту та в воду…»

Страждає з нелюбом, розуміє, що гине її молодість та краса:

«Жила Марина з чоловіком місяць, жила й другий, і вбача? вона, що  пішла заміж не на злість сво?м ворогам та ткачеві, а на своєбезталання! Молода, весела, жартлива, вона і не гадала об тім, як важко з  нелюбим цілий вік жити. Вона думала, що тільки в піснях жіночих співають, як тяжко з нелюбом жити, нелюба любити, з нелюбом розмовляти. Як накрила голову очіпком, тоді побачила, що й справді важко нелюба любити!»

Зовсім не кохає чоловіка:

«Ввечері прийде, було, її москаль з роботи, радий та веселий,  а Марині при йому світ немилий! Засумує, задумається і ходить по хаті, мов  нежива, і діло робить, як мокре горить!

Москаль жартує дивиться їй любо в вічі, бере її за руку. А Марині світ немилий! Покладе їй руку на шию, а їй здається, що він вірьовкою обвив  її горло; схилиться він на плече — голова його важка, як камінь, поцілує — неначе гадина яка, холодна й слизька, доторкнеться до її лиця, гарячого  й молодого, а його вус кудлатий — неначе здоровий павук лазить по її лиці…»

Постійно згадує своє кохання, через це заздрить Ганні:

«Тільки й обороняється Марина од нелюба думкою про милого,  тільки тоді не так гиду? вона, як між нею та чоловіком стане думка про милого  Василя, як вбачає вона в мислі чорний вус, біле личко Василеве. I та гаряча, солодка думка закриє її од немилого жарту, од гидкого женихання, неначе од гадини, та думка сміється до неї і гріє їїсерце, як весняне сонечко.

I почала жити Марина тільки тією  думкою та завидувати Ганні. Піде, було, та гляне на Василя через тин, поміж зеленим листом вишника, i  легшее їй стане на душі.

А як піде, було, її чоловік з хати.  Марині аж легше дихати! Неначе збулася якого лиха! I порається вона жвавіше, i  погляд її веселіший, i говорить Марина сама до себе:

— Горе мені, недоле  моя! Занапастила я свій вік веселий дівочий, зав’язала я собі світ! I плакати, й нарікати нема на кого, тільки на себе. Нерозумна, я зав’язала собі голівоньку, — думала на часок, а тепер не розв’яжу вже довіку. Кажуть, треба любити чоловіка і більше нікого. А я ненавиджу його духу, не терплю його сліду; де він  ступить, і слід його поганий. Сяду з ним їсти — шматок хліба не йде мені в рот, душить, як гарячий пісок! Сяде зо мною вечеряти — вечеря мені, як полинь, гірка. Важко жити з ним, говорити нелюбі речі, сидіти з ним поруч!.. На злість же моїм ворогам, моєму лиху і чоловікові буду любити парубків чорнобривих, чорновусих!»

Вдається до хитрощів, не цінить того, що має:

«Почала Марина хитрувати по-жіночій.  Вмовляє чоловіка ласкавими словами та випроводжає його з хати то сюди, то туди, то й справді за ділом, то часом і без діла. А москаль все покорявся, бо любив Марину».

Ганна дуже стурбована через звістку, що Василь має йти на службу:

«Василь їсть через силу, Ганна й ложки не вмочила, стара мати на обід і не глянула».

 «В’їхала в двір конячка, вступили  богомольці з клуночками. Василь з Ганною пристали до їх, щоб разом йти до Києва».

Марина також відчуває горе через Василя, не шкодуючи свого чоловіка:

«А тим часом як мати випроводжала Василя за царину, в одному  садку, од самісінького поля, спершись на тин, стояла Марина. За годину або за  дві поперед усього  через ту саму царину  Марина випровадила в дорогу свого москаля з другими богомольцями. Наложила й вона всього у клунок задля його у дорогу, і жаль було трохи й, бо  москаль її був добрий, не лихий. Тільки лила вона сльози не за ним, а за другим, чужим…»

Марина йде на примирення:

— Добривечір тобі, Ганно, в хату! — ляснула вона голосно, на всю  хату, мов брязнула склянкою об землю.

«Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою.  З того часу, як Ганна вийшла за Василя, між подругами неначе недобрий чоловік  загородив стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова  булла між ними!»

Молодиці не можуть порозумітися – їх долі різні:

« — I годі. Марино, — одказала Ганна. — Не задля мене жарти та сміхи.  Не задля мене чорніють брови та очі. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.
— Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пішла  заміж за нелюба i не зазнаю такого щастя, як тобі  судилося… Я й не накохалась, я й не навтішалась! Прощай, Ганно, — промовила Марина, — час додому.  Приходь до мене, Ганно, завтра ввечері, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи…»

Марина зі відсутності чоловіка організовує вечорниці:

 «— Дівчата-сестриці! прийдіть завтра до мене на вечорниці! Скучно  мені, молодій, самій в хаті жити. Марно пливуть мо? дні за днями,  літа за літами! Постіль біла, стіна німа, ні до кого й слова промовити.  Прийде день — журюся, прийде ніч — сумую. Приходьте, дівчата!
— Добре, Марино, прийдемо! — одказують дівчата.
 — А я закличу до себе троїсті музики та наманю хлопців  повну хату, i кімнату, ще й подвір’ячко! Тому кивну, тому моргну, і налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворітечка, буду вас ждати, в вікна  виглядати. Приходьте ж, дівчаточка!..—
Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився  яром; в селі ще тихіше; місяць насилу вигляда з-за густо? хмари,  неначе світить через густе полотно.

Марина, де не встріне хлопців, до себе на вечорниці закликає:

— Хлопці! завтра в мене  вечорниці! Моя хата скраю,  вона стоїть увишнях, а двір у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопці, не минайте мене! Як минете мою хату — не займайте мене!— Добре, Марино, прийдемо, як дівчата будуть! — одказують хлопці».

«Взяла Марина хлопця за підборідок, поцілувала тричі, аж  одляски пішли попід вербами, і полетіла вітром попід огородами,  а навздогінці за нею побігла по тину чорна тінь її».

Марина жалкує за своєю молодістю:

 «Глянула Марина на себе в  дзеркало, і сльози покотились з очей. В дзеркалі чорніли блискучі очі, чорні брови, а голова цвіла квітками. Перша маківка».

Ганна зовсім збідніла:

«Не один рік минув. Спорожнилась Ганнина скриня».

Віддає життя сину:

«Тим часом на втіху матері підростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина; втішається не навтішається своїм Івасем».

Марина бачить в Івасі Василя:

«А Марина її розважає. Що божого дня навертається в  хату, годує Івася остинцями та цілуєйого бровенята, згадуючи чорні брови його батька Василя».

Йде на все, аби повернути сина:

«То не звір блукає в сосновому бору темної ночі, то не вовчиця ховається з вовченятами, тікаючи до своєї нори, то мати тікає з сином, ховається од людей».

Марина радить не продавати хату на прохання сина:

«— То матері його сторч — та в борщ, — каже Марина, — коли він таке пише. Не продавай хати, от що!»

Ганна переживає дуже важкі часи:

«Сидить Ганна день і ніч на днищі, поодкручувала собі пучки,  заробляючи черствий шматок хліба, облитий слізьми».

Марина виявляється вірною подругою:

«Марина не покидала Ганни, помагала в роботі, годувала часом своїм хлібом, одягала своєю одежею, розважала як могла.

— Візьми, Ганно, — було каже  Марина, — не даю тобі, як  старцеві. Повернеться син, заробите — оддасте».

Навіть на такому етапі свого життя Ганна поводить себе з гідністю:

«— Пішла б я  i в старці, —  каже, було, Ганна,  — та сором рукупростягати, бо я не каліка».

Марина, доглядаючи Ганну перед смертю, відчуває свою самотність:

«А хто ж мене догляне, — думала Марина, — борони боже якої  недуги або бідності. Хто же постелить мені постіль, обмочить водою мої  смажні уста, нагодує хлібом? Хто ж наготує? на смерть мені свічку, покличе на сповідь священика?»

Прощання Марини з Ганною дуже гірке:

 «Несуть Ганну в домовині з старих дощок, у чужій сорочці, що принесли добрі сусіди, в хустці, що вийняла Марина з своєї скрині. За домовиною Марина плаче та побивається йдучи, мов рідну матір ховає».

З того часу Марина втрачає свою веселість:

«З того часу не збирались на вечорниці у Марининій  хаті».

Через кілька років Марина зовсім губить своє життя:

«У Києві, на Подолі, опівночі в шинку голосить не своїм голосом катеринка. Москалів повний шинок, а серед їх, як вітер, літа? Марина, танцює-витанцьовує. Одежа на їй драна, коси вилізли з-під хустки і теліпались пасмами, хустка злізла на потилицю. Лице її зчорніло, губи посиніли. Одні чорні великі очі блискотіли якось чудно, неначе вночі у вовчиці. Москалі підхвалюють і присвистують та заливають її горілкою».

Марина вмерла в канаві, нелюдською смерю:

«Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покій душі «Отченаш» навіть вороги Маринині. «Не втекла, — кажуть, —  таки од свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, й не затанцювала його навіть в Києві».