Боги давніх українців: пантеон Київської Русі

Боги

• Перун — Бог грому й блискавки, бог князя і дружини [давні пам’ятки] Найкраще засвідчений бог Київської Русі. Його шанували передусім князь і дружина: укладаючи договори з Візантією (907, 945 і 971 рр.), русичі присягали своєю зброєю і Перуном. Його кумир стояв на пагорбі в Києві ще за князя Ігоря (945 р.): язичники з дружини присягали там, поклавши зброю і щити, а русичі-християни — у церкві святого Іллі. У 980 р. Володимир поставив нового Перуна — першим серед шести кумирів: дерев’яного, зі срібною головою і золотими вусами. Коли Володимир, охрестившись у Корсуні, повернувся до Києва (988 р.), Перуна прив’язали до хвоста коня, протягли Боричевим узвозом до Дніпра, били палицями й кинули в річку. Місце за порогами, де його викинуло на берег, літопис називає Перуновою рінню. На пагорбі, де стояли кумири, поставили церкву святого Василія.
• Велес (Волос) (у літописі — Волос, у «Слові» — Велес) — «Скотій бог»: опікун худоби, а отже — й багатства [давні пам’ятки] У договорах князів Олега (907) і Святослава (971) з греками русичі клянуться Перуном і Волосом, «скотьим богом», тобто богом худоби. Худоба тоді була головним багатством, тож Волоса вважають і богом достатку. У «Слові про похід Ігорів» співця Бояна названо «Велесовим онуком» — тому Велеса вважають і покровителем співців. Серед шести кумирів, яких Володимир поставив на пагорбі 980 р., Волоса немає (хоча в популярних текстах його туди часто додають). Пізніші житія розповідають, що кумира Велеса теж повалили — у Києві й у Ростові.
• Дажбог (давнє Дажьбогъ) — Бог сонця, «той, що дає» добро [давні пам’ятки] Один із шести кумирів Володимира (980). В Іпатіївському літописі під 1114 р. переказано візантійську хроніку Іоанна Малали, і там давній єгипетський цар Сонце (у грецькому оригіналі — Геліос, ім’я бога сонця) названий Дажбогом, сином Сварога. Звідси й думка, що Дажбог — бог сонця. У «Слові про похід Ігорів» двічі згадано «Дажбожого внука» (в оригіналі однина: «Дажьбожа внука»). Найчастіше це тлумачать як руський народ — нащадків бога сонця, а деякі вчені — як когось із князів. Ім’я пояснюють як «бог, що дає», «податель благ». Стаття «Дажбог» →
• Хорс (давнє Хърсъ) — Бог сонця — так його найчастіше тлумачать [давні пам’ятки] Другий у переліку кумирів Володимира (980), одразу після Перуна. Деякі вчені вважають ім’я іранським (пор. перське хуршид — «сонце»). У «Слові про похід Ігорів» про князя-чарівника Всеслава Полоцького сказано, що він уночі вовком перебігав шлях великому Хорсові — тобто встигав до сходу сонця. Хорса згадують і пізніші тексти: повчання проти язичництва та апокриф «Ходіння Богородиці по муках», де люди «обернули на богів» Трояна, Хорса, Велеса й Перуна.
• Стрибог — Бог, якого пов’язують з вітрами [давні пам’ятки] Кумир Стрибога стояв на київському пагорбі 980 р. Більше літопис про нього нічого не каже. У «Слові про похід Ігорів» вітри названо «Стрибожими внуками»: вони віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігоря. Саме з цього рядка вчені XIX–XX ст. і вивели, що Стрибог — бог вітрів. Від його імені, як уважають, походять назви села Стрибіж на Житомирщині й річки Стрибізька на Київщині.
• Симаргл (також Семаргл; давнє Симарьглъ) — Загадковий бог: що він уособлював, невідомо [давні пам’ятки] Його ім’я є в переліку кумирів 980 р. (у різних списках літопису — «Симарьгла» і «Сѣмарьгла»). Що це за бог, літопис не пояснює. У давньоруському «Слові якогось христолюбця» на цьому місці стоять два імені — Сим і Регл. Тому деякі вчені думають, що «Симаргл» — це два різні божества, яких переписувачі злили в одне. Найвідоміша гіпотеза: це іранський Сімург (Сенмурв) — крилатий пес чи птах. Її висунула сходознавиця Каміла Тревер, а підтримав історик Борис Рибаков, і від нього пішов популярний образ «крилатого пса — охоронця посівів».
• Мокош (давнє Мокошь) — Єдина богиня серед кумирів 980 р.; про її роль майже нічого не відомо [давні пам’ятки] Остання в переліку кумирів Володимира — і єдине жіноче ім’я серед них. Її ім’я є ще в давніх повчаннях проти язичництва, поряд із вилами, Перуном і Хорсом. Більше давні джерела нічого не кажуть: ні як вона виглядала, ні за що відповідала. Що Мокош опікувалася прядінням і жіночою працею, вчені XIX–XX ст. виводили з народного шанування святої Параскеви П’ятниці (у п’ятницю жінкам не годилося прясти). Нині ці висновки критикують.
• Сварог — Бог-коваль, батько Дажбога; давніх згадок — лише одна [давні пам’ятки] Його немає ні серед кумирів 980 р., ні в договорах з греками. Єдина давня згадка — Іпатіївський літопис, 1114 р.: у переказі візантійської хроніки Малали давнього єгипетського царя Феоста (у грецькому оригіналі — Гефест, бог-коваль) названо Сварогом. За нього, мовляв, з неба впали кліщі, і люди почали кувати зброю. Там само сонце — Дажбог, син Сварога. У давньоруських повчаннях проти язичництва вогонь називають Сварожичем: русичі «вогню моляться, називаючи його Сварожичем». Сварога-коваля, що взимку кує нове, новорічне сонце, згадує дід Данило в повісті Михайла Стельмаха «Щедрий вечір».
• Рід і рожаниці (давнє Родъ и рожаницѣ) — Божества народження і долі [давні пам’ятки] Їх згадують давньоруські повчання проти язичництва XI–XII ст.: картають тих, хто ставить «трапезу Роду й рожаницям». У питаннях Кирика до єпископа Нифонта (XII ст.) мовиться, що Роду й рожаниці «крають» (ріжуть) хліби, сири й мед, а єпископ це суворо забороняє. Найімовірніше, рожаниці пов’язані з долею новонародженої дитини, а Рід уособлював єдність роду.
• Троян — Таємниче ім’я зі «Слова про похід Ігорів» [давні пам’ятки] У «Слові про похід Ігорів» Трояна згадано чотири рази: «тропа Трояна», «віки Трояна», «земля Трояна», «сьомий вік Трояна». Хто це, невідомо. Версії: обожнений римський імператор Траян (його війська воювали на Дунаї), язичницький бог, образ давнини чи навіть натяк на трьох князів Ярославичів. Апокриф «Ходіння Богородиці по муках» називає Трояна серед тих, кого люди «обернули на богів», поряд із Хорсом, Велесом і Перуном.
• Ярило — Персонаж весняних обрядів, пов’язаний з родючістю [пізні джерела] У давніх пам’ятках XI–XIII ст. Ярила немає. Його знаємо з пізніх описів народних обрядів: навесні чи на початку літа «Ярилу» — опудало чи ляльку — вшановували, а потім «ховали». На Поділлі «похорон Ярила» справляли ще на початку XX ст. Ім’я пов’язують зі словами ярий (палкий, сильний) і ярина (весняні посіви).
• Лада (і Леля) — «Богиня кохання», яка, найімовірніше, виросла з приспіву пісні [пізні джерела] Давні пам’ятки XI–XIII ст. богині Лади не знають. Уперше «Ладо» й «Ладу» як богів згадують польські проповіді XV ст. і хроніка Яна Длугоша (1455), у нас — Густинський літопис і «Синопсис» (XVII ст.). Письменники й учені XIX ст. зробили з Лади богиню весни й кохання. У весняних і весільних піснях справді є приспіви «ой ладо», «дід-ладо». А слово ладо (лада) означало «милий, коханий; чоловік чи дружина». Саме так у «Слові про похід Ігорів» Ярославна називає свого чоловіка Ігоря — «моя лада». Це не богиня!
• Купало (Купайло) — Свято літнього сонцестояння; чи був такий бог — сумнівно [пізні джерела] Ніч на Івана Купала — одне з найдавніших народних свят: вогнища й стрибки через них, вінки на воді, купання, пошуки чарівного цвіту папороті. Купальський час як дату згадує вже Галицько-Волинський літопис (1262 р.). А богом Купала вперше назвав Густинський літопис (XVII ст.). Багато сучасних дослідників уважає, що Купало — це назва свята й обрядового опудала, а бога з таким ім’ям не було.
• Чорнобог і Білобог — «Злий» і «добрий» бог: Чорнобог — у західних слов’ян, Білобог — пізня вигадка [реконструкція] У Київській Русі цих імен не знайдено. Чорнобога згадує лише німецький хроніст Гельмольд (XII ст.) у полабських слов’ян, що жили на території сучасної Німеччини. На бенкетах вони пускали по колу чашу й вимовляли над нею слова в ім’я двох богів — доброго і злого, бо вірили, що щастя дає добрий бог, а лихо — злий. Злого бога, пише Гельмольд, вони називали Чорнобогом. Доброго бога він теж згадує, але без імені. Білобог з’являється лише в XVI ст. — у «Хроніці Помор’я» Томаса Канцова (бл. 1538 р.) і «Космографії» Себастьяна Мюнстера (1554 р.). Багато вчених уважає, що його вигадали як пару до Чорнобога. Обидва з’являються в літературних міфах Сергія Плачинди («Дажбог і Жива»).

Боги в літературі

• «Повість минулих літ» — літопис, початок XII ст. (за традицією — Нестор) (літопис · НМТ). 907 і 971 рр. Укладаючи мир з греками, князі Олег і Святослав клянуться Перуном і Волосом, «скотьим богом». Клятву Святослава містить шкільна оповідь «Святослав укладає мир з греками», а похід Олега 907 р. переказує вірш Олександра Олеся «Похід на Царгород». 945 р. Язичники з дружини Ігоря присягають на пагорбі, де стояв кумир Перуна, поклавши зброю і щити, а русичі-християни — у церкві святого Іллі. 980 р. Володимир ставить на пагорбі шість кумирів. Це єдиний перелік богів Київської Русі в літописі. Точне місце цього капища археологи досі достеменно не встановили. 988 р. Коли Володимир, охрестившись у Корсуні, повертається до Києва, кумирів рубають і палять, а Перуна тягнуть до Дніпра й кидають у воду (оповідь «Про хрещення Русі князем Володимиром»); на пагорбі, де стояв Перун, ставлять церкву святого Василія.
• «Слово про похід Ігорів» — давня пам’ятка, кінець XII ст. (героїчна поема · НМТ). Співець Боян — Велесів онук: тому Велеса вважають і покровителем співців. Вітри — Стрибожі внуки. Дажбожий внук — найчастіше це тлумачать як руський народ. Тут мовиться про князівські усобиці, від яких гинуло добро русичів. Князь Всеслав уночі вовком перебігав шлях великому Хорсові — найімовірніше, сонцю. Троян згаданий чотири рази («тропа Трояна», «віки Трояна», «земля Трояна», «сьомий вік Трояна»). А от Ярославна у плачі кличе «ладою» свого чоловіка: це не богиня Лада!
• «Заспів» — Олександр Олесь, зі збірки «Княжа Україна» (вірш). Олесь малює давніх богів як живих: Дажбог мандрує небом, Волос пасе овець, Стрибог літає на крилах і грає на кобзі золотій, Перун їздить на чорних хмарах і грозить мечем. Окремо поет згадує духів — русалок, водяників, лісовика, мавок. Боги й духи — не одне й те саме. А образ «дивна папороть цвіла» (з купальських вірувань про цвіт папороті) у вірші означає мету, до якої невпинно йде людина.
• «Похід на Царгород» — Олександр Олесь, зі збірки «Княжа Україна» (вірш). Вірш близько переказує літопис: укладаючи мир 907 р., князь Олег присягає Волосом і Перуном та зброєю, а грецький цар цілує хрест.
• «Євшан-зілля» — Микола Вороний (поема). Порівняння: так гучно й грізно звучить пісня гудця про половецькі походи. Перунові громи — образ величезної сили.
• «Захар Беркут» — Іван Франко (історична повість · НМТ). Тухольські старці збираються на Ясній поляні — давньому святилищі із золотим образом сонця, де колись не згасав вічний вогонь. Тухольців давно охрестили, але вони довго не покидали «прадідівських богів»; згодом про них забули, і Захар Беркут — один з останніх явних прихильників старої віри.
• «Сокіл-Род, Прадуб, Дажбог і Жива» — міфи в переказі Сергія Плачинди (міфи в літературному переказі). Ці «праукраїнські міфи» — літературні твори кінця XX ст. письменника Сергія Плачинди. Таких сюжетів (Сокіл-Род творить світ, Білобог і Чорнобог, оживлення Дажбога і Живи) немає в жодному давньому джерелі, а сам Плачинда вважав справжньою «Велесову книгу». Читати ці твори варто як красиву літературну казку про давніх богів, а не як записаний давній міф.
• «Щедрий вечір» — Михайло Стельмах (автобіографічна повість). Дід Данило, брат бабусі, розповідає малому Михайликові казку: взимку коваль над ковалями Сварог кує в кузні нове, новорічне сонце, а велетень Коляда везе його на небо. Хлопчик знає, що це казка, але вже бачить Сварога в кузні.
• «Лісова пісня» — Леся Українка (драма-феєрія · НМТ). Тут немає жодного бога пантеону. Персонажі драми-феєрії — духи нижчої міфології: Мавка, Лісовик, Водяник, Русалка, Перелесник, «Той, що в скалі сидить», Куць, Потерчата, Злидні, Доля. Вони живуть поряд з людьми в лісі, воді, болоті, а не правлять світом, як боги.
• «Тіні забутих предків» — Михайло Коцюбинський (повість · НМТ). Гуцули в повісті вірять не в давніх богів, а в духів: Чугайстра, нявок, арідника, щезника. Язичницькі уявлення живуть поряд із християнськими святами — це називають двовір’ям.