Поговорімо про модерністські напрями і течії. Їх було багато, адже кожен письменник шукав у модернізмі “щось своє”. Важливо знати, чим течії модернізму відрізнялися одна від одної, адже лише так можна зрозуміти цей художній стиль.
Модернізм
Загальна назва сукупності літературних тенденцій нереалістичного характеру на межі ХІХ-ХХ ст.
Головні ознаки:
- перевага інтуїтивного, ірраціонального начала над логічно-раціональним;
- вищість таланту й мистецтва; • головним знанням уважалася не наука, а поезія, краса, що здатна проникати в глибини буття;
- звільнення мистецтва від практичних цілей («мистецтво для мистецтва») та від жорстких канонів.
Модернізм виник у Франції, пов’язаний з іменами Ш. Бодлера, A. Рембо, П. Верлена, Е. Верхарна, М. Метерлінка, В. Брюсова, О. Блока, Р.-М. Рільке.
В українській літературі модернізм набув специфічних рис, ставши перш за все рухом до новітніх європейських течій. Українські модерністи: поети «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький), «Української хати» (М. Вороний, О. Олесь, М. Євшан, Г. Чупринка).
Модернізму притаманні конструктивність, віра в прогрес та гуманістичні ідеали, чим він принципово відрізняється від постмодернізму. У межах модернізму виділяють такі літературні течії: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, авангардизм (деякі вчені вважають авангардизм окремим явищем через його деструктивну направленість), сюрреалізм, неоромантизм.
Імпресіонізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму.
Завдання імпресіонізму — передати світ таким, яким його відчуває автор, відтворити мінливі відчуття та переживання. Первісно виник у малярстві (назва — від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця»), у літературі чіткої поетики не виробив, наближаючись то до натуралізму чи реалізму (в прозі), то до символізму (в поезії).
Основні риси: уривчастий, фрагментарний суб’єктивний опис, багатий кольоро- та звукопис, передача різних внутрішніх станів автора. Представники: брати Гонкури, А. Доде, Гі де Мопассан, С. Цвейг.
В українській літературі елементи імпресіонізму спостерігаємо у М. Коцюбинського, Г. Михайличенка, М. Хвильового.
Експресіонізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Також уважається течією авангардизму. Протистоїть реалізму та імпресіонізму.
Головним завданням експресіонізму є відображення максималізованого авторського переживання через напругу переживань та емоцій.
Для експресіонізму характерні: загострена «нервова» емоційність, ірраціональність, гіперболічність, гротеск, фрагментарність письма, одноколірність чи протиставлення барв. Часто у творчості експресіоністів поєднуються зовні протилежні явища: буденність і космічність, вульгарність і пафос, пацифізм і революційність.
Представники: Г. Тракль, Б. Брехт, М. Брод. В українській літературі — В. Стефаник (окремі риси), Ю. Клен, М. Хвильовий, М. Куліш.
Символізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму.
Виник у Франції в 70-х рр. XIX ст. (С. Малларме, А. Рембо, П. Верлен).
Основні риси: для символістів мистецтво не відображення життя (як для реалізму), а «медіум», посередник між цим світом і вищим ірраціональним, доступним лише на рівні інтуїції, через натяк і символ. Відповідно у творі за зовнішнім конкретним змістом повинен ховатися інший, таємний.
Об’єкт мистецтва — символ, що асоціюється з іншими, вищими сферами. «Інший» світ може бути відкритий через мистецтво поезії й музики, звідси намагання внести в письменство «дух музики». Література, на думку символістів, є не функціонером, а самоцінним виявом прекрасного, тобто естетична функція ставилася на перше місце. В українській літературі символізм з’явився на початку XX ст.
Повністю розкритися не зміг через несприятливі історичні умови, проте його риси бачимо в поезії представників «Молодої музи» (В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Чернецький) та «Української хати» (О. Олесь, М. Вороний, М. Євшан, Г. Чупринка), після революції — «Музагет» (П. Тичина, Д. Загул, М. Терещенко, О. Слісаренко, Я. Савченко, B. Кобилянський), останнім «спалахом» вважається творчість групи «Митуса» (Р. Купчинський, В. Бобринський, О. Бабій, Ю. Шкрумеляк).
Неоромантизм
Стильова течія модернізму в українській літературі початку XX ст.
Леся Українка називала його «новоромантизмом». На відміну від класичного романтизму, який проголошував розрив між дійсністю та ідеалом, неоромантизм вважав за можливе їх поєднання завдяки силі волі людини, її потягу до втілення мрії, здійснення неможливого.
В українській літературі неоромантизм виявився в драматургії Лесі Українки, творчості митців «розстріляного відродження» (О. Близько, М. Йогансен, Ю. Яновський) та «празької школи» (О. Ольжич, О. Теліга), у романі «Тигролови» І. Багряного. У зарубіжній літературі він виявляється у творах Р. Кіплінга, Р.-Л. Стівенсона, Г. Ібсена, Е.-Л. Войнич, Дж. Лондона, К. Гамсуна, М. Гумільова.