З давньою знаменитою легендою про Вавилонську вежу дев’ятикласники знайомляться в рамках вивчення давньої літератури. Вона зооовсім невелика, тому рекомендуємо прочитати повністю. А ще краще — кілька разів, аби з’ясувати всі деталі і звернути увагу на те, що не засвоїли при першому прочитанні. І, звісно, шукайте на нашому сайті детальний аналіз цього твору!
Це було так давно, що вже ніхто й не пам’ятає, коли це було. Розповідають, одначе, буцімто в ті часи всі люди однією мовою говорили й усі одне одного розуміли.
І закортіло людям лишити пам’ять про себе довічну:
— А нумо зберемося разом та й побудуємо вежу високу! — мовив один.
Зраділи всі та й загукали:
— Ми збудуємо вежу, ми збудуємо вежу аж до самого неба!
Обрали гору високу — та й почалася робота! Хто глину місить, хто з неї цеглини ліпить, хто у печах обпалює, хто на гору підвозить. А на горі вже люди ждуть, цеглини приймають та з них вежу складають. Всі працюють, усі співають, весело всім.
Будувалася вежа не рік і не два. Самих цеглин для неї знадобилося тридцять п’ять мільйонів! Та й собі довелося будинки побудувати, аби було де після трудів одпочивати, а побіля будинків насаджати дерев та кущів, аби птицям було де співати.
Ціле місто виросло навколо гори, на якій будувалася вежа. Місто Вавилон.
А на горі з кожним днем усе вище й вище, уступами підводилася вежа-красуня: знизу широка, догори все вужча й вужча. І кожен уступ цієї вежі фарбували в інший колір: у чорний, жовтий, червоний, зелений, білий, жовтогарячий. Верх придумали зробити синім, щоб був наче небо, а покрівлю — золотою, щоб, як сонце, виблискувала!
І ось вежа майже готова. Ковалі вже золото кують для покрівлі, маляри пензлі занурюють у відра із синьою фарбою. Та ранком, звідки не візьмись, поміж людей з’являється сам Бог Ягве. Не сподобався йому їхній замір* — досягти неба, де живе Бог.
«Це тому примудрилися вони свою вежу вибудувати,— подумав він,— що у них спільна мова і кожна людина розуміє іншу. От вони й домовились!»
І наслав Ягве на землю страшенну бурю. Поки буря вирувала, вітер поніс усі слова, котрі люди звикли одне одному говорити.
Невдовзі буря вщухла, і люди знову стали до роботи. Вони ще не знали, яка біда їх спіткала. Покрівельники пішли до ковалів сказати, щоб ті швидше кували листи для покрівлі. А ковалі не розуміють ані слова.
В усьому місті Вавилоні люди перестали розуміти одне одного. Маляр кричить:
— Фарба скінчилась! А в нього виходить:
— Но мор пент!
— Нічого не розумію! — кричить йому інший. А виходить:
— Женком пренепа! І по всьому Вавилону лунають слова, зрозумілі одним і незрозумілі іншим.
— Віндадори!
— Маракірі!
— Бобеобі!
— Дзин!
Покидали всі роботу, блукають, наче у воду опущені, та шукають: хто б міг їх зрозуміти? І почали люди збиратися купками — хто з ким однаково говорить, той і намагається триматися того. І замість одного народу вийшла сила-силенна різних народів.
І розійшлися люди в різні кінці землі, кожен народ у свою сторону — будувати свої міста. А вежа почала потроху розвалюватися. Але подейкують, що досі у кожному місті можна знайти уламки цегли від Вавилонської вежі.
Тому що багато хто носив їх із собою на згадку про ті часи, коли на землі мир панував і люди розуміли одне одного. І до сьогодні всіма мовами світу люди розповідають оцю легенду про недобудовану Вавилонську вежу.