Панас Мирний написав твір, який має величезну художню вартість. “Повію” зовсім не дарма називають найкращим соціально-психологічним романом української літератури XIX ст. Крім того, цей роман став знаковим для європейської романістики того часу як один із найпрогресивніших, адже він стосується тематики, яку тоді рідко піднімали.
Запрошуємо до аналізу його особливостей.
Рік видання – 1877
Літературний рід – епос
Жанр – соціально-психологічний роман Тема – моральне падіння і трагічна доля селянської дівчини-наймички в умовах буржуазного суспільства другої половини XIX століття.
Тему і план роману «Повія» автор визначив так:
«…головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку, в минулому просту селянську дівчину, показати її побут в селі (І ч.), в місті (II ч.), на слизькому шляху (III ч.), попідтинню (IV ч.)».
Ідея – засудження буржуазного суспільства у деградації творчої особистості.
Головні герої
- Христя Притика
- її батьки
- Карпо та Одарка Здори
- Грицько Супруненко
- Федір
- його син
- Загнибіда та дружина
- Колісник
- Рубець
- Проценко
- Пистина Іванівна
- Лука Федорович Довбня
- Марина
- Мар’я.
Проблематика:
- соціальна нерівність
- батьки і діти
- кохання і зрада
- втрата моральних цінностей
- чесність і обман
- лицемірство і щирість.
Композиція
Твір складається з 4 частин. Перші дві частини («У селі» і «У городі») мають по 8 розділів. Третя («Сторч головою») має 10 розділів, і остання («По всіх усюдах») – 15 розділів.
Короткий зміст
Експозиція. Знайомство з Мар’янівкою, з сім’єю Притик, із Христею.
Зав’язка. Перехід Христі в місто. Примусове наймитування в Загнибіди.
Розвиток дії. Смерть матері. Наймитування в Рубця. Зрадливе кохання Проценка. Утриманка Колісника Розв’язка Передсмертний сон: мрія про вільне, гідне людини майбутнє.
Кульмінація. Статус готельної професійної повії, вулиця, загибель.
В українській літературі, особливо в усній народній творчості, яка завжди була зразком для письменника, інтимні зв’язки зображувалися стримано, високоморально. Водночас необхідно було довести, що поява в Україні такого ганебного явища, як розпуста, більшою мірою була зумовлена соціальними умовами. Письменник виявив творчий підхід до розкриття теми, яка для української літератури була, по суті, цілинною.
Уважне вивчення процесу роботи автора над твором, удосконалення сюжетної структури роману, соціального звучання, психологізації образів свідчать, що митцем проведена колосальна робота.
Панас Мирний у романі “Повія” зобразив два протилежних світи — чоловічий і жіночий, які перебувають і вічному протиборстві. Проте світ чоловіків уже давно підкорив собі світ жінок.
Групуючи персонажі роману, жіночі образи письменник розбиває на два типи: жінки з моногамною психологією, на яких виповнився міф про призначення жінки в усьому слугувати чоловіку — Пріська, Одарка, Горпина, Олена Загнибідиха (як бачимо такі жінки ще залишилися більшою мірою серед селянського населення); жінки з полігамною психологією, які розбивають міф про другорядне призначення жінки — Мар’я, Марина, Наталія Миколаївна, Пистина Іванівна, Христя. Такі жінки — породження міста.
Варто, мабуть, повторитися, що протиставлення міста селу як джерела розпусти осередку святості — характерна риса української літератури XIX ст. Тому полігамна, невірна, непостійна жінка чи повія могла сформуватися лише в місті.. Тож закономірно, що вихідці з села — Мар’я, Марина, Христя стають повіями, коли перебираються до міста.
Перша група аналізованих нами жіночих образів уособлює собою національно-традиційний для української народнопісенної і літературної творчості образ берегині, сенс життя якої — дбати про добробут родини турбуватися про чоловіка, клопотатися вихованням дітей. Правда Загнибідиху чи Бог, чи доля позбавили щастя материнства. Смерть Пріськи і Загнибідихи вказує на поступову руйнацію цього образу у свідомості українців.
Натомість виводиться образ невгамовної, розбещеної і не закомплексованої жінки, при чому обов’язково вродливої.
Жінки-персонажі другої групи вже не задовольняються одним-єдиним чоловіком. Вони прагнуть підкоряти чоловічі серця, хоч недовго, хоч тимчасово володіти ними, як чоловіки володіють жіночими тілами. Хто від нудьги (Наталія Миколаївна, Пистина Іванівна), хто з помсти (Мар’я, Марина, Христя), але вони руйнують стереотипи, норми моралі і поведінки жінки, писані для неї чоловіком.
Наталія Миколаївна і Христя гинуть на нелегкому, обраному ними шляху, тим самим вказуючи, що суспільство ще не визріло для змін. Суспільство XIX ст. ще неготове навіть говорити про рівні права чоловіка і жінки не те, що їх впроваджувати.
Зверхнє ставлення чоловіка до жінки часто стає причиною її загибелі, якщо не фізичної, то духовної — напевне.
Панаса Мирного завжди турбувала доля людини взагалі й — жінки зокрема. У романі “Повія” він порушує проблему жінки у родині, у суспільстві, проблему проституції, вказує на її причини, але не подає шляхів вирішення цих проблем. Щоправда у передсмертному маренні Христі автор подає схему одного із можливих варіантів допомоги жінкам, що зійшли з істинного шляху у житті самостійно, чи їм допомогла зла воля чоловіка. Це притулок, у якому б можна було здобути освіту, навчитися господарювати, а основне, завдяки якому можна було б самостійно жінці вибирати свою долю — виходити заміж чи довічно жити в пансіоні.
Однак, форма, у якій подається проект — форма марення вказує на його утопічність.
Світ чоловічих персонажів роману Панас Мирний також розбиває на дві групи: чоловіки, які зберігають вірність одній жінці — Карпо Здір, Федір Супруненко і чоловіки-ловеласи — Проценко, Загнибіда, Колісник, Лошаков, Довбня.
Знову спостерігаємо, що чоловіки, які дотримуються моногамних стосунків із жінками зустрічаються ще на селі — Карпо і Здір. Навіть Грицько Супрун, хоча й впадає в блуд з молодшою у два рази Ївгою, та лише після смерті своєї дружини.
Представники другої групи не одну жіночу долю занапастили. Про те лише одному Довбні стає жаль Марину, яку він позбавив дівочої честі, всі інші розцінюють жінку лише як джерело розваг, як іграшку, награвшись якою, можна викинути або подарувати іншому.