Футуризм увірвався в світове мистецтво, а згодом і українську культуру в час, коли вона потребувала нового дихання і модерного віяння. Футуристи виходили далеко за рамки, які існували для творчості у той час, творячи нові уявлення про те, яким може бути літературний чи мистецький твір. У літературі нове віяння футуризму проявилося особливо рясно, подарувавши нашій культурі талановитих митців, які обрали для розвитку свого творчого его саме такий керунок. Запрошуємо з’ясувати його особливості.
Футуризм — авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття в основному в Італії й Росії.
У живописі й скульптурі італійській футуризм став предтечею багатьох наступних художніх відкриттів і течій. Так, Боччоні, який використовував у своїй роботі одразу кілька матеріалів (скло, дерево, картон, залізо, шкіру, одяг, дзеркала, електричні лампочки й т. д.) став попередником такого сучасного на сьогодні напряму в мистецтві, як поп-арт. У своїх футуристичних роботах Балла прагнув до об’єднання форми, кольору, руху й звуку.
На світогляд футуристів великий вплив мали філософські погляди Ніцше з його культом «надлюдини» та Бергсона, який стверджував, що мозок може осягати все закостеніле й мертве.
Футуризм — це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною.
Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху.
Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово.
Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах.
До Першої світової війни футуризм в індустріально відсталій Україні не мав сприятливого ґрунту. Але вже 1913 р. лідер українського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Prelude», а 1914 р.— «Дерзання» і «Кверо-футуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок.
Він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «Флямінґо» (1919-1921), «Аспанфут» (1921-1924) у Києві, а після переїзду до Харкова журнал «Нова ґенерація» (1928-1930). Під тиском панівної комуністичної ідеології журнал змушений був стати бойовою трибуною «пролетарського мистецтва» й від деструкції перейти до пропаганди конструктивізму й супрематизму (низку статей надрукував у «Новій ґенерації» К. Малевич), а потім був зовсім заборонений.
До «Нової ґенерації» належали, крім М. Семенка, поети Гео Шкурупій, Олекса Близько, М. Скуба та ін., теоретик О. Полторацький. Деякий час під впливом футуризму був Микола Бажан. Близько до футуризму стояв Валер’ян Поліщук, що на футуристичній основі намагався створити власний напрям «динамічного спіралізму».
Футуристи не мали такої видатної позиції в українській літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством.
«Нова ґенерація» пропагувала модерні західноєвропейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, і журнал перестав існувати ще до загальної ліквідації літературних організацій у 1932 р.
Крім згаданих, існували ще й менші локальні гуртки футуристів: у Харкові «Ком-Космос» (1921), в Одесі «Юголіф» (з участю місцевих російських футуристів), у Москві «СІМ» («Село і місто», 1925), що об’єднувало українських письменників у РСФСР. Органами футуризму в 1920-х рр. були ще «Семафор у майбутнє», «Катафалк искусства» (російською мовою) і «Гольфштром».
Деструкція — руйнування структури будь-чого. Період панфутуризму у творчій біографії Михайля Семенка пов’язується, перш за все, з надзвичайно плідною діяльністю в плані розробки теоретичного підґрунтя нової течії. Перебуваючи в контексті актуальної на той час тези про смерть мистецтва, Михайль Семенко формулює свою теорію «деструкції» світового мистецтва й розуміння футуризму, як перехідної ланки від мистецтва минулого до майбутнього.
Процес розкладу світового мистецтва, його деструкція, має, на думку М. Семенка, змінитися конструктивним процесом формування нової культури.
«Матеріал поезії — слово як таке — підпало під енергійний процес деструкції… Слово розкладене й використане з усіх боків — як поняття, символ, образ, фарбова пляма, тональний звук і, нарешті, як прозаїзм», — писав наприкінці 20-х років минулого століття керманич українського футуристичного руху Михайль Семенко.
Його «деструкція» насправді виявляється в небагатьох віршах- маніфестах, покликана прагненням здійснити велику справу — вивести українську літературу, що загрузла в «селянському дискурсі», на європейський, світовий рівень.
Футуризм Семенка переслідує не так мистецькі, як патріотично-просвітницькі цілі — і саме цим він найбільш цінний для вітчизняної літератури, як перша спроба створити щось не «українське», а «літературне».