Видатний модерніст, імпресіоніст і письменник-новатор Михайло Коцюбинський відзначився в багатьох прозових жанрах. У його творчому доробку багато дитячих оповідань, казок, оповідань для дорослих, новел, етюдів, повістей, нарисів, цикл мініатюр, поезія в прозі та ін.
Ви досі не знаєте, кому присвятив Михайло Коцюбинський свою знамениту новелу “Intermezzo”? Може призабули її дійових персонажів? Тоді гайда пригадувати! Усе це є в нашому матеріалі!
У своїй творчості Михайло Коцюбинський:
- піднімав проблеми: кохання і шлюбу, милосердя, шукання правди, відстоювання справедливості, служіння митця народові (відмова від особистих інтересів заради громадських), розкриття внутрішнього світу і почуттів персонажів;
- використовував портретно-пейзажний живопис;
- передавав найтонші порухи людської душі;
- умів звуково «інструментувати» зображуване;
- вдавався до ідейно-композиційного навантаження психологічних деталей;
- застосовував глибокий психологізм;
- цінував образність мови;
- відмовився від фольклорної орнаментації.
“Intermezzo”
Новела розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком незвичайних дійових осіб (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак «Intermezzo» не драматичний, а епічний твір.
Історія написання
М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов’язків виснажився фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська область). Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з’явилася новела «Intermezzo».
Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок, пауза». Музичний термін означає невелику інструментальну п’єску, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський смисл у назву своєї новели. Образом intermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв’язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором.
Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв’язок людини і природи. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», йому вітер набиває вуха «шматками звуків, покошланим шумом», «тихо пливе блакитними річками льон», пливе так спокійно, що «хочеться сісти на човен і поплисти». Ця картина виглядає розкішною завдяки багатій художньо-виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам і словам-барвам. Перед нами майстерна імпресіоністична картина.
М. Коцюбинського вважають яскравим представником імпресіоністичної течії в українській літературі.
Нагадаємо, що імпресіонізм — художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Новела — один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.
Стислий переказ твору «Intermezzo»
Дійові особи:
Моя утома
Ниви у червні
Сонце
Три білих вівчарки
Зозуля
Жайворонки
Залізна
рука города
Людське горе
“Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних “треба”, які мене так утомили і не давали спати”, — так починається твір. Це “треба” автор порівнює з “многоголовим звіром”. Але він розуміє, що “увільнитись” від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, “іде, як хвиля на берег”.
Автор зізнається: “Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім”. Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: “Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій”.
Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ладен погодитися на будь-який спосіб досягнення жаданого: “Смерть? Сон?” Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не “ревучі потоки людського життя”, а жадану тишу.
Кілька разів автор ніби сам собі повторює: “Хіба я що знаю? Хіба я знаю?” І тут ліричний герой відчуває, як у його серце просяться із зовнішнього світу люди, “всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії і гнів і страждання або криваву жорстокість звіра”. Їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше.
І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до болю і більше не реагує на нього. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: “Я не маю вже краплі гарячої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров… Проходьте! Я утомився”.
І раптом… Розплющивши очі, герой бачить “глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. В’є молоточком у кришталевий великий дзвін – ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах”. Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!
Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: “Я не ворог тобі”. Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: “У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість”.
Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. “Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги… Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно…: in saecula saeculorum (на віки вічні)”.
Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле”.
П’ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: “Дивись лее на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)”.
Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості із самою землею: “Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар”.
Особливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою людиною. “Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї”.
Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: “Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно”.
“Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?” Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку.
Але ось зустріч на ниві — “я і людина”. Герой зустрів “звичайного мужика”. Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам’яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом’яні стріхи хат, “брудні, негарні” дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти…
“Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!”
Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара: “Ходиш між людьми, як між вовками… Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусід у сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?”
“Говори, говори”, — повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. “Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…”