Постать Івана Мазепи привертала увагу багатьох митців у минулих століттях. Його образ виявився доволі дискусійним, тому в оцінках гетьмана думки поетів і прозаїків значно розходилися. Мазепа став предметом аналізу Вольтера, Байрона, Гюго, Словацького, Жеріко, Делакруа, Шевченка і Старицького.
Яким він там поставав? Про це — у дослідженні Віри Агеєвої.
Могутній володар спромігся відродити й розбудувати розтерзану війнами країну, мечем і мудрістю завоювати славу й повагу.
Наприкінці життя — зазнав трагічної поразки і закономірно став культовим героєм романтичної епохи.
Попри те, що в житті гетьмана й так не бракувало неймовірних, карколомних зиґзаґів, злетів і падінь, його біографію ще й прикрасили барвистими вигадками.
Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона “Мазепа” мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив’язав коханця до спини дикого необ’їждженого коня — і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти:
“Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу”.
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Жадоба помсти стократ примножує сили — і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з’явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як “брама Європи”, порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали “старого” континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана — і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі — усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача — “Король бо спав уже з годину”.
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам’ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській “гібридній” війні.
Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у “Полтаві” також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо “зрадив” російського суверена, – того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, — гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург “донос” на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що “Полтава” — єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Різниця між французькими чи англійськими оцінками Мазепи — та, з іншого боку, російськими присудами служить тут ще одним виразним маркером цивілізаційного розриву й непримиренного протистояння, знаком приналежності того чи того автора до різних світів і різних ціннісних систем.
Пушкін уповні скористався своїм правом розпорядитися минулим і переписати історію “під себе”. Забули, мовляв, Мазепу, не знайти його могили, натомість — “лиш ти воздвиг, герой Полтави, величний пам’ятник собі”.
Відповідь Шевченка
Утім, історія — дама іронічна. Пушкін пише “Полтаву” і проголошує загибель українського слова якраз тоді, коли українське культурне відродження швидко набирає сили, коли постає рух, діячі якого називалися таки ж мазепинцями.
І коли гучно залунали голоси, що опонували імперським присудам. Тарас Шевченко напряму відповідає авторові “Полтави”, назвавши петербурзького “мідного вершника” узурпатором і катом своєї Вітчизни.
Знамените “Це той первий, що розпинав // Нашу Україну” — одна з найгостріших реплік у багатолітній боротьбі за національну культурну пам’ять.
З української точки зору, “герой Полтави” не заслуговує посмертної слави. А під знаком Мазепи таки й відбулося формування національної свідомості.
І збудовані гетьманом-меценатом церкви почасти вціліли, хоч як захланно їх нищили нащадки царя Петра.
Зосталися стояти на майданах наших міст живими мовчазними свідками, хранителями вкарбованих у камінь нагадувань про велич того минулого, яке все ж не змогли відібрати у подоланих.
Тож пам’ятник, який поставив собі Іван Мазепа, виявився таки тривким і руйнівним вітрам непіддатливим.