Оновлено:
Розглядаючи ліричні твори, варто звертати увагу на поетичний синтаксис, який використовує автор. Він, поруч із художніми засобами, робить твір динамічнішим. Інверсійні конструкції, оригінальні антитези, мелодійні анафори і неочікуваний паралелізм можуть зробити незабутнім будь-який ліричний і навіть прозовий твір. Зверніть увагу на особливості основних засобів поетичного синтаксису, щоб уміти правильно визначати їх у творах української літератури!
Інверсія — стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним.
Українська, як і інші східнослов’янські мови, належить до мов з вільним порядком слів у реченнях, проте певна їх синтаксична послідовність, унаслідок своєї узвичаєності, а також через її підпорядкованість логіці розгортання висловлюваної думки здається більш природною, тоді як зміна такої послідовності психологічно сприймається як відступ від певної сталої норми.
Наприклад:
1. «Зелена гілка в лузі на вербі // Від доторку твого зів’яне» (Д. Павличко), замість: Зелена гілка в лузі на вербі зів’яне від твого доторку.
2. «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра), замість: Ніхто не кохав так. Подібне кохання приходить лише через тисячі літ.
3. «Ця любов, наче овочі цінні. // Дозрілі, пізні» (Б. Рубчак), замість: Ця любов наче цінні, дозрілі, пізні овочі.
4. «Простелю тобі, раю, // Притулюсь собі скраю» (І. Драч), замість: Простелю тобі, раю, скраю собі притулюсь.
Інверсія індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлення. Але основна її функція полягає не в цьому. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить передусім меті виділення окремих, найвагоміших у контексті даного висловлювання слів.
Інверсоване слово за рахунок того, що потрапляє в незвичну для нього синтаксичну позицію, мимоволі привертає й затримує на собі більше уваги. Інверсоване слово, яке виділяється вже саме по собі, звичайно ще й тяжіє до винесення його в позицію початку або кінця такої фрази, що вимовляється на одному диханні (це приблизно 7—8 складів), тобто в інтонаційно сильні й більш відчутні місця фрази:
Так ніхто не кохав. // Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.
Інверсованість слів «так», «тисячі літ», «кохання» підкріплюється їхньою інтонаційно сильною позицією — початку або кінця віршового рядка, а відчутність слів «не кохав» посилюється за рахунок цезурної паузи, яка на мить перериває мовлення.
У реальних мовленнєвих текстах інверсія може набувати дуже складних форм, коли, наприклад, інверсується відразу декілька членів речення, граматичні форми підмета й присудка не збігаються з логічними формами і т. д.
Тавтологія — повтор того самого слова, спільнокореневих слів або слів, близьких за значенням. Випадковий повтор — мовна помилка («масло масляне»), а навмисний — стилістична фігура: він затримує увагу на слові, підсилює почуття та ритм. Таку фігуру знаходимо в художній літературі, публіцистиці, ораторських промовах і фольклорі.
Особливо люблять тавтологію думи: поруч стоять спільнокореневі слова — «Та жалібно квилить-проквиляє» («Буря на Чорному морі»), «піший-пішениця» («Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі»). Тримається на такому повторі й чимало висловів і прислів’їв: «на війні, як на війні»; «дружба дружбою, а служба службою»; «Богові — Боже, кесарю — кесареве».
Антитеза — стилістична фігура: різке протиставлення понять, образів чи думок, поставлених поруч. Протилежності підсилюють одна одну, і думка звучить гостріше:
Той мурує, той руйнує…
(Т. Шевченко, «Сон»)
Протиставлення здавна властиве фольклору: у казці змагаються добро і зло, у прислів’ях поруч стоїть протилежне. З народної творчості воно прийшло й у літературу. М. Стельмах виносив протиставлення навіть у назви творів («Правда і кривда»), а для іншої назви взяв народне прислів’я («Кров людська — не водиця»).
Анафора — стилістична фігура, яка утворюється повтором слів або словосполучень на початку суміжних мовних одиниць.
Наприклад:
Тобі одній, намріяна царівно,
Тобі одній дзвенять мої пісні,
Тобі одній в моєму храмі дивно
Пливуть молитви і горять огні.
(М. Рильський)
Найчастіше анафора зустрічається у віршових текстах, рідше в прозаїчних. Прозаїчна анафора зв’язує звичайно початки суміжних речень, наприклад: «Небо, гей на морі піна. А з тої піни дрібна роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купало любість по землі сіє… А де то та любість упаде, там білий вогонь з землі виростає, а за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одне крило біле, а друге темне має» (М. Черемшина).
Дуже рідко анафоричний повтор пов’язує не суміжні, а розведені в тексті мовні одиниці, наприклад початки всіх чотирнадцяти розділів повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка: «Смутний та невеселий сидів собі на лавці, у новій світлиці… конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха» (розділ І); «Смутно і невесело було раз уранці у славному сотенному містечкові Конотопі» (розділ IV); «Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосипівна Олена, хорунжівна» (розділ VII) і т. д.
Прозаїчна анафора найчастіше підсилює та емоційно увиразнює зміст того, про що розповідається, хоча, як, зокрема, в останньому випадку може виконувати й композиційну функцію, якою звичайно відмічений анафоричний повтор у віршових текстах, де анафора слугує додатковим (поряд з константною паузою) сигналом закінчення попереднього рядка й початку наступного.
Не так вже й рідко анафоричний повтор може витримуватися протягом усього віршового твору (звичайно невеличкого за обсягом).
Паралелізм — зіставлення двох картин, побудованих однаково. Здебільшого поруч стоять картина природи й картина людського життя, а слова «як» між ними немає: що їх поєднує, читач чи слухач здогадується сам.
Найчастіше паралелізм трапляється в народних піснях, зокрема в тих, які приписують Марусі Чурай. Пісня «Віють вітри, віють буйні» починається психологічним паралелізмом: вітер гне дерева, а серце болить так, що й сльози не ллються:
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться,
О, як болить моє серце, а сльози не ллються!..
Порівняння пояснює один предмет через інший в одному звороті. Паралелізм діє ширше: він тримає будову строфи чи цілого твору й пов’язує його мотиви. У ліриці його особливо цінували романтики: у них пейзаж не лише описує місцевість, а й передає настрій.
Пісенну будову переймали й поети. «Літературознавчий словник-довідник» (2007) як приклад прямого двочленного паралелізму, властивого народним пісням, наводить вірш І. Франка «Червона калино, чого в лузі гнешся…» зі збірки «Зів’яле листя». Той самий словник виокремлює ще строфічний паралелізм (сатиричні вірші В. Самійленка, як-от «Ельдорадо»), ритмічний (збірка П. Тичини «Замість сонетів і октав», де чергуються строфа й антистрофа) та звуковий — найчастіше це панторима, коли співзвучні майже цілі рядки.
Окремий вид — заперечний паралелізм (його називають ще заперечним порівнянням). Образ природи заперечено, щоб назвати схожу на нього людину: частка «не» тут не протиставляє, а наголошує на схожості:
…в чистім полі не орел літає, —
То козак Голота добрим конем гуляє («Дума про козака Голоту»).
Види паралелізму з прикладами з народних пісень зібрано в статті «Художній паралелізм у народних піснях: що це, види, приклади».
Ця тема на карті української мови: Мовні норми, стилістика, культура мовлення → Тропи і стилістичні фігури
