Характеристика основних образів роману «Місто» Валер’яна Підмогильного

Характеристика основних образів роману «Місто» Валер’яна Підмогильного


У “Місті” Валер’ян Підмогильний поєднав широкий спектр відчуттів і багатство образів. Але для учасника ЗНО варто детально з’ясувати особливості головних образів роману і вловити відмінність характерів жінок Степана Радченка, адже кожен із них є важливим для розуміння долі і життєвого вибору головного героя. Старайтеся добре запам’ятати їх!


Степан Радченко

Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страж­датиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна осо­бистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприй­мати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійс­ності.

У центрі роману освічений провінціал Степан Радченко, який приїхав до Києва для того, щоб здійснити свою мрію — вступити до університету. Головний герой спершу в захваті від принад міста і має намір повернутись додому як тільки отримає освіту, — “вернутись на село новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя”. Проте вже невдовзі після приїзду до Києва він розмірковує про безперспективність села і сповнений бажання підкорити місто.

Радченко соромиться свого походження і всіма способами намагається про нього забути. Він дистанціюється від свого сільського минулого і усього, що йому його нагадує, — “Село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога”. Головний герой намагається наблизитись до міста у своїх вчинках своєю поведінкою та зовнішнім виглядом і вдається до численних помітних трансформацій.

Радченко припиняє спілкування зі своїми односельчанами, знищує одяг, в якому приїхав з села, міняє ім’я із Степана на Стефана. Юрій Шевельов влучно зауважує, що головний герой роману, Степан Радченко, “зрікається минулого швидше, ніж воно стає минулим”. 

Для героя найдоступнішим способом асимілюватись з міщанами виявляється література. Будучи начитаною людиною, Радченко сам починає писати і досить швидко добивається успіху.

“Знати літературу є перша ознака культурної людини”, — вважає він. Кожен наступний гонорар за літературну діяльність герой вкладає у власні перетворення і вдосконалення — новий одяг, зміну помешкання, у своїх приятелів та жінок. У своїх рішеннях і діях керується власною користю, — “Література, виявилось, не тільки почесна а й владна річ, тобто двічі варта уваги”.

Абстрагований від свого минулого, Степан переймається лише своїм майбутнім і віщує собі успіх, — “позирав у майбутній добробут”. Його цікавить будь-який спосіб наблизитись до міської культури. У головного героя часто міняється настрій.

Це стосується передусім ставлення до міста. Бачимо то невпевненість, навіть переляк: “Ну навіщо було сюди збиратись? Що буде далі, як він [Радченко] житиме? … Чом було не їхати до свого окружного міста на педкурси?” , то захват: “Радісним було йому й перше знайомство з міськими людьми”, то відчуження “Відчував дивну красу міста … але ненавидів [його]…” , “все у місті якесь неприродне”(?).

Помітні зміни відбуваються і у ставленні до своїх так званих приятелів і коханок. Він приятелює лише з тими, в кому бачить якусь перевагу над собою і хто може бути для нього взірцем. Щойно Степанові починає здаватись, що він зрівнявся з “приятелем”, одразу ж від нього дистанціюється і часто навіть відчуває зневагу, а жінок змінює їх відповідно до власного статусу.

Єдине у чому Степан стабільний — потреба самостверджуватись і рухатись вперед. “Не ненавидіти місто треба, а здобути”, намовляв він себе. Радченко постійно себе підбадьорює. З кожним успіхом він відверто пишається собою. Наприклад, написавши своє перше оповідання Степан не міг собою натішитись:  “закохано гортав сторінки”,“подавав собі великі надії” і потребував визнання, — “Хай дивуються, хай заздрять”, думав герой.

Водночас Радченко cповнений особистих комплексів. Він практично весь час не вдоволений обставинами, що довкола нього складаються, а сором за своє походження постійно переслідує його, — “Сором обійняв його за себе колишнього, за несвітську наївність його…”.

Кидається у вічі й те, що з кожним новим епізодом у житті героя, він стає все жорстокішим і різкішим. В “Місті” присутнє незвичне для тогочасної української літератури нехтування ґрунтовними моральними засадами та людськими прагненнями і емоціями (“Щастя …[це] недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного знання про речі” ).

Герой Підмогильного відверто кепкує з усіх високих почуттів (“Золотий вік кохання минув, лицарі й дами розтанули у віковій млі” , “Шлях до душі веде крізь тіло” , “Вогонь любові запашний тільки мить”), не готовий до відповідальності і не здатен до стабільності (“… та ін.). Степана Радченка не можна трактувати як приклад для наслідування, водночас важко стверджувати, що він негативний персонаж.

Підмогильний демонструє, що “високі ідеали” далекі від реальності, особливо, якщо йдеться про життя вихідця з села, якому самотужки доводиться долати складні виклики . Пройшовши цілий ряд успішних трансформацій і зближення з містом, герой раптом вдається до переосмислення минулого прагне колишнього життя, зокрема усвідомлює, що єдиним справжнім коханням у його житті була односельчанка Надійка, якою він знехтував у пориві відцуратися від свого минулого.

Зустрівши після тривалої перерви свого давнього приятеля Левка, який колись був взірцем для головного героя, в Степана з’являються несподівані думки про повернення до рідного села, адже місто завжди було “чужим його душі”.


Надійка

Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гні­дих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан відчував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).


Мусінька

Мусінька (Тамара Василівна Гніда), яка мешкає в кухні Гні­дих. (Починає знайомитися з містом. Усвідомлює, що не повер­неться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан «непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком». Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.


Зоська

Зоська Голубовська, мешкає в кімнаті на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. (Прагне увійти до міського товари­ства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська — це типовий міський персонаж. Символі­зує утвердження Степана в місті).


Рита

Рита мешкає в «Справжній кімнаті» (простора, світла й окрема кімната у великому будинку десь в новому районі). (Степан від­чуває себе вже частиною міста. Він упевнений у собі. Прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя, компенсу­вати згаяний час. «Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав». У стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору).


  • Аналіз роману “Місто” шукайте ТУТ.
  • А  ТУТ пропонуємо вам стислий переказ твору Валер’яна Підмогильного “Місто”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.