Михайла Старицького ми знаємо як письменника, який вміло реалізував себе у багатьох жанрах — поезії, драматургії та прозі. Крім того, він був одним із корифеїв українського театру, який став одним із найпомітніших суспільних явищ XIX століття.
Запрошуємо вас до прочитання кількох його поезій. Усі вони різні, проте однаково майстерно написані.
Ждання
За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ранить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хвилевим ляга;
Темніша небо… і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою…
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей…
Ось тьохнув щасно соловей –
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить…
А все нема, нема Зорини!
Я жду – і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад…
Ген місяць видом величавим
З поза тополь зирнув у сад –
Її ж нема… Я муку чую:
Холоне серце… голова,
Мов крутінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива…
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на рамени мені…
Зайнявся дух… урвалось слово…
Вуста з вустами ізлились,
І ми на зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі…
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни!Ждання
За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ранить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хвилевим ляга;
Темніша небо… і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою…
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей…
Ось тьохнув щасно соловей –
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить…
А все нема, нема Зорини!
Я жду – і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад…
Ген місяць видом величавим
З поза тополь зирнув у сад –
Її ж нема… Я муку чую:
Холоне серце… голова,
Мов крутінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива…
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на рамени мені…
Зайнявся дух… урвалось слово…
Вуста з вустами ізлились,
І ми на зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі…
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни!
Лорі
О, покладіть лілеї рук
На мої очі вже слабії,
Щоб духом злинув серед мук
І в млі пашистій бачив мрії
Крізь біль лілей!
Згаси в очах жаркі вогні,
Скрий квітку вуст рожеву, милу,
Нехай забудусь в тихім сні…
Щоб ґвалт думок знайшов могилу
І зник у сонній далині,
Віддавшись любому вітрилу,
Крізь біль лілей.
Монологи про кохання
ІІ
Не за’хвати солодкого зомління,
Не пестощів пекучая жага
З’ясують нам ті чарівні боління,
Які любов у серця вимага.
Кохання – спів, зальот душі – не тіла,
Зоря з-за хмар, веселка дощова,
Вано ростить у нас незримі крила
І до країн незнаних порива.
Душа у нас болить із самотини,
Рвучися все з земних важких заліз,
Вона жада поради і дружини,
Жада розкош в багатті спільних сліз…
Зі мною ти, моя красо – богине, –
Що мовити? Душа у нас одна –
І цілий мир в очу’ твоєму гине,
І світ новий, баєчний вирина…
О люба ніч! Ти появляєш мрії
Й невиразні краси в зористі млі…
Як чарівно’ ген промені блідії
Мереживом срібляться по землі!
В обіймища сплелись сутінків зграї,
Отрутою пушать нічні квітки,
І шепотять про втіхи темні гаї
До місяця закохані мавки…
Все повно чар і виростає з міри,
Минулеє прийдешнім і злилось;
Душа зорить в дитиннім сяйві віри,
Бажається незбутнього чогось…
Зріднили нас незмисленні хвилини
І за’хвати розкошів неземних;
Вчуваються і пісні янголині,
І тихий дзвін струн легких, золотих…
Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття –
Тобі віддам усе своє бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!
Не згадуй
Не згадуй, мій друже, мій милий,
Не жур мого серця ти вкрай:
Давно занесли уже хвилі
У море безоднє наш рай.
Не можна, несила, коханий;
Минуле вернути назад –
Ми тільки здратуємо рани,
Що кожен загоїти б рад.
Розтатись не зважимо духу,
А щастя зламали самі…
Не треба ж ні слова, ні руху –
Ми будьмо, як камінь німі;
Бо й серце розбите, недуже,
Мов камінь у грудях, лежить…
Не згадуй же, голубе – друже,
Того, що не може ожить.
Чого свої очі, чого свої милі
Вмиваєш гіркими слізьми?
Хіба ти не знаєш, що люди, як хвилі,
Байдужі, холодні, німі!
Кепкують над краєм твоїм сиротливим,
Ти крушишся серцем сама…
Хіба ж ти не знаєш, що в світі кривдивім
Ні ради, ні правди нема!
Якщо мене вірно, зозуле, кохаєш,
То ти на людей не вважай;
Хіба ж ти не бачиш, хіба ж ти не знаєш,
Що ти моє щастя, мій рай!