Складно знайти українця, який не знає знаменитої пісні “Ніч яка місячна, зоряна, ясная…”. Її прийнято вважати народною. Тому мало хто знає, що вона має літературне походження. У 1870 році український поет і прозаїк Михайло Старицький написав ці чуттєві рядки. А згодом їх поклав на музику геніальний Микола Лисенко.
Запрошуємо вас дізнатися про цей вірш більше. І обов’язково діліться новими знаннями з іншими!
Рід: лірика.
Жанр: інтимна лірика.
Мотив: любов, вірність, щирість почуттів. Ідея: оспівування високого почуття кохання.
Тема: зображення гармонійного поєднання картин розкішної природи з почуттєвою тональністю – станом душі ліричного героя.
Художні засоби
Епітети:
- «ніч – місячна, зоряна»;
- «кохана – працею зморена»;
- «гай – чарівний»;
- «осичина – струнка»;
- «небо – незміряне, всипане зорями»;
- «перли – ясні»;
- «роса – краплиста»;
- «роса – срібна»;
- «пригорну – щиро»;
- «розмова – тиха».
Порівняння:
- «ясно, хоч голки збирай…»;
- «гай – ніби променем всипаний»;
- «гріє, як жар».
Гіпербола:
- «і над панами я пан!»
- «хвиля кохання»
Метафори:
- «гай…чи загадався, чи спить»
- «листя жагою тремтить»
- «небо… всипане зорями»
- «роса грає»
- «…злоба підслухала»
- «нічка приспала всіх, соном окутала».
Художній паралелізм:
«що то за Божа краса!»
Зменшувано-пестливі форми:
- «моя рибонько»
- «ніженьки»
- «до хатинньки»;
- «лебедонько»;
- «до серденька»;
- «нічка».
Метафоричні епітети:
- «вороги – знуджені працею»;
- «нам – окраденим долею…»
Ідейно-художній аналіз
Поезія належить до інтимно-пейзажного виду лірики, оскільки М. Старицький гармонійно поєднав картини розкішної природи (опис краси й загадковості української ночі) з почуттєвою тональністю – станом душі ліричного героя, закоханого і щирого.
Головна ідея твору поєднує оспівування високого почуття кохання і захоплення мальовничою нічною природою із соціально-громадянськими проблемами того часу, коли був написаний цей вірш.
Поезія має назву «Виклик» тому, що ліричний герой кличе свою кохану на побачення, запевняючи її в щирому коханні до неї, він кличе її, щоб побути з коханою наодинці і вдвох помилуватися красою нічної природи: «Вийди, коханая, працею зморена…».
Вірш пронизаний почуттями чистого кохання. «Коханая», «моя рибонько», «вірная», «лебедонько» – ці піднесено-ліричні звертання показують глибину любовних переживань, переповненість щастям.
Стан особливої схвильованості передається емоційним вигуком «Господи!», широким вживанням зменшувально-пестливих суфіксів: «рибонько», «хвилиночку»,«ніженьки», «серденько». Внутрішню і зовнішню красу закоханих підкреслено «Божою красою» природи: «небо незміряне всипане зорями…», «гай чарівний, ніби променем всипаний…».
Ліричний герой цієї поезії – закоханий юнак, ніжний, турботливий, відкритий. Краса, вірність, любов коханої – це найвища цінність у житті. І хоч закохані бідні, «працею зморені», «окривджені долею», проте ліричний герой має те, що не здобудеш ні за які гроші: кохання і щирість. І тому він почувається «паном над панами».
Пейзаж, описаний у творі, не лише показує, що відбувається в душі ліричного героя, а й поглиблює, уточнює найтонші нюанси почуттів. Жагою кохання сповнений ліричний герой: «…на стрункій і та високій осичині листя жагою тремтить».
Історія написання
Вірш був написаний тоді, коли М.Старицькому виповнилося 30 років і він одружився з Софією Лисенко. Поезія майже відразу полюбилася читачеві, бо вона близька до високоморальної, рідної, української пісні. Митець зумів поєднати і красу української ночі, і глибокі почуття закоханих.
Пейзаж перегукується із настроєм ліричного героя. Лише місяць та ясні зорі – свідки чистого, потаємного кохання. Такої досконалості вдалося досягти за допомогою художньої досконалості слова. Поезія стала піснею. Музику написав М.Лисенко.
Виклик
Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями —
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло-ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?
1870