Творчий спадок Івана Нечуя-Левицького багатий прозою. До шкільної програми внесено лише один його твір, а для самостійного читання запропоновано ще кілька творів, зокрема і роман “Над чорним морем”. Рекомендуємо читати його повністю (активне посилання ТУТ), не зловживати скороченими варіантами.
У цьому матеріалі ми виклали найголовніше, про особливості роману. Він знадобиться вам після прочитання тексту для кращого розуміння.
У романі «Над Чорним морем» (1890) Іван Нечуй-Левицький звертається до теми української інтелігенції, відкривши нову сторінку в українській прозі. Автор змальовує людей широких, прогресивних поглядів, що своєю гуманною просвітницькою діяльністю відкривали народу перспективи нового, вільною і розумного буття. Такими, насамперед, є Саня Навроцька й Віктор Комашко, герої роману, справжні подвижники, вірні раз і назавжди обраному шляху, що став їхнім життям.
Розкриттю програмових завдань, які ставила перед собою українська інтелігенція в період розгортання народницького руху, підпорядковані і зміст, і форма роману І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем». Уже перші розділи твору дають можливість відчути духовну атмосферу, в якій перебуває інтелігентна молодь Кишинева й Одеси.
Дія роману охоплює весну й літо 1880 року, і ця точна прив’язаність її до часу дає можливість зіставляти події, змальовувані в творі, з тим широким громадянським рухом, який характеризував суспільно-історичне життя в той рік. Хоч у романі й наявні епізоди, пов’язані з інтимно-особистими взаєминами головних персонажів, проте ця сюжетна лінія підпорядкована основній проблематиці твору – з’ясуванню ідейних прагнень та інтересів молодих інтелігентів: учителів, службовців, випускниць жіночої гімназії.
Один з головних героїв роману учитель Комашко, розповідаючи про своє життя, формування свого світогляду, вироблення громадянських переконань, відзначає зростання національної свідомості. Уважний читач помітить, що романіст, показуючи відносно широкі літературно-освітні обрії нової молоді, відзначає й винятки.
Це дуже помітно в освіченості сестер Навроцьких: якщо Саня обізнана з літературою, з популярними філософськими ідеями часу (а цьому сприяло навчання в класичній гімназії та клопітка самоосвіта), то Маня, яка вчилася в приватному пансіоні, крім засвоєного практичного курсу французької мови, більше ні в чому не розбирається, виявляє повну безпорадність у питаннях зі сфери культурно-мистецького життя.
Коли, наприклад, зайшла мова про Шевченків «Кобзар», дівчина прямо сказала, що через заборону матері цю книжку не читала, бо вона написана «мужицькою мовою». Обмеженість вихованки пансіону кричуща: в розмові з Комашком вона виявляє нерозуміння елементарних істин, почутий образний вислів про «книгу людського серця» сприймає буквально, гадаючи, що вона, мабуть, «не французька, а англійська, бо так чудно зветься».
Чіткість і виразність світоглядних позицій письменника стали набувати особливої ваги в осмисленні злободенних проблем часу. Тепер для письменника-реаліста вже недостатньою була «вправність ока, котре підглядить і опише найменшу дрібницю». Необхідним стає «аналіз суспільних фактів, розуміння їх причин і самої глибинної суті у соціально-психологічному виявленні».
У цілому творчість Івана Нечуя-Левицького спіткала та ж доля, що і більшість класиків української літератури ХІХ ст. – клеймо соціально заангажованого автора та “довічне ув’язнення” одного-двох творів у шкільній програмі (у цьому разі це “Кайдашева сім’я” та “Микола Джеря”). Подібний сценарій начебто і не має претендувати на звання негативного, особливо в порівнянні із тотальним незнанням та непрочитанням українського літературного авангарду.
Водночас пропонуючи чи підтримуючи соціальну детермінацію творчості того чи іншого автора, ми несвідомо применшуємо вартість цієї творчості; подібні однопланові дослідження цілком відверто демонструють класичну українську літературу як однопроблемну, таку, що здатна функціонувати виключно в рамках народницької парадигми. Тому й зусилля більшості сучасних дослідників цього пласту української літератури спрямовані насамперед на відкидання “всюдисущого” критичного реалізму в класиків, а вже тоді на конкретний розгляд означених питань.
Ніколи за все довге життя письменника його libido не повернеться на іншу жінку – воно “защикнуте”, непереможно фіксоване. Кохання – те звичайне людське брудно-прекрасне почуття – заборонено йому довіку: тільки перше незаймане чуття й непорушна вірність домовині матері живитимуть через усі роки його дух. Вияв цього могутнього сконденсованого чуття і єсть його творчість”.
Роман “Над Чорним морем” претендує на звання саме явища, а не просто “ще одного доброго реалістичного роману” української літератури, хоча би з огляду на спектр питань, які порушуються у творі; це абсолютно урбаністичний роман, де окрім національно-ідейних суперечок окреслюються проблеми жіночої емансипації та реалізації. Тому доволі дивним є практична відсутність літературознавчих розвідок на цю тему і саме цим дослідницьким вакуумом і окреслюється новизна цієї статті.
Персонажі у творах Нечуя-Левицького постають інстру-ментами втілення ідей, які були означені автором і розкриття яких є метою написання тексту. Автор “сортує” персонажів за приналежністю до певної ідеології (космополітизм і народництво) і саме стійкість в ідейних переконаннях є маркером внутрішнього світу персонажу.
Оскільки сутність та психологізм персонажів є вторинними рисами, то можна припустити, що і жіночі образи, виписані в творі, є максимально нейтральними та дефемінізованими. Якщо ми вкладемо жіночі репліки в уста чоловічих персонажів, то принципової відмінності при цьому не помітимо і навпаки.
Автор відсуває стать та всі відповідні гендерні ситуації на другий план, чим перекреслює уявлення про жінку як про “Іншу” як “певну трансцендентальну божественну субстанцію, сутність якої полягає в тому, щоб любити”. Таким чином, письмо цього автора не можна означити як чоловіче, це нейтральний чи скоріше навіть універсальний текст.
Можливим витоком такої нейтральності творів Нечуя-Левицького може слугувати той факт із біографії, що сам автор “більше любив балакати з бабами, аніж з чоловіками, бо краще вмів заставити (їх) повести розмову в бажаному напрямі”, що і могло слугувати кращому розумінню жіночої психології та відповідно до цього, краще виписаним жіночим образам.