У цьому матеріалі поговоримо про творчість великого українського письменника Василя Голобородька як явище, яке викристалізувалося, і сам процес цієї кристалізації.
Тематика його творів — різнобічна, а поетика — багатогранна. Радимо не обмежувати знайомство з його творами тільки віршем “Наша мова”, який входить до програми ЗНО. Вам сподобається, гарантуємо!
Вже перші журнальні публікації (1963-1965) молодого поета з Луганщини привернули до себе увагу незвичайним баченням буденних речей, що поставали як дивний, чарівний світ. Схвально відгукнулися про нього Володимир П’янов, Дмитро Павличко.
У 1965 році Голобородько подав до видавництва «Молодь» збірку віршів «Летюче віконце», що виявилася неприйнятною для радянської цензури, як і твори інших учасників тодішньої «київської школи поетів».
У 1967 році Голобородька виключили з Донецького педагогічного інституту за читання «самвидавівської» літератури, про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Вихід 1970 у видавництві «Смолоскип» (Балтімор, США) збірки «Летюче віконце» дав привід для дальшої політичної дискримінації поета, і йому майже на 20 років було закрито шлях до друку. Весь цей час Василь Іванович жив у рідному селі, не припиняючи поетичної творчості. Але тільки 1988 вийшла збірка верлібрів «Зелен день», а 1990 — збірка «Ікар на метеликових крилах».
У поезії «раннього» Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу:
- світ далекого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками, кольорами, пригодами;
- світ української народної, язичницької ще, демонології, — казки, загадки, колядки, — який постає не в літературних ремінісценціях і не як «тіні забутих предків», а як органічна реакція поетичної душі на цілком сучасну навколишню дійсність, як дивовижний спосіб її переживання.
У певному сенсі тут можна бачити не лише глибину національної пам’яті, а й своєрідний «опір» людської душі, її емоційних глибин нівеляційним силам технічної цивілізації, її раціоналістичній сухості, чуттєвому вигасанню й очужінню до світового буття. Це світове буття розкривається поетові крізь навколишню буденність.
Найвідчайдушніші гіперболи і найфантастичніші образи виникають як простодушне, довірливе продовження узвичаєних побутових метафор.
Всі «неживі» предмети у Голобородька оживають і поводяться як добрі й милі істоти, як цікаві й пустотливі діти. І цими гомінливими, вражливими, всюдисущими і думаючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ Голобородька — світ нескінченного взаємопереливання «живого» й «неживого», вічноплинного вростання людини в стихію природи. Саме це і лякало радянських цензорів.
Пізніші поетичні збірки Голобородька засвідчили його певну еволюцію. Він зберіг колишню світлість і безпосередність переживання, глибину вразливості та легкість уяви, але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу й наполегливішою громадянськістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному переживанні суспільно-важливих явищ, драматичних сторінок національної та сучасної історії, образів подвижників українського слова.
Голобородько став епічніший — не за рахунок зовнішньої масштабності, а за рахунок повноти саморозгортання теми. Як і раніше, в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч життя і додало гіркоти чи, може, добросердої сумовитості та великодушної іронії, які рятують від песимізму.
У своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія — це своєрідний погляд на людину “з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності” (Іван Дзюба).
Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова. Сам поет про творчість говорить:
“…процес народження вірша схований для мене, я не знаю, чому зупиняюся душею саме на цих виразах.. Крик птаха у природі і стан закоханості людини не мають нічого спільного, але в мові позначені одним виразом. Я схотів написати вірша щоб виправдати якраз оте переносне його значення”.
І далі:
“Буває, напишеш вірша і не знаєш, з чого він народився. Скажімо, проаналізувавши потім уже “Міждо мир хрещений”, я зрозумів, що він побудований на слові “хрести”, яке має безліч значень—хреститися, озивати когось, бити нагайкою тощо — на цьому він виріс. Може я хотів написати про щось, але увага моя зупинилась на ньому… Моє слово не вогнисте, в моїй поезії — метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут Україна, і ви українці”.
Процес народження вірша є складним і навіть незбагненим. Тож оцінюючи поетичне слово нашого земляка, врахуємо непересічність творчого акту, вслухаємось у високий політ авторової душі. Не будемо поспішати з миттєвими висновками, а перечитаємо написане, поміркуємо над ним.
Образи птахів у віршах
Не тільки синонімічні ряди є характерними для назв птахів у віршах Голобородька. Це — тільки частина його фольклорних розшуків. До кожного вірша про того чи іншого українського птаха він добирає прислів’я, приказки, загадки, які ґрунтуються у свідомості народного генія на спостереженнях про них, прикметах, повір’ях і навіть на замовляннях.
Відтворення у поетичному слові багатства назв українських птахів має ще у Василя Голобородька і прагматичне значення. Сам поет про це говорив так:
«Побачивши якось птаха, про якого не знаємо навіть назви, ми тільки одне зауважуємо, на рівні безпосереднього спостереження, притаманного не лише людям: це — птах, але знаючи усе багатство назв птаха, загадку про нього, прислів’я і приказки, повір’я і прикмети, заклички і замовляння, пов’язані з птахом, ми привносимо все це птахові, олюднюємо його, а, бачачи птаха в краєвиді, тим самим олюднюємо і дикий, порожній без людської присутності краєвид».
Бібліографія
- «Летюче віконце» (1970);
- «Зелен день» (1988);
- «Ікар на метелекових крилах» (1990);
- «Соловейків теремок» (1991);
- «Калина об Різдві» (1992);
- «Слова у вишиваних сорочках» (1999);
- «Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002);
- «Посівальник» (2002);
- «Українські птахи в українському краєвиді» (2002);
- «Дохла кішка» (2004);
- «Летюче віконце» (Вибрані вірші) (2005);
- «Ми йдемо» (Вибрані вірші) (2006);
- «Віршів повна рукавичка» (2010);
- «Зозуля масло колотить» (2010);
- «Білі кімнатні рослини» (2013);
- «Дозволені забави» (2016).