Український літературний авангард бурхливо розвивається протягом двадцятих років XX ст. Це художнє явище, що було реакцією на процеси в тогочасному мистецтві та суспільстві загалом.
Авангардизм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — умовний термін на означення загальних новаторських напрямів у художній культурі XX ст. Основні ознаки: руйнування традиційних форм і канонів, інтуїтивне сприйняття дійсності, суб’єктивізм, динамізм, фрагментарність, незвичайні виражальні засоби, новий тип героя — людини вольової, духовно активної. Це поняття не має однозначного тлумачення щодо своєї естетичної сутності. Авангардизм охоплює стильові течії: футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, абстракціонізм, кубізм.
Футуризм (від італ. futurismo та лат. futurum — майбутнє) — авангардистська стильова течія в літературі 10-30-х років XX ст. Ознаки футуризму: заперечення цінностей традиційної культури, нехтування традиційними жанрами й формами; урбаністичні мотиви й тема індустріального пейзажу; поетизація руху, швидкості; шукання зорових засобів зображення руху; текст без розділових знаків, великих літер; домінування дієслів на означення руху.
Яскравим представником літературного авангарду, основоположником і теоретиком українського футуризму є поет доби Розстріляного відродження Михайль Семенко.
1914 р. в передмовах до поетичних збірок «Дерзання» та «Кверофутуризм» митець опублікував маніфести футуризму. Загальні положення його теорії футуризму, яку він назвав кверофутуризм (пошуковий футуризм), такі: ідеї інтуїтивізму філософа А. Бергсона, «краса пошуку», оспівування руху, динаміки.
З 1915 року у творчості М. Семенка починається другий період, більшість віршів він пише в імпресіоністичній манері. І тут можна знайти справжні перлини інтимної та медитативної лірики, ліричні мініатюри в дусі східної поезії. Щоб «свої» не дуже насміхалися над ним, «сентиментальною квашею», поет придумав вигідний іронічний прийом маскування автора — карнавальні маски П’єро та Дон-Кіхота.
Повернувшись на батьківщину, М. Семенко дуже активно працює: лише протягом 1918 року він створює дев’ять поетичних циклів, серед них два символістських. Болісна реакція поета-гуманіста на драматичні післяреволюційні події в Україні вилилася в песимістичну, сповнену трагічними мотивами, експресіоністську «Поезію згуби». Ліричний герой М. Семенка роздвоюється: один — «футуристичний», плакатний, сповнений бравади — нахваляється виставити «свої закривавлені груди» і «має міць синтетичну й могутню»; інший — маленька, беззахисна людина зі всіма її болями й слабкостями, «душа якої просить ласки» і «прагне друга як колись».
М. Семенко-імпресіоніст відтворює звук і колір, динаміку міста, змальовує його в різні пори року. Це дало підставу критикові В. Коряку сказати про нього, що він «всією творчістю споруджує в українській поезії культ урбанізму».
Поет підійшов до створення «узагальненого образу міста як певного символу» (Е. Адельгейм); близько десяти його віршів мають назву «Місто».
У 1922 р. М. Семенко, який називав себе «футурорубом на незайманих лісах української літератури», розробив теорію панфутуризму (заперечення «старого» мистецтва). Поет вважав, що «мистецтво, досягнувши вершин академізму та класицизму», пішло деструктивним шляхом, а відтак конче потрібно «добивати його», щоб на уламках старого зводити нове мистецтво.
Усі етапи розвитку футуризму як авангардистської течії — кверофутуризм (1914), панфутуризм (1918-1927), а також діяльність футуристичної організації «Нова генерація» (1927-1931) — пов’язані з творчістю М. Семенка. Найпродуктивнішим виявився для поета період кверофутуризму (цикли далекосхідних поезій, «поезомалярство» тощо).