Український модернізм і його особливості

Український модернізм і його особливості


Через панівну ідеологію радянської доби говорити про український модернізм модернізм завжди було складно. Упродовж тривалого часу його замовчували, а тому й мало досліджували. Та й сам модернізм на українському ґрунті став доволі складним і суперечливим явищем. Попри все вітчизняні літературознавці та критики схильні вважати його справжнім естетичним феноменом.

Чому? Розгляньмо особливості українського модернізму і ви все зрозумієте!


Перш за все, модернізм відзначився увагою до естетичних цінностей, а не до суспільних потреб, обстоюванням справжньої свободи творчості, орієнтацією на кращі зразки європейської літератури. Крім того, кожна стильова модерністська течія на українському ґрунті була відмінною від аналогічної в європейській літературі.

Так, творчість М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Косинки позначена рисами імпресіонізму, проте письменники, змальовуючи події, «пропускають» їх не через власне «я», як це було у літературі західній, а через душі дійових осіб.

Українські футуристи, на відміну від італійських, не оспівували війн, але заперечували літературну класику й мистецтво взагалі. Основоположник українського футуризму М. Семенко, наприклад, стверджував, що для нього не існує авторитетів, традицій, він «сам собі предок». Проте М. Семенко чимало зробив для оновлення українського віршування.

Символізм в українській літературі, представлений творами О. Олеся, М. Філянського, Г. Чупринки, П. Тичини, Д. Загула та інших, хоч і розвивався під впливом символізму в літературі російській, був позбавлений містики, притаманної останній. Натомість у творах українських поетів-символістів — музичність, широка кольорова гама, сила звукового образу. Захоплені національною ідеєю, вони створюють відповідну систему образів-символів: пустеля — Україна, самотня сосна як уособлення рідного народу в ліриці О. Олеся, вітер у П. Тичини символізує революційні та національно-визвольні сподівання народу.

Особливості модернізму, порівняно з іншими течіями:

  • трактування особистості, що виходить поза межі свідомості людини;
  • непереборна відчуженість внутрішнього – інтимного світу індивіда;
  • нерозв’язаність конфлікту індивіда з дійсністю;
  • у царині форми – неможливість передати у загальних, масово зрозумілих висловах внутрішнє осяяння особистості.

Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом – у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченка).

Модерністські прикмети у творах української літератури тривалий час співіснують з декадентським     (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) модернізму здобувають місце на сторінках альманаху «Січ», у серії «Живі струни», журнал «Молода Україна»; далі, більш вагомі, у «Літературно-науковому віснику» та альманахах:

  • «З-над хмар і з долин»
  • «З потоку життя»
  • «Багаття»
  • «За красою»
  • у журналі «Світ»
  • «Будучність»
  • «Українська хата»
  • «Дзвінок».

Засади модернізму в території та художній практиці сповідує товариство «Молода муза».

Активні пошуки нових мистецьких форм у літературі з поодинокими спробами автономізувати дистанціювати художнє явище від ідеологічного, громадсько-політичного контексту викликають критичний розголос:

  1. листування М. Вороного, пов’язане з виданням альманаху «З-хмар і з долин»;
  2. полеміка навколо виступів С. Єфремова за участю І. Франка, В. Коцьовського, Г. Хоткевича;
  3. декларації «молодомузівців» О. Луцького та М. Яцьківа;
  4. критична діяльність М. Євшана, М. Сріблянського та інших в «Українській хаті», Д. Донцова у «Дзвоні».

Водночас у модерністичній критиці знаходять нове осмислення громадянської та національної проблеми, формується думка, що домінантне значення для духовного відродження в Україні повинен мати не культурний масовім (поширення преси, діяльності «Просвіти» і таке подібне), хоч потреба в ньому не заперечується, а висунення її в авангард художнього прогресу (в окремих інтерпретаціях – художньо культурний месіанізм України). Український літературний процес формується за типом найбільш розвинених літераторів цього часу.

Модерністичні спроби, як і взаємопов’язані з ними процеси, що розвивалися у руслі українського реалізму та неоромантизму, були спрямовані на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини. Посиленням суб’єктивного начала модернізму близький до неоромантизму, однак загалом ігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей, його чужа романтична піднесеність.


У творчості модерністичного характеру основним стає дослідження внутрішньої індивідуальної свободи суб’єкта на поглибленому ступені його внутрішньої ізоляції що могло здійснюватись переважно через нову поетику, іноді прокреслювалось самим фактом формального новаторства (М. Семенко).

Модернізм в українській літературі характеризується:

  • трагічним розривом між духовністю та існуванням («Камінний господар», «Лісова пісня» Лесі Українки);
  • наголошенням на біологічній сутності людини, глибинних природних інстинктах (Г. Хоткевич, В. Винниченко);
  • психологічним самозаглибленням та ослабленням зв’язків героя з оточенням (М. Коцюбинський, О. Кобилянська);
  • розкриттям стихійності масового, колективного життя (М. Коцюбинський, М. Яцків).

Вирізняються такі риси поетики:

  1. ущільнення викладу через експресивний образ, промовисту деталь, що розкриває внутрішній стан персонажа (В. Стефаник, К. Сроковський та інші);
  2. розкуте асоціативне сприйняття предметності (М. Коцюбинський, Г. Хоткевич);
  3. введення багатих смислом символічних постатей і образів (М. Яцків, П. Савченко);
  4. увиразнення стійкої архетипічної основи в сюжеті твору («Fata morgana», «Тіні забутих предків»);
  5. посилення фонічних інтонаційних тем ліричного образу, загальна ліризація образу.

Процес художнього освоєння світу через філософсько-естетичну систему модернізму своєрідно відбиті в широкому творенні фрагментарних, фабульно ослаблених прозових жанрів прозових жанрів (вірші в прозі, малюнки, ескізи тощо).

Література 20-х рр. зберігає тривкий зв’язок з художнім розвитком попередніх десятиліть. Новаторськими, подекуди модерністськими рисами прикметна творчість представників літературних груп, об’єднань, організацій:

— «Музагет»;
— «Аспанфут»;
— «Асоціація комункульту»;
— «ВАПЛІТЕ»;
— Авангард»;
— «МАРС»;
— «Техно-мистецька група «А»;
— «Нова генерація» та інші.


Отже, в українській літературі кінця XIX — початку XX століття спостерігається розмаїття літературних напрямів і стилів, вивчення поетики і ролі яких у мистецтві слова ще чекає свого дослідника.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.