У XVI столітті, коли на західноєвропейських теренах цілковито панувала доба Ренесансу, в Україну тільки прийшли її зародки. У цей час і в нас відродилося мистецтво, буяло багате літературне життя. Щоправда, більшість писемних пам’яток того часу творилися абсолютно різними мовами. У XVII столітті, коли на зміну Відродженню прийшла доба Бароко, вона принесла свої труднощі і нові, особливі умови творення писемності. Детальніше про ці епохи у нашому матеріалі.
Особливості української літератури епохи Ренесансу
Історичні обставини склалися так, що українські і білоруські землі стали здобутком об’єднаної литовсько-русько-польської держави, яка спочатку засвоювала київську культуру і вченість. Українська (руська) мова і культура тривалий час співіснувала з польською і збагачувала її, але згодом стала об’єктом гонінь і зазнала нищення єзуїтами – войовничим католицьким орденом.
Полонізація і покатоличення українців створювали передумови національно-визвольної боротьби, якій потрібна була ідеологічна зброя – розвинена література. Саме тому староукраїнська культура XVI століття творила ідеологічне забезпечення тієї перебудови суспільства, яку принесла національно-визвольна війна на чолі з Богданом Хмельницьким.
Література XVI ст. (епохи Ренесансу) – складна система, яка творилася різними мовами, зокрема латинською. Поети, які нею писали, були колишніми студентами, а часто викладачами європейських університетів, вони міцно трималися своїх духовно-релігійних, народних традицій, з гордістю називали себе русинами, роксоланами, рутенцями, вихідцями із Руси, підкреслюючи цим свою національну приналежність.
Найвідоміші з них – Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Григорій Русин із Самбора, Георгій Тичинський, Микола Гусовський, Іван Туробінський Рутенець, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Ян Домбровський та інші. Вони створили новолатинську ренесансну поезію, цілком нову за типом художнього мислення, за ставленням до світу і до людини в ньому. Ідеї Гуманізму та італійського Відродження сприяли розвитку світського письменства, а гуманістичні ідеї проникали в духовну, релігійну літературу і відповідно в ній трансформувалися.
Українська ренесансна поезія (хай навіть латинською мовою) трималася духовно-релігійних традицій, об’єднувала патріотично налаштовану частину національної інтелігенції, підкреслювала свою приналежність (коли не особисто, то через батьків) до «грецького обряду», тобто до православної віри. Майже всі поети були відомими вченими, ректорами чи професорами університетів Європи. Наприклад, Юрій Дрогобич був першим серед українців доктором медицини і доктором мистецтв у Болонському університеті, ректором цього університету, одним із вчителів астронома Миколая Коперника.
Павло Русин викладав античну словесність у Краківському університеті. Севастян Фабіан Кленович закінчив Краківську академію і був бургомістром Любліна. Іван Туробінський Рутенець навчався в Краківській академії, згодом став її професором і ректором, був ученим-правознавцем. Григорій Чуй Русин із Самбора у Краківському університеті здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв, був ректором ліцею в Перемишлі, ректором Львівської школи, професором Краківського університету. Георгій Тичинський був професором риторики й поетики в Краківській академії, пізніше – дипломатом.
Однією з центральних тем у творчості латиномовних поетів була драматична тема батьківщини, сучасного її стану, автори висловлювали тривогу і стурбованість її майбутнім. Такі мотиви звучать у творах Станіслава Оріховського, Миколи Гусовського, Адама Чагаровського та інших поетів. Наприклад, С. Оріховський відверто заявляв, що пишається тим, що є русином, і попереджував, вступивши в конфлікт із католиками:
«Якщо я буду відлучений від латинської церкви, то приєднаюся не до єретиків, а до найсвятішої грецької церкви повернуся – возз’єднаюсь з людьми грецької віри, до якої належу за своїм материнським родом».
Поети прагнули латинською і польською мовами розповісти про свій народ і про українську землю.
Довгий час українські та західноєвропейські вчені зараховували всю латиномовну творчість до католицьких цінностей і відносили виключно до польської літератури, а тому й заперечували проникнення Гуманізму й Ренесансу в межі православного східнослов’янського світу, забуваючи, що українські вчені не опосередковано через польську вченість засвоювали провідні загальноєвропейські ідеї, а самі були частиною загальноєвропейської ренесансної інтелігенції.
Наприклад, Павло Русин закликав у поезіях віддаватися науці, творити в ім’я правди, істини і добра, а Микола Гусовський як автор латиномовної поеми «Пісня про зубра» (1523) виступив натхненним співцем Русі, всієї Слов’янщини, її природи, краси й мужності її народів, що ведуть постійну боротьбу за свою незалежність.
У той час стало загальною тенденцією цікавитись історичним минулим свого народу. Паралелі, зіставлення з античною історією, її образами у творчості латиномовних поетів подавали українську історію у зв’язках і співвідношеннях з іншими народами, а це означає – на рівні світового контексту.
Таким чином, латиномовні і польськомовні поети активно пропагували гуманістичну ідеологію, збагачували літературно-художнє життя України ідеями, мотивами, жанрами, образами античної літератури, підносили культ розуму.
Епоха українського літературного Бароко
Епоха українського літературного Бароко тісно пов’язана з історичними подіями XVII століття. Попереднє століття – це був тяжкий шлях патріотичної інтелігенції за оформлення духовного обличчя свого народу. Національно-визвольна війна була тісно пов’язана із боротьбою релігійною (див. пункт «Полемічна література»).
Твори Герасима Смотрицького, Андрія Римші, Лаврентія Зизанія, Христофора Філілета та багатьох анонімних авторів у культурному розвитку орієнтувалися на давню візантійсько-києво-руську традицію і протистояли орієнтації на католицизм і Ватікан. На основі традицій Острозької академії, Львівського братства починає формуватись інший світогляд, пов’язаний з ідеями Реформації – він хоча й декларував поворот до візантійської традиції, але насправді ухилявся від плекання культу тілесного занепаду, а натомість підносив лицарську доблесть, героїку боротьби за віру, за національну незалежність.
Якщо в період боротьби проти унії (1596) симпатії до західної літератури й католицизму сприймалися як зрада національних інтересів, то в нових умовах першої половини XVII століття знання західноєвропейської культури, освіти, ідеології (навіть для боротьби з ними) було майже обов’язковим, засвоєння античної літератури стало нормою.
Ортодоксальні захисники православ’я вважали (і ця думка панувала довгі роки серед науковців), що українці-уніати та українці-католики не могли вести і не вели культурно-політичної роботи на користь свого народу, хоча, зрозуміло, це було не завжди так.
На початку XVII ст. Україна пережила глибоку ідеологічну кризу: від православ’я відійшов до унії київський митрополит Михайло Рогоза і більшість єпископів. З різних причин в унію перейшли Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький. Вони шукали засобів, як без порушення прав і привілеїв дійти до єдності уніатів з не уніатами.
Інтереси національно-визвольної боротьби вимагали відродження історичного значення Києва, який був віддалений від ідеологічних центрів католицького воїнства. Тому в Києві була заснована друкарня (у лаврі), постають лаврська і братська школи, які в 1632 році були об’єднані Петром Могилою в Києво-Могилянський колегіум, що скоро здобув статус академії.
Поезія в цей період творилася в основному в трьох соціальних середовищах – міщанському, козацькому і академічному (шкільному). Вона була своєрідною за тематикою, жанрами, ідейним спрямуванням, художніми засобами. Письменники з міщанського середовища виявляли інтерес до роздумів про людське життя, про політику, філософію, науку, історію.
Козацькі поети більше цікавилися батальною тематикою, вони висміювали ворога, звеличували власних героїв. Письменники із академічних кіл та освітніх центрів не цуралися будь-якої тематики, але на першому місці для них були питання науки, освіти, культури, релігійно-духовного життя та полеміки з ідеологічними противниками.
Особливе значення в XVII столітті, втім як і завжди, мало українське міщанство. Воно не лише мурувало кам’яниці, забудовувало міські квартали, а й плекало високу культуру ремесел. З кінця XVI ст. саме міщанство почало створювати по всій Україні міські братства і братські школи. Саме в середовищі міщан формувалися визвольні ідеї, нові культурні течії і рухи. Народжене в міщанському середовищі поетичне слово найчастіше було єретичним або сповненим світського, людського змісту.
У поезії першої половини XVII століття проявляються риси ренесансної поезії, успадкованої від латиномовної поезії XVI століття – посилений інтерес до освіти, знань, книгодрукування, загальна гуманістична спрямованість.
Ця поезія давала ідеологічне забезпечення визвольній війні 1648–1654 років, тому що освячувала в літературі й мистецтві барокову концепцію людини і світобудови: у ній не стільки заперечувалися королівська влада, як утверджувалась нова – влада українських гетьманів (наприклад, «Вірші на жалостний погреб … Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича).
Поети прагнули охопити думкою безкінечність простору, вічність буття, підносили честь і гідність незмірно вище, ніж людське щастя і навіть життя. Як стверджують дослідники, рання барокова поезія, хоч і була мистецтвом синтезу, все ж прагнула не примирення суперечностей, а їх крайнього загострення, зіткнення земного й небесного, духовного й світського, тлінного й вічного, життя і смерті.
Таким чином, простежується кілька джерел українського поетичного бароко: запорозьке козацтво, національна історія, народна поезія. Найяскравіші зразки українських барокових віршів є в духовній поезії: вірші різдвяні, великодні, молитовні пісні, «покаянні» пісні, вірші про смерть, про окремі свята, чудеса, ікони тощо.
Світська поезія була тематично багатша за духовну: настроями, відтінками почуттів від меланхолійних до еротично-сороміцьких. Автори шукали універсальні, всеохоплюючі формули-образи, картини-метафори, передавали найрізноманітніші настрої, застосовували різні засоби художньої виразності.
Окремі явища поетичного бароко – Закарпаття, поети Києво-Могилянської академії, поети – вихідці із української шляхти чи козацької старшини, поети-посполиті: міщани, козаки, селяни, провінційні священики, ченці, студенти, мандрівні дяки тощо. Серед них були і жінки.
Отже, визначальна риса ренесансної і барокової української поезії – її багатомовність. Чимало поетів оспівували рідний народ, православну віру, батьківщину, розмірковували про вічні цінності латинською, польською, церковнослов’янською та іншими мовами, але всі вони повністю чи частково вписувались у контекст української літератури.
4. Полемічна література. Іван Вишенський
Одним із культурних і політичних явищ доби Бароко була полемічна література, яка мала на меті протистояти покатоличенню українців після Люблінської унії (1569 р.) та Брестської унії (1596 р.). Представники єзуїтського ордену виконували своє завдання будь-якими засобами: читали проповіді, проводили диспути, на яких ганьбили православ’я, лютеранство, кальвінізм та інші релігії, поширені в Литві. Вони писали спеціальні твори, переконували шляхту в недосконалості православної віри, засновували школи, в яких навчали молодь зневажати будь-яку віру, крім католицької. Іновірці зазнавали всіляких утисків, були зневажені у багатьох правах. Від принижень і кривд православних вірян не захищали навіть укази польських королів, якими гарантувалась українцям свобода їхньої віри.
Велику допомогу українцям у їхньому протистоянні католицизму (його ще називали латинством) надавав князь Костянтин Василь Острозький, який власним коштом у своєму місті Острозі заснував академію і друкарню. Українські міщани мужньо захищали свої громадянські права і духовні цінності – створювали релігійні братства, опікувалися школами, запрошували до викладання в них відомих учених, письменників. Вони навіть добилися від константинопольського патріарха права ставропігії – тобто могли контролювати місцевих священиків, керівників церкви, оскаржувати їхні дії перед найвищими церковними особами і підкорятися лише митрополитові чи самому патріархові. У своїх друкарнях вони стали друкувати не лише церковні книги, а й твори, спрямовані на захист своєї віри. Серед найвідоміших авторів-полемістів цього часу були Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Мелетій Смотрицький та інші.
Одним із найталановитіших полемістів був Іван Вишенський, автор відомих творів «Вельможним їхнім милостям панам…» (послання до єпископів), «Викриття диявола-світодержця», «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься Польська» та ін. Письменник був переконаний, що католицька церква відійшла від первісних християнських ідеалів простоти і чесної бідності, а її служителі втратили свою моральну чистоту, намагаючись здобути високі посади, маєтки, гроші та коштовності. Саме цим, на думку І. Вишенського, вони відступились від Бога. Щоб очиститися від гріхів, їм слід повернутися до простоти, жити аскетично, бо людина висока своєю духовністю, моральними чеснотами, а не багатством чи високим становищем.
Ревно захищаючи православ’я, І. Вишенський іноді навіть вдавався до крайнощів. Наприклад, співчуваючи убогим і вважаючи благочестиву бідність засобом вдосконалення, заперечував народні традиції, радощі життя. Виступаючи проти язичництва, відкидав і значення спадщини античних філософів, зокрема Платона і Арістотеля. Засуджуючи католицьку систему освіти й науки, не помічав у ній того, чого б варто було б повчитися.
Дослідженню світогляду й полемічної спадщини І. Вишенського присвятив свої праці І. Франко. Зокрема у статті «Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність» критик зазначив: «Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру, лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками і православними, а головна сила таланту – в ілюструванню релігійних віровчень та суспільно-політичних відносин подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя».
Висновки. Отже, українська література епохи Ренесансу та епохи Бароко представлена різними жанрами, торкалась багатьох суспільно-політичних сфер реального життя, дбала про морально-етичне здоров’я людини, закликала українців свого часу дбати про батьківщину, родину, здобувати освіту, захищати віру предків, жити за законами справедливості, покладаючись у всьому на Бога та Його милосердя.