У XVI–XVIII століттях українську літературу творили багатьма мовами – старослов’янською, польською, книжною староукраїнською, латинською, українською народною тощо. І географія, де над нею працювали, також широка. Зокрема, дослідники виділяють численні літературні центри – Краків, Львів, Люблін, Острог, Відень, а згодом і Київ, Чернігів, Полтава та інші міста.
Розглянемо творчість найвідоміших українців, які писали латинською і польською мовами.
Юрій Дрогобич (Котермак) (? –1494) – перший серед українців автор друкованої книги «Прогностична оцінка поточного 1483 року …» (Рим, 1483), талановитий астроном, перший українець – доктор медицини і доктор мистецтв, у 1481–1482 роках – ректор Болонського університету. Його книга за змістом і формою належала до поширених у ті часи астрологічних календарів, у яких на підставі розташування небесних тіл прогнозувалися земні події.
У своїй праці Ю. Дрогобич установив дати місячних затемнень, визначив географічне розташування ряду європейських міст, серед них Львова і рідного Дрогобича, згадав про події політичного життя, ймовірність воєн з турками, пошесті в країнах Європи, подав наукові метеорологічні передбачення.
Книга починається віршем-посвятою Папі Римському Сиксту IV, в якому автор запевняє, що свою працю він випускає в світ з єдиним бажанням – принести людям користь, а не розважати їх чи смішити. У традиціях Ренесансу Ю. Дрогобич передає думки й почуття, оперуючи образами античного світу (Марс, Мінерва та ін.), виявляючи пошану до людського розуму, здатного протистояти визначеній зірками долі.
Павло Русин народився близько 1470 року в містечку Кросно на Лемківщині (сучасна Польща), навчався в Грейфсвальдському університеті, де отримав ступінь бакалавра і з 1499 року викладав вільні мистецтва. Подальше життя і творчість Павла Русина були пов’язані з університетами Кракова і Відня.
Переїхавши до Кракова, поет викладав в університеті античну літературу, здобув учений ступінь магістра. Захоплювався творами римських поетів Ціцерона, Овідія, Горація та інших. Деякий час вчителював в Угорщині. У 1509 році у Відні була видана його збірка «Пісні Павла Русина з Кросна», вона з’явилася завдяки допомозі й підтримці угорського друга-мецената. У збірці містилося понад чотири тисячі віршових рядків, написаних латинською мовою.
Павло Русин писав вірші про велику роль поетичного слова для людини, для історії («Похвала поезії»), про свою любов до науки, до книги («Промовляє книга, яку добуто із сховища і якій повернено давній блиск», «До книжечки»), до рідної землі («До Севастяна Маді, щоби він, коли залишить Польщу і повернеться до рідного краю, привітав свою батьківщину таким віршем»), до життя, яке стрімко минає («Про прихід зими»).
Поет-українець був сучасником Рафаеля і Мікеланджело, на його очах формувалась епоха високого Ренесансу, тому в творах Павла Русина можна зустріти проголошення ідей правди, добра, істини, краси. У своїх поезіях він іменував себе Русином і наголошував, що це слово солодке для нього. Поет писав латинською мовою, тому певний час його спадщина оцінювалась як католицька і не знаходила належної уваги у дослідників. Помер Павло Русин із Кросна близько 1517 року.
Яскравим свідченням прихильності поета до гуманістичних ідей, його любові до античного світу є твір «Похвала поезії», в якому поетичне слово автор вважає подарунком богів. Поезія, стверджує Павло Русин, це натхненна пісня про подвиги героїв, про їх суворе життя, вона славить і смертних людей, і безсмертних богів.
Вороги поезії говорять, що в ній лише вигадки й небилиці, але насправді в кожній пісні «десь на дні, по-мистецьки скрита, зблискує правда». Справжня поезія ховає істинний зміст – так горіхове зернятко захищається твердою шкаралупою, а великий талант ховається в грубому людському тілі.
Ніщо в світі не вічне: бліда смерть точить і руйнує все навколо, час поглинув Трою і славні Фіви, могутніх вождів і володарів. І ніхто не згадав би про давні часи, якби не уславив їх лірник-поет, чиї уста обезсмертили безталанну Трою, її завойовника Ахіллеса та захисника Гектора. Забуття поглинуло б Енея і Дідону, якби не уславив їх мудрий Вергілій. Щезли б без сліду відважний Ясон і мстива Медея, ніхто б не знав про крилатого Пегаса, якби пісня не зберегла й не прославила їхні імена.
Слово наділене неймовірною силою. Своїм співом Орфей зрушував з місця скелі і дерева, Гомер із Смірни, Вергілій з Мантуї, Назон, Катулл та інші поети розповіли про давніх героїв і самі здобули безсмертя. Талановитий поет, розповівши світові про героїчні подвиги і добрі справи, стає непідвладний часові, бо в його творах киплять пристрасті, дзвенить зброя, лунають переможні крики, чується спів кохання і любові до рідної землі. Урочиста й емоційна поезія Павла Русина завершується проханням до читача пильно й уважно гортати книжки, вбирати в себе їхню мудрість.
Лазар Баранович (приблизно 1620–1693) – відомий церковний діяч, проповідник, педагог і поет. Навчався в Києво-Могилянській колегії, в єзуїтських школах Каліша і Вільно. Прийнявши чернецтво, викладав у Києво-Могилянській колегії, потім став професором, а згодом ректором. Лазар Баранович дуже дбав про зростання авторитету свого навчального закладу, клопотався про допомогу для нього у вельможних, шляхетних людей.
Майже двадцять останніх років Лазар Баранович прожив у Чернігові, зробив цьому місту багато добра. Він організував і утримував друкарню (спочатку в Новгороді-Сіверському, а потім у Чернігові), школу, видав понад 50 книжок церковного змісту, підручників, власних творів і творів інших відомих авторів.
Барановичу належать дві збірки проповідей – «Меч духовний» і «Труби словес проповідних», які він видав у друкарні Києво-Печерської лаври. Він уклав також збірку своїх релігійно-філософських віршів «Лютня Аполлонова», написаних по-польськи, і книжку польською мовою «Нова міра старої віри», яка складалась із віршових та прозових творів релігійно-полемічного характеру. Наприклад, відомі вірші Лазаря Барановича, що входять до «Лютні Аполлонової»: «Веселка ясніє – кожен радіє», «Про сонце», «В полі робота, до неї охота», «Про час для всього – доброго, злого», «Про мир» та інші.
У поезії «Веселка ясніє – кожен радіє» Лазар Баранович розповідає про небесну дугу, лук, який не знає стріл і тятиви, бо віщує не війни, а спокій і злагоду. Свої спостереження за райдугою поет завершує філософським висновком про те, що, як і все прекрасне в природі, веселка має коротке життя, тому завжди буде дивом для людини. Ще більшим дивом на світі, ніж райдуга, є сонце – око неба («Про сонце»).
Воно найбільше і найпрекрасніше за всі планети, воно народжує кожен новий день і пильно спостерігає за життям людей. Своїм промінням сонце розганяє пітьму, утому, сон: коли зникають тіні, кожна жива істота починає свої буденні клопоти, Затемнення сонця лякають людей, віщують їм лихо. В осяйному блискові воно не дозволяє звести на себе цікаві очі, бо не любить доскіпливого погляду. З усіх небесних блукальців воно має найпишніше вбрання, а сонячний промінь змушує блищати діамантами навіть звичайне скло.
Вірш «В полі робота, до неї охота» є поетичною розповіддю про найважливіші моменти перетворення колоска на «хліб насущний», яким Господь забезпечує кожного трудівника. Пшеничне колосся автор порівнює зі списами на ратному полі, де працює жнець. Битва його хоч і безкровна, але важка і виснажлива – пшеницю треба вижати, пов’язати в снопи, звезти в скирти, розкидані по полю, як скіфські кургани.
Далі колосочки мандрують на тік, а вимолочене зерно потрапляє під жорна у млині. І лише тоді зі свіжого, теплого, запашного білого борошна пекар випече диво природи – хліб. Переосмислюючи слова щоденної молитви – прохання до Бога про щоденний хліб, поет стверджує: свого майбутнього дня людина не знає, вона дбає про хліб для родини, бо живе проблемами найближчого часу. Після смерті він їй уже не потрібен, тому й жити вона повинна, як вчить Біблія, не хлібом єдиним. Це означає: людина має дбати про свою духовність, цим вона підготується до майбутнього життя на небі, якщо Бог допустить її туди.
Поезія Лазаря Барановича «Про час для всього – доброго, злого» є ремінісценцією (спогадом, відгуком, відлунням) уривка з Біблії, з книги Еклезіастової (однієї з книг Старого Завіту), в якому давній автор твердив, що на земному житті лежить тавро вічного прокляття, суєти і загибелі, тому необхідно шукати вищого блага й істини поза видимим світом.
У своєму вірші Баранович називає справи, які людина здійснює за велінням Бога, навіть не розуміючи навіщо. Часу вимагає кожне діло людське – народитися й померти, звести будівлі і зруйнувати їх, дотримуватися посту й наїдатися, правити й підкорятися. Але чи кожна справа – добра і сприяє спасінню душі? Ні, твердить поет, майже всі справи – суєта і марнота, пусті зусилля. І лише тоді, коли свій час людина не змарнує, а присвятить Богові, життя буде змістовним і правильним.
Вірші поета сповнені роздумів про вічні світові закони. Чому так буває, що бджола збирає мед, а споживають його інші? Чому не волові, що тягне у полі важкого плуга, родить пшениця («Автор жалкує і апелює»)? Яка вища мудрість закладена в тому, щоб люди були багаті і бідні, розумні і простаки? Навіщо маєтна людина громадить у шафах одяг, а в коморах і льохах харчі та напої в той час, як на вулицях світять грішним тілом жебраки, а під тином конають з голоду убогі («Один багатий, на іншому – лати»)?
Ще один контраст у світі – мудреці і простаки («Простаку мудрець не в лад, мудрецю простак не рад»). Вони ніколи не порозуміються, бо простак не любить розумнішого за себе. Сам він не вчився, не бажав докласти зусиль і старань, щоб пізнати науки. Тому простак заздрить освіченому, лає його, ніби не сам винен у власній глупоті. Але буває у світі й так, що простота може сяяти золотом, бо насправді мудра людина ніколи не вихваляється своєю освітою, досягненнями, вона красива своєю скромністю, яка так мила Богові.
Багато в поезіях Лазаря Барановича звернень до Господа з проханнями спинити криваві війни, повернути Україні її колишню славу. Поет мріє, щоб забулась національна ворожнеча між українцями і поляками («Якими бували русини й поляки»), щоб ці народи шанували мову й культуру один одного («Русин до поляка щось по-полську балака»). Твори поета свідчать про глибоку релігійність автора, надію на Бога в усіх земних справах та про щире занепокоєння гріхами свого суспільства.
Одним із найвидатніших поетів пізнього Ренесансу був Севастян Фабіан Кленович, який народився близько 1550 року в м. Каліші (сучасна Польща). Юнаком переїхав до Львова, навчався в Краківській академії, жив у Любліні, де служив у міському уряді, був бургомістром Любліна. Був непримиренним противником єзуїтів, за твір «Перший виступ проти єзуїтів» зазнав гонінь і був доведений ними до голодної смерті. С. Кленовичу належать чотири поеми: дві латинською мовою – «Роксоланія» (1584) та «Звитяжство богів» (1587) і дві польською – «Лісосплав» (1598) та «Гаман іудеїв» (1600).
Поема «Роксоланія» була видатним явищем у новолатинській поезії України і найкращим твором Кленовича. Роксоланією С. Кленович називає землі Галицької і Київської Русі, він перший із поетів оспівує їх із синівською любов’ю і захопленням. Русь-Україна опоетизовується в творі як рідна «наша багата земля», «наша країна», її ліси і випаси, міста, люди, звичаї і побут, заняття, вірування. Поет береться бути провідником по рідній землі, звеличує русів за вірність прадідівським законам і вірі, за розум і винахідливість, працьовитість і хазяйновитість.
Феофан Прокопович писав поезії українською, латинською, польською і російською мовами. Один із найкращих його віршів – «Похвала Дніпру» – написаний латинською мовою, особливим віршовим розміром – гекзаметром. У своїй похвалі автор звертає увагу на вигляд Дніпра, на його бурхливу, неспокійну вдачу, на щедрість вод, пише про нього як про міфічного велетня. Пущена із тугого лука стріла не подолає відстані між його берегами, він може позмагатися повноводдям із морем.
Дніпро має войовничих характер, часом лютує і клекотить – і тоді стрімка течія легко вириває з корінням старі дуби і несе їх на хвилях. Дніпро любить і попустувати: часто міняє річище, його вода шукає нових шляхів, полишаючи за собою золотистий слід. Він несказанно гарний: виблискує ясно-жовтий пісок, сріблом грає хвиля. Вода дніпровська живить трави і ліси, привітно закипає в казанку мандрівника. Ріка – не лише годувальниця, а й помічниця, і захисниця: козацькі чайки заступають ворогам шлях, а пороги надійніше будь-яких мурів захищають рідну землю.
Легендарною постаттю в нашій історії є і поет Данило Братковський (? –1702) – представник шляхетського роду, який міцно тримався православ’я і жив інакше, ніж інші шляхтичі, бо не збиткувався над хлопами-селянами. За симпатії до козаків і за те, що активно їх підтримував, поет був засуджений польським військовим судом до страти, яка відбулась у Луцьку посеред міського майдану. Про останню ніч поета перед стратою написав драму М. Старицький («Остання ніч»). Д. Братковський був автором талановитої книги поезій «Світ, розглянений по частинах» (Краків, 1697), написаної польською мовою і виданої великим на свій час тиражем, що становило 4 тисячі примірників.
Дослідники зараховують поезії Д. Братковського до низового бароко. Але якщо для класичного бароко була властива ускладнена форма, вигадливі алегорії та метафори, пишний стиль, то поети низового бароко виявляли реалістичні тенденції, абстрактні поняття подавали мовою буденною, простою. Збірка поезій «Світ, розглянений по частинах» містить понад 500 творів. Це книга на диво цілісна, адже світ автор розглядає як єдність духовного і матеріального. Не оминаючи деталей, він складає калейдоскопічну картину суспільства-балагану, в якому всі персонажі мають власне місце в ієрархії і окреслюють обличчя свого часу. Воно малопривабливе, спотворене найганебнішими вадами – пихою, свавіллям, жорстокістю, зневагою до людських прав, корисливістю, егоїзмом, ненажерливістю, пияцтвом, лицемірством, розпустою тощо.
Світ для поета XVII століття – гріховне середовище, пастка для душі. Він існує за законами неправди і показує всю міру морального падіння людини. Світ складається із частин – найголовніших сфер людського життя, наповнених клопотами, пристрастями, страхами, стосунками і зв’язками, пануванням і залежністю, поняттями про батьківщину і сім’ю, про звичаї, обов’язки, про справедливість і суспільну кривду.
У своїй книзі Д. Братковський із гіркою відвертістю говорить про найболючіші проблеми свого часу – про облудну діяльність сеймиків, судів, інших правових та юридичних інстанцій, про кабальну залежність людини від грошей (калитки) – головного фетиша і для вельможної шляхти, і для останнього голодранця, бо без них кожний приречений на вірну смерть.
Уважно розглядає поет такі частини світу, як подружнє життя, психологія жіноцтва і чоловіків, одруження і посаг, стосунки дітей і батьків, родинні зв’язки, джерела поваги в родині і громаді. Дійовими особами його світу стають пани й посполиті, пияки й жовніри, господарі й гості, мачухи й сироти, судді й купці, мандрівники й священики, боржники й вигнанці, трубачі й маляри, посли й воєводи, скупці й шаленці, жиди, кравці, скаржники до суду, дрібні урядники тощо. Це сатиричні персонажі, вони живуть у гріхах, розважаються та пиячать, зневажають своїх годувальників і ніхто з них не замислюється про розплату за жорстокість, здирництво, заздрощі, золотолюбство та ін.
Автор застерігає:
- що людину хвалять і улещують доти, поки вона частує й поїть («Світ», «Автор до себе», «Відміна фортуни»);
- що ненажерливі гості – лихо для господаря («Гості», «До гостя в місті»);
- що необхідно роздавати милостиню, доки ще живий сам, бо потім цього не робитимуть ні радісна вдова, ні втішені спадком діти («Смерть чоловіка», «Погреб чоловіка»);
- що заможному краще одружитися із цнотливою нерівнею, ніж із хтивою багачкою («Рівність, нерівність», «До жони з тисячами»);
- що не варто намагатися всім догодити і всім сподобатись, бо на світі осудять будь-кого («Світ»);
- що сталого під сонцем нічого немає («Щастя і нещастя», «Панове й жебракове по смерті однакові», «Все упадає»).
Багато поезій Д. Братковського присвячено родині, подружжю, дітям. У поглядах на шлюб, взаємини жінок і чоловіків у поета немає навіть тіні романтичного настрою. Скепсис у ставленні до жінок, можливо, пов’язаний із родинним досвідом поета, накладеним на загальний історичний контекст та етичні поняття часу. На думку Д. Братковського, навіть цнотлива жінка буває сварливою, а від цього «біда йде і звада» («Сварлива жінка»), тиха жінка не висловлює своїх думок відкрито, а все тримає у серці, тому схожа на березневий дощ, який з’їдає сніг («Тиха»), добра жінка – велике диво, вона здається авторові рожею поміж терням («Добра»).
Загалом же жінки не викликають у поета позитивних почуттів, він бачить у них багато лицемірства, пихи, зрадливості, кокетства, схильності до гріха. Автор радить чоловікові прислухатися до свого серця, обираючи дружину, не спокушатися грішми, пов’язувати долю тільки з русинками, остерігатись хтивих і пихатих. Швидке одруження, – вважає поет, – безладне й життя («Швидке весілля»), а особливо потрібно дбати молодятам про те, щоб діти були бажані і вчасні («Невчасні діти»).
Справжнім трагізмом пройняті поезії Д. Братковського, в яких ідеться про найболючішу проблему суспільства – пристрасть до хмільних трунків. Такі поезії займають за своєю кількістю третє місце після творів про сутність світу і родинно-подружні взаємини. Пияк, вважає поет, – пропаща істота, схожа на муху, яка падає в чарку і тоне в ній («Людина – муха»), подібна до «свиняки» («До горілки»).
Хто дружить з кухлем, рідко умирає своєю смертю («Смерть – великий шаленець»), якщо чоловік п’яний іде на поєдинок, зрозуміло, що свій останній кухоль він уже випив («Смерть при кухлі»). Хміль – страшне лихо, говорить Д. Братковський, він глумиться над людиною, обдирає її до сорочки, принижує, виказує таємниці, жартує з чужою жінкою. Хміль ганьбить брата і безчестить шлюбну постіль, завдає сорому і спустошує душу людини («Хміль те чинить»). Особливу зневагу викликає ласа до чарки жінка («Про постійно п’яну»), адже вона неминуче занапастить свою родину.
Багато віршів поета застерігають про відповідальність перед Богом та про неминучість розплати за гріхи. У біблійних традиціях поет говорить про невблаганного женця, найсправедливішого суддю – смерть. Вона примиряє вічних ворогів («Сусід»), скидає з тронів королів і гетьманів («Й сенаторів смерть спустить згори у діл, як вкусить», «Гетьманська смерть»), позбавляє людину всіх клопотів.
Людська легковажність у ставленні до смерті засмучує автора книги «Світ, розглянений по частинах», бо розлуки з життям потрібно чекати від будь-якої випадковості («Смерть»), батько й мати можуть втратити дочку-наречену, а юнак – померти раніше старого («Смерть – молодець», «Смерть старих і молодих»). Найголовніше в житті – в усьому покладатися на Бога («Май сталі думи і серце без суму»), жити благочестиво («Найпередніша наука», «Яка робота, така й плата»), зцілення від хвороб шукати в постах і ревних молитвах («Ліки на крижі, руки й ноги»).
Однією з найважливіших частин світу Д. Братковський вважає любов до батьківщини, турботу про недоторканність її кордонів і повагу до її громадян, байдуже якого стану. У поезії «Рівність родів» поет нагадує звичаї давнього Риму, коли людину цінували не за родовитість, а за розум і освіченість. Гірко йому, що Річ Посполита живе по-іншому:
Рівні усі ми, ті ж клейноти маєм,
Чому ж над іншими завше вивишаємсь?
Звертаючись до Польщі («Машкари»), поет переконує, що суспільних проблем не уникнути, удаючи, що їх не існує.
Виразно патріотичне й громадське звучання мають поезії «Зв’язок» та «Чим живуть пани». Автор закликає молодь і старших людей об’єднатися («Зв’язок») і захищати кордони своєї вітчизни, не кидати її в біді, як лукавий слуга зраджує свого господаря, бо «кордонів згуба без помсти не кине». Поезія «Чим живуть пани» – звертання до вельможних, які не хочуть дбати про Матір, коли її «в неволю бере бусурманин». Цей твір особливо актуальний, бо автор висловлює думку про те, що, втративши свою державу, не варто сподіватися, що чужа держава-окупант піклуватиметься про зрадників. «Землю візьмуть нам – візьмуть матір нашу», –застерігає він, продовжуючи розмову зі шляхтою:
Гей-но, синове, дивіться, що діє:
Вмерти є ліпше, як Матір боліє!
Болю до болю ми їй додаємо,
Матір погубим й самі зігниємо.
Від ворожнечі, егоїзму, «приватів», наголошує поет, у війні з турками гине Поділля, волає Кам’янець, а люди блукають ледь живі («Vox passiua»), а тому перед лицем смертельної небезпеки необхідно не палаци будувати, а обводити валами міста і села, щоб рятувати християнські душі («Палац»).
Різко критично оцінює поет діяльність сеймів, бо там ведуться пусті балачки і панують пиятика та сваволя. Пияк може гукати «не дозволяю!», не тямлячи, про що йдеться і що саме він забороняє («Про сеймик»). Найбільше на сеймиках говорять про гроші, а в керівництво обирають родичів. Опозиція там є, іронізує автор, але вона «чекає, аж поки підмажуть» («Сеймик»). Ще одне лихо – підкуп. Щедро частуючи убогу шляхту, багатий пан чекає, що вона обере його депутатом, а якщо ні – нехай начувається. Тому Д. Братковський застерігає ласих почастуватися на дурничку («Бенкет на сеймику»):
Тепер як в пана частують в пошану,
Спитайся спершу: «Чого треба пану?»
Різко критично, навіть вороже звучать у збірці «Світ, розглянений по частинах» поезії, де автор торкається стосунків з турками. Це хитрий ворог, якбий прагне захопити увесь світ, це вовк у кошарі з вівцями («Мир з турчином»), він проклятий, нечесний, зажерливий, мир із ним можеш мати лише тоді, коли віддаси йому своє («До турчина»), тому порятунок від нього – тільки в єдності християн («Заява бусурманина») та в Божому захисті («Асфур»).
Москаль як дійова особа в жодній із частин світу майже не представлений. В одній із поезій («Московське пожалування») автор використовує гру слів «жалувати» і «жаліти», які українець однаково розуміє як «шкодувати». Недобрий звичай, кепкує поет, коли людина про все шкодує – дає чи забирає.
Суспільна діяльність, зв’язки із козаками змушували Д. Братковського багато їздити, спостерігати за мандрівниками. У низці поезій, присвячених подорожнім, він дає їм поради: подалі в одяг ховати золоті монети і «гріти шлунок» («Ліки в дорозі»), добре годувати коня, від якого часто залежить життя, уникати темряви, коли мандрують вовки та злодії («До подорожнього»).
Отже, вірші Д. Братковського мали великий успіх завдяки своїй злободенності, умінню автора простежити головні тенденції часу. Поділ світу на частини дав поетові можливість відтворити світогляд, звичаї, атмосферу життя і побуту сучасників. Поет людяний у ставленні до бідного безправного хлопа, однозначний у поглядах на людські вади – жадобу наживи, зневагу і байдужість до батьків чи дітей, батьківщини, егоїзм.
Поет хоче бачити людей шляхетними і справедливими, совісними і мудрими, готовими долати гріховні спокуси і поважати інших. У відображенні численних типів шляхти і простолюду поет виявив реалістичний підхід, звівши до мінімуму використання тропів і зосередивши увагу на показі ситуацій і вчинків, характерних для свого часу, не шкодуючи для цього іронії, сарказму, народних образів-символів вовків, овець, свиней, сов тощо.