Оновлено:
Короткий зміст оповідання “Федько-халамидник” Володимира Винниченка пригодиться всім, хто хоче пригадати, про що йдеться у творі. Але не радимо читати лише його. Рекомендуємо прочитати оповідання повністю. Так ви краще зрозумієте зміст і засвоїте всі моральні уроки, які Володимир Винниченко хотів донести до читачів. Приємного прочитання!
Федько був справжній розбишака-халамидник. З ним весь час траплялись якісь історії. То шибку розіб’є, то око товаришеві підіб’є. Діти граються, ліплять хатки з піску, Федько раптом візьме та й поваляє — і своє, і чуже. А як хто заплаче, то звалить на землю й питає, чи наживсь на світі. Як той згоджується — відпускає, як ні, то ще й наб’є.
Запускають діти змія, то Федько прийде (не криючись, не любив ховатись) та й одбере. Але бувало так, що візьме й оддасть змія, ще й ниток своїх дасть для вірьовочки. Батьки його за шкоду лаяли й били. Але й тут він поводиться не так, як усі діти: не плаче, не проситься, насупиться й сидить. Батько стане його бити — і не скрикне. Після цього батько вийме з кишені дві чи три копійки й дає йому.
— То тобі за те, а це за те, що правду говориш. Федько, справді, не любить брехати й товаришів не видає.
А найбільше Федькові доставалося за Толю. Це була дитина тендітна, ніжненька, делікатна. Піде з Федьком, полізе на дерево, обов’язково подряпається, штанці порве. Мати лає, бо боїться, що Толині батьки виженуть їх з будинку і ніде буде жити. Батько б’є й наказує не водитися з благородними дітьми. А Толі з Федьком і самому цікаво.
От іде дощ, грім гримить, ллє як із відра. Страшно. Сидить Толя біля вікна, відійти не може. Мати заборонила дивитись, так воно ще цікавіше стало. І раптом бачить Толя, Федько з хлопцями вискакують під дощ. І так їм весело. Бігають, стрибають, дощик закликають, у воді то гвіздок, то підкову знайдуть, регочуться. Вибіг і Толя. Холодно йому, бархатні штанці замочив. А наступного дня Толя хворий, а Федькові хоч би що. Знову б’ють Федька.
Настала весна. Лід пішов річкою. Цікаво подивитись. Приходить Федько, хвастається, що завтра піде на річку. Вже й палицю здоровенну знайшов. Толі теж цікаво. Вранці він приєднується до хлопців, і, замість того щоб іти в школу, вони гуртом попрямували до річки. А на річці народу — тьма.
Крига, як стадо волів, йшла тяжко, напирала одна на одну, тріщала, зчиняла гармидер, потім знову поволі йшла. Хтось із смільчаків застрибував на крижину. Федько, дивлячись на це, замріявся: от би по кризі на той берег перескочити.
“Ану, спробуй! — знов сказав Толя. — Ти ж хвалився, що будеш їздити на крижинах. Ану!” Засперечались: якщо Федько зможе, Толя віддасть йому свого перочинного ножика, якщо ні — то Федько йому свого чижика. І Федько побіг. Стрибнув на крижину, підбіг до краю. Спробував палицею сусідню — угинається, Федько вибрав іншу. То на животі повзе по тонких крижинах, то впирається палицею, перестрибуючи крижані латки. Як комашина, крутиться, щось вигукує, шапкою махає, сміється. Дістався до берега й назад. Ніхто його не лає. Бо хіба ж можна лаяти такого спритного. Всі з захватом дивляться на нього, оточили.
Толі стало заздрісно. Він підійшов до Федька й попросив палицю. Всі здивовано глянули на Толю. Федько спочатку не хотів давати, бо ж Толя не зможе так. Але Толя образився, і Федько віддав. Так само, як Федько, розбігся Толя й стрибнув на крижину, потім на другу. Але тут насунула купа льоду й одрізала його од берега. Він один залишився серед страшної криги. Стало лячно. Руки похолоділи, весь розм’як. Він уже не знав, що робити, навіть крикнути не міг, тільки стояв і тихенько плакав.
А на березі теж не знають, що робити. Щось кричать, побігли за Толиним батьком. І Федько десь зник. Але ось він з’являється із довгою палицею, забиває гвіздок.
— Держись, Только, я зараз буду коло тебе! Держись, не бігай, стій на місці! Федько зіскочив на Толину крижину. Забрав Толю. Потім перестрибнув на іншу, підсунув її поближче до Толі.
— Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш… Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійсь… Ставай тут. Стій, не бійсь. Я піду назад, підштовхну тепер до берега…
Але раптом крижина під Федьком розламалася навпіл. Хлопець зник під водою. Винирнув, ухопився за крижину. Толя забігав. Федько попросив його подати палицю. В цей час крижина підійшла до берега, і Толя, як стріла, вилетів з неї. А ззаду на Федька вже сунула нова крига.
Хлопці кинулися до нього, протягнули палицю, щоб ухопився. Але посинілі руки не хотіли слухатись. Тоді йому кинули шворку. Та й за шворку руки не держались. Тоді Федько схопив її зубами, міцно стис і махнув головою на знак згоди. Як тільки його витягли, він почав бігати. Вода лилась з нього, зуби цокотіли.
— Нічого, не перший раз, я цієї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати. Але йому не дали побігати.
Прибігли Толині батьки й Федькова мати, дуже люті. Вони потягли дітей додому. Толя все плакав і просився, кричав, що він не винен, що не хотів іти, що його потягли й що то Федько штовхнув його на кригу. Толин батько зупинився. Він запитав у Федька, чи це так, бо знав, що той ніколи не бреше.
Толя стояв такий зляканий. Великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на Федька, сльози текли йому по щоках і зупинялись у куточках рота. І Федько сказав, що то усе він. Толин батько сильно ляснув його по лиці. А Толя в цей час горнувся до матері, яка милувала й жаліла його.
А ввечері, коли прийшов з типографії Федьків батько, у хлопця вже був жар. Федька поклали на стільця й били, як слід. Але на цей раз він навіть не скрикнув.
Коли батько пустив його, Федько упав на землю й не рушив. Рука його була така гаряча, а лице таке спокійне. Він уже нічого не чув і не бачив. Через три дні Федько помер.
Разів зо два він приходив до пам’яті, питав, чи били Толю, а непритомний все когось просив, комусь грозився і все про щось допитувався у Толі. Коли його ховали, на кладовище йшли хлопці з усіх сусідніх вулиць. Друзі ридали навзрид.
Толя ж тихенько виглядав у вікно. Йому було цікаво, як ховають Федька-халамидника. Коли Федькова труна сховалася за рогом вулиці, Толя одійшов од вікна, перекрутився на одній нозі й побіг гратися з чижиком. Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.
Характеристика Федька-халамидника та інших героїв
У центрі оповідання — двоє хлопців, сусіди з одного двору: бідний Федько, син робітника друкарні, і Толя, син хазяїна будинку. Довкола них — батьки обох і вуличні товариші Федька.
Герої оповідання «Федько-халамидник»
| Герой | Хто він | Головна риса | Цитата |
|---|---|---|---|
| Федько | син Івана, складача з друкарні | чесний, сміливий, великодушний | «Але Федько брехати не любить» |
| Толя | син хазяїна будинку, де живе Федько | пещений, заздрісний, боягузливий | «А потім Федько узяв і пхнув мене на кригу…» |
| Федькові батьки | батько Іван і мати («Іваниха») | бідні, суворі, бояться хазяїна | «Камінь, а не дитина!» |
| Толині батьки | хазяї будинку, «папа» й «мама» | багаті, пихаті | «Інакше, лучче очистіть мені квартирю» |
| Стьопка, Спірка, Гаврик | вуличні товариші Федька | вірні друзі | «Хватай, Федю! Хватай…» |
Федько-халамидник: характеристика з цитатами
«Халамидник» — бешкетник, пустун, а ще (застаріле) босяк, голодранець. Так його й представляє оповідач: «Це був чистий розбишака-халамидник». Але з кожним епізодом видно, що за бешкетами — чесна і щедра душа.
- Бешкетник і силач. «Спокій був його ворогом»; Федько — «перший по силі на всю вулицю»: валить піщані хатки й відбирає змія.
- Відкритий і щедрий. Він ніколи не підкрадається нишком і може віддати відібраного змія ще й зі своїми нитками: «Думаєш, мені він потрібний?»
- Чесний і гордий. Покараний, Федько «не плаче, не проситься, не обіцяє, що більше не буде». Брехати він не любить і товаришів не видає — за це батько його й хвалить (див. переказ вище).
- Сміливий і спритний. На річці він переходить по кризі на другий берег і назад. Дорослі, що лаяли «шибеника», замовкають і стежать за кожним його стрибком: «Стриба, як кішка».
- Кмітливий рятівник. Коли Толю відрізає крига, Федько забиває гвіздок у довгу палицю, добирається до Толі й підсуває йому свою крижину. Сам провалюється у воду, а шворку, яку йому кидають, хапає зубами.
- Великодушний. Толя бреше, що Федько «пхнув» його на кригу. Федько, якому вірить навіть Толин батько («я знаю, що ти ніколи не брешеш»), бачить Толин страх і бере провину на себе: «Повів…», «Пхнув…».
Толя — протилежність Федька
- «Благородна» дитина. «Чистенький, чепурненький», він «зовсім не мав нахилу до Федькових забав», але тягнеться до них.
- Пихатий. Толю ображає, що Федько зве його «Толька», «Наче він йому товариш»; а Спірці подумки заперечує: «Зовсім не „тато“, а „папа“».
- Заздрісний. Він підбурює Федька йти на кригу, сподіваючись, що той злякається: «Хай не задається». А коли хлопці дивляться на Федька, «як на героя», Толя і сам бере палицю та йде на кригу.
- Боягузливий і невдячний. Перед батьками Толя виправдовується: «Я не винен, я не винен…» — і зводить усе на Федька. У день похорону йому лише «цікаво», як ховають Федька; потім біжить гратися з Федьковим чижиком, якого випросив у Федькової матері, збрехавши, що виграв його (заклад виграв Федько).
Дорослі й товариші
Федьків батько Іван — складач у друкарні: «Руки сиві од олива літер». Він б’є сина за бешкети, але цінує правду. Мати найбільше боїться, що через Федька їх виженуть з квартири. Толин батько — хазяїн будинку: він вірить Федькові, але, почувши «зізнання», б’є його по лиці й погрожує виселенням. Стьопка, Спірка, Гаврик — Федькові товариші; Стьопка лягає на лід, щоб підсунутися до Федька, а на похороні хлопці «плакали навзрид».
Читайте також: