Василь Голобородько — один із найкращих українських поетів, лауреат Шевченківської премії. Він народився та жив на Луганщині. У радянський час відмовився співпрацювати з КДБ, був робітником на шахті та в радгоспі. І завжди писав вірші. Його доля — непроста. І нічого спільного із героєм відомого серіалу немає. Дізнайтеся про нього більше.
Василь Іванович Голобородько народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині.
Середню школу-інтернат закінчив 1963 року. 1964 вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Влітку 1967 була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів.
У 1968-1970 перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі. 2001 здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка.
Проживав у Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська, де мав квартиру.
Вірші розпочав друкувати 1963, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР.
Від 1969 і аж до 1986 твори Голобородька не друкували в Україні.
У 1970 у США (Балтимор) у видавництві «Смолоскип» була надрукована збірка віршів «Летюче віконце». Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог… 1983 в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Збірник знайомив читачів Європи з предтечами поезії XX століття – По, Геббелем Уїтменом, Фетом, Бодлером, Норвідом, Малларме, Верлениом, Хопкінсом, Лотреамоном, Рембо, Лафаргом, також з творами поетів ХХ-го століття «від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька».
В Україні перша збірка поезій «Зелен день» надрукована в київському видавництві 1988 року. За неї автора відзначено літературною премією імені Василя Симоненка НСПУ, якою відзначаються автори за успішну першу збірку поезій.
Того ж 1988 Голобородька прийняли до Спілки письменників України. У жовтні 1991 брав участь в міжнародному фестивалі авторів, який відбувся в Торонто (Канада).
У 1990 вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», у 1992 – збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.
У 1999 вийшла друком наступна поетична книжка під назвою «Слова у вишиваних сорочках».
В останні роки Василь Голобородько опублікував також кілька розвідок на теми українського фольклору, зокрема «Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002) та інші. 2010 видавництвом Грані-Т видана збірка дитячих поезій «Віршів повна рукавичка».
Окремі твори поета перекладено на польську, французьку, німецьку, англійську, румунську, хорватську, сербську, португальську, іспанську, естонську, латвійську, литовську, шведську, російську мови. Переклади репрезентують творчість поета у зарубіжних антологіях та часописах. Окремими виданнями вірші у перекладах іноземними мовами з’являлися: португальською у Бразилії 1991, англійською в Канаді 1991, польською в Польщі 1995.
Вже перші журнальні публікації (1963-1965) молодого поета з Луганщини привернули до себе увагу незвичайним баченням буденних речей, що поставали як дивний, чарівний світ. Схвально відгукнулися про нього Володимир П’янов, Дмитро Павличко.
У поезії «раннього» Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу — світ далекого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками, кольорами, пригодами; світ української народної, язичницької ще, демонології, — казки, загадки, колядки, — але цей світ постає не в літературних ремінісценціях і не як «тіні забутих предків», а як органічна реакція поетичної душі на цілком сучасну навколишню дійсність, як дивовижний спосіб її переживання. Всі «неживі» предмети у Голобородька оживають і поводяться як добрі й милі істоти, як цікаві й пустотливі діти. І цими гомінливими, вражливими, всюдисущими і думаючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ письменника.
Ще у 1966 році він написав у вірші: “Викрали моє ім’я (не штани ж — можна і без нього жити!)”. Тут автор маа на увазі викрадення імені “Русь” для назви колишнього Московського князівства.
Пізніші поетичні збірки Голобородька засвідчили його певну еволюцію. Він зберіг колишню світлість і безпосередність переживання, глибину вразливості та легкість уяви, але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу й наполегливішою громадянськістю. Як і раніше, в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч життя і додало гіркоти чи, може, добросердої сумовитості та великодушної іронії, які рятують від песимізму.
Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова.
Сьогодні 74-річний поет живе у Будинку творчості письменників в Ірпені — із Луганська довелося виїхати на початку війни.
«Ви знаєте, рідним домом для мене була батьківська хата, де я народився та прожив більшу частину свого життя. Але поступово, з роками, він ставав дедалі більш чужим: померли батьки, стали відходити старші брати й сестри, сусіди, знайомі, односельці… Село заселялося чужими людьми… І я в рідному селі став чужинцем. Нові поселенці навіть могли мене в очі називати „бандерою“… Але зі мною залишалися мої спогади, книжки, які всупереч усьому робили місце мого проживання рідним домом. Так само було і в Луганську, який я ніколи не вважав своїм рідним містом: таке ж чуже оточення, невелике україномовне гето, яке не могло виховати у мене відчуття рідного середовища, та й прозивання „бандера“ чув і тут…», — казав Голобородько в одному з інтерв’ю.
Читайте також цікаве інтерв’ю газети “Експрес” про життя справжнього Василя Голобородька.