Справжній Мазепа чи ідеалізований? Яким зобразив цього видатного державного діяча у своєму творі Михайло Старицький? Таке питання ставить перед собою кожен, хто прочитав роман “Молодість Мазепи”. Михайло Старицький звернувся до постаті Івана Мазепи зовсім не випадково, тому радимо з нами детально проаналізувати цей твір, аби більше не мати сумнівів.
Про написання роману повідомляє Михайло Старицький у своєму листі до Дмитра Яворницького від 10 квітня 1898 року:
«Я зараз пишу великий роман про Мазепу, Тільки шо ся тема небезпечна для цензури, а в цензурному смаку я не напишу».
Сюжет книги присвячений середовищу, в якому формувався світогляд Івана Мазепи і яке визначило його подальші вчинки як державного діяча. Старицький підкреслює, що життя Мазепи на хуторі, в простій козацькій родині, де краса природи гармонує з красою людських відносин, надалі порівнювалося Мазепою з прогнилими засадами королівського двору Польщі, куди він був направлений на навчання.
Окремим сюжетом описані стосунки Івана Мазепи з його першим коханням — козачкою Галиною, яка зіграла важливу роль у подальшій долі майбутнього гетьмана.
Іван Мазепа в романі Старицького — молодий політик-інтелектуал, політик-патріот, дипломат і воїн, що воює розумом, а не шаблею. Описуючи молодість Мазепи, Старицький пояснює подальші вчинки майбутнього гетьмана традиціями роду Мазеп і відповідним вихованням:
… Батько Івана, Степан Мазепа, все не хотів до Москви прилучатися, з Виговським був заодно … Наш був і тілом, і душею, від козаків не відступав, ні! … Мазепи не були перевертнями, зрадниками, і не будуть! … “
Описаний образ Івана Мазепи, який йшов врозріз з офіційною позицією російського царизму, викликало побоювання у головного редактора «Московського листка», який був змушений звернутися до Старицького з пропозиціями трохи «Підкоригувати» образ головного героя:
«Найдобріший Михайло Петрович! Вибачте, що довго не відповідав: справ так багато, що не знайдеться вільної хвилини. Микола Іванович (Пастухов, видавець газети. — В. П.) пропонує продовжити “Мазепу”, але я боюся одного: на першу половину вже звернуто увагу; в першій половині Мазепа — ледве не ідеальна людина, герой тощо Чи не такий він буде і в другій половині роману? Це незручно, краще тоді візьміть іншу тему; кажу це заради Вас же, щоб не вийшло ‘небажаних непорозумінь…»
Професор Володимир Поліщук, аналізуючи роман «Молодість Мазепи» вказує, що роман «створювався так, щоб у читача не виникало сумнівів про симпатії самого автора до головного героя …», він створює «антиімперське, антианафемське «трактування образу гетьмана».
Дилогією «Молодость Мазепы» та «Руина» він продовжував реалізовувати задуману ним серію історико-пригодницьких романів про національно-визвольну боротьбу українського народу проти іноземних поневолювачів.
Абсолютна більшість згаданих творів М. Старицького була написана російською мовою. Причини доволі банальні: цензурні заборони на українське слово, відсутність україномовної періодики, яка б узялася друкувати масштабні епічні полотна, зрештою — можливість заробітку на прожиття.
Витративши всі свої немалі статки на організацію театру, Михайло Петрович мусив жити й утримувати родину з літературної праці. А ще — глибоко та щиро жалкувати з приводу чужомовності своїх історичних повістей і романів.
«А це хіба нормально? — з болем писав М. Старицький до М. Комарова, — насущника ради, я примушений писати по-російськи романи й повісті з української історії і життя… А «Киевская старина» не може сплатити їх хоч дешево, щоб були по-українськи».
А втім, у свої писання Старицький вкладав і інший зміст: знайомити широкий російський загал із важливими подіями української історії, та ще й показуючи ту історію з позицій патріотичних, українських, полемізуючи з офіційним тлумаченням минувшини. І весь цикл історичних романів, і кожен епічний твір, зокрема, пройнятий такою полемічною спрямованістю.
Очевидним подразником для написання трилогії «Богдан Хмельницький» для Старицького став роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», тому й писав наш письменник у явно антисенкевичевському дусі (хоча польський табір у трилогії виписаний набагато об’єктивніше, аніж описав українців Сенкевич у своєму романі).
Явно «антирозбійницьке» трактування гайдамацького руху й боротьби Устима Кармелюка презентують відповідні романи Михайла Старицького, хоч він із навмисним викликом назвав один із романів «Разбойник Кармелюк». Таку ж полемічну спрямованість маємо в дилогії про Івана Мазепу: романи Старицького мають виразне антиімперське, «антианафемське» трактування образу великого гетьмана.
Та ж чи гетьмана? Старицький, повторимося, витворив образ молодого Мазепи, але цей образ творився прозаїком із явним «оглядом» на його майбутнє гетьманування. І творився так, щоб у читача, по-перше, не виникало сумнівів у симпатіях самого автора щодо головного героя дилогії, а по-друге, щоб той же читач розумів логіку майбутніх дій гетьмана Івана Мазепи 1709 року.
Історіософсько-мистецька позиція Михайла Старицького з його дилогією про Івана Мазепу мала очевидні новаторські риси. Основна з них та, що Старицький виписав образ Мазепи — «не-гетьмана», Мазепи молодого. Немає сумніву в тому, що нашому письменнику були відомі твори європейської і російської мазепіани. Безсумнівно, вони стимулювали творчу уяву Старицького і його громадські поривання, служили джерелом ідей чи об’єктом полеміки.
Романтик Старицький охоче використав легенду вольтерівсько-байронівського «походження» про дикого коня, до якого нібито прив’язали молодого королівського пажа Мазепу за його роман з одруженою шляхтянкою. Кінь поніс юнака в Україну, і йому вдалося дивом уціліти й вижити з допомогою простих хуторян. Із цих картин, власне, й розпочинається роман. Згадана легенда, як і слава красеня- юнака Мазепи, в якого закохувалися жінки, цілком укладалися в параметри історико-пригодницького твору. Крім усього, «несерйозний» пригодницький елемент хоч якимось чином згладжував закладену в романі історіософську тенденцію, «прикру для Москви».
Державницький (національний, український) світогляд письменника найчіткіше і найпослідовніше виявився саме в дилогії про Івана Мазепу. Якщо у трилогії про Богдана Хмельницького, в деяких інших творах історичної тематики, зокрема тих, де зображені українсько-польські взаємини, Старицький тримався історіософської ідеї України як субдержави (вільнолюбна й самовладна Україна під рукою справедливого польського короля у складі Речі Посполитої), то дилогія про Івана Мазепу помітно «виламується» із загального «субдержавного» дискурсу.
Між тим Старицький, задумавши написати прозову епопею про національно-визвольну боротьбу України проти іноземних поневолювачів «від доби Богдана до Коліївщини», звісно ж, не міг обійти увагою мазепинську епоху. Мазепа в дилогії хоч «іще» не гетьман, але вже помітна й доволі популярна в Україні особистість.
М. Старицький так виписує образ і розставляє такі смислові акценти, щоб аргументовано (історично й художньо) заперечити ярлики й міфи, показати Мазепу політиком європейського типу і патріотом України. Не те що з прихильністю, а, як відчувається, з пієтетом і зворушенням Старицький «моделює» цей образ, глибоко й послідовно.
Численними ненав’язливими репліками й ситуаціями підкреслює, що така людина зрадником свого народу бути не може.
«Вернулся на Украину, чтобы служить ей головой, рукой и сердцем, — говорит Мазепа старому Сычу, — вижу уже много горя, и куда повернуть, еще не знаю; думаю присмотреться да разузнать все, где будет счастье отчизны, — там буду и я».
Причину таких позицій і переконань молодого Мазепи Старицький пояснює, передовсім, традиціями Мазепиного роду й відповідним вихованням. У такому контексті значимо прочитується фраза про те, що Іванів батько, Степан Мазепа, «все не хотел к Москве прилучаться, с Выговским был заодно… Наш был и телом, и душой, от казаков не отступал, нет!», а також епізод із материнськими знаковими повчаннями й настановами: «Мазепы не были «перевертнями», «зрадныками», и не будут!..»
Так само зовсім не випадковий, а в сенсі історичної перспективи, знаковий, внутрішній роздум Мазепи про принципи сучасної йому європейської політики, які він поділяв навіть усупереч деяким усталеним національним політичним традиціям і якими скористався в часи гетьманування:
«Мазепа взглянул с изумлением на Сирко. Его, присмотревшегося в Европе к смелой и хитрой политике, не пренебрегавшей никакими компромиссами, а руководствовавшейся правилом — цель оправдывает средства, — такая прямолинейность и даже, как ему показалось, узость Сирко — поразила его».
Безсумнівно, у цих і подібних фраз та ситуацій був очевидний підтекст, спрямований і на подальшу Мазепину долю, і на сучасну Старицькому пору.
Іван Мазепа виступає в нього і як продовжувач Богданових державницьких діянь, і як діяч, покликаний виправити деякі необачні політичні кроки свого великого попередника (вельми показово виписані в цьому сенсі роздуми Мазепи про Хмельницького на руїнах Суботова й Чигирина чи глибоко символічний образ Івана Богуна).
Палкий козакофіл Старицький вельми критично «думає думкою» Мазепи про некеровану стихійність козацької маси, про руїнницьку сутність «чорних рад», вже й не так однозначно-захоплено описує феномен Запорозької Січі. Мазепу (звісно, і Старицького) не тільки захоплюють залізні м’язи й дивовижна відвага січовиків, а й настрашує здатність цього озброєного натовпу піддаватися хвилинним емоціям, бездумно реагувати на якесь слово заклику, коли «вся эта масса могла броситься очертя голову и наделать непоправимых бед».
Через вельми прихильно виписаний образ Івана Мазепи, як зрештою й через інші знакові образи дилогії (й української історії) — Петра Дорошенка, Івана Богуна, Івана Самойловича, Івана Брюховецького та ін., Михайлові Старицькому вдалося художньо переконливо й історично правдиво відтворити один із найдраматичніших періодів буття нашого народу й держави.