Іван Франко – без перебільшення є одним із найгеніальніших українських письменників. Його творчий доробок надрукований у 50-ти томах, але дослідники стверджують, що це – чи не половина від спадщини, яка належить перу письменника, літературознавця, літературного критика, публіциста, перекладача, філософа, історика, етнографа. Іван Франко – багатогранна постать. Дізнаймося про нього більше!
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах, в присілку Слобода, в сім’ї Якова Франка, землероба й коваля, та Марії Франко з роду збіднілого польського шляхтича Миколи Кульчицького.
Перші літературні спроби І. Франка належать до часів навчання в молодших класах Дрогобицької гімназії. Сама атмосфера навчання в гімназії сприяла пробудженню в нього інтересу до літератури. Зокрема класична система навчання передбачала виконання письмових завдань, наприклад вправ із польської, латинської, української мов.
Його перший ліричний вірш «Великдень року 1871» присвячувався батькові й висловлював болісні почуття, викликані його смертю. Значна увага надавалася перекладам (часто з грецької мови) і докладному аналізу класичних творів. Саме шкільне вправляння сприяло зацікавленню літературною творчістю: тоді Франко пише свої перші твори (драма «Югурта», уривок драми «Ромул і Рем»). Як згадував письменник, свою роль відіграло також те, що на той час у гімназії працював галицький літератор Іван Верхратський, а в тогочасні пресі публікувалися його старші товариші-гімназисти.
Рання творчість Франка показувала схоластичність шкільного навчання та орієнтацію тогочасної галицької інтелігенції на другорядні зразки польської та німецької літератур. Відчутне в ній також домінування смаків до «чистої» літератури і «високої» творчості. Школа пробудила у Франка творчу фантазію, визначила зацікавленність класичною літературою з її ідеалізмом, морально-етичними колізіями, трагізмом і героїкою.
На основі літератури формувалось і релігійно-моральне чуття молодого Франка. У старших класах гімназії його лектура досить широка, хоча й еклектична. Домінували твори класичні, а також романтичні: Шекспір, Шиллер, Гете, Міцкевич, Словацький, Гюго та ін., з української літератури – Стороженко, Марко Вовчок, П. Куліш, Панас Мирний, Т. Шевченко.
Починаючи з 1874 р. Франко надсилає свої вірші до «московсько-філософського» студентського журналу «Друг», підписуючись псевдонімом «Джеджалик». Вступивши до Львівського університету, він стає співробітником журналу. Опинившись у Львові «серед спорів язикових та національних», що велися між «москвофілами» та «народовцями», молодий Франко переживає активний період ідеологічного самовизначення. Так, він не сприймає спочатку саму ідею літератури, писаної народнорозмовною мовою, та схиляється до концепції «високої» літератури. Згодом Франко переосмислює власні ідеї й зближується з «народовцями», які серед українсько-польських «спорів» проповідували самостійність українського письменства.
На цей час творчий доробок його, за власним визнанням Франка, складають оригінальні речі – «вірші любовні (патріотизму я тоді ще не знав), драми і оповідання віршовані», а також переклади (Софокл, Біблія, кілька пісень «Нібелунгів», «Одіссея» і т.д.). Увага Франка до класичної літератури невіддільна від романтичного захоплення фольклором.
1876 р. – перша поетична збірка І. Франка «Баляди і розкази». Перевидавалася пізніше у збірці «Із літ моєї молодості» (1913).
Уже в першій Франковій збірці відчувається зацікавлення міфологією, передусім давньоруською, й проблематикою духовного характеру. У ранніх поезіях Франка бракує романтично пристрасті і суб’єктивізму, фантазію скуто класичними зразками, важка форма й алегоризм перекривають шлях імпровізації та символізму.
1875 р. – драматичні спроби «Славой і Хрудош», «Три князі на один престол».
1875-1876 рр. – перша повість І. Франка «Петрії і Довбощуки». Пізніше Франко назвав повість «документом молодечого романтизму», що виник під впливом польських романтиків. Переорієнтація з «казки» на «історію», заявлена наприкінці повісті, вказала на перелом в творчості Франка, який остаточно виявився в 1877-1878 рр., коли почали виходити його прозові «образки» «Борислав», що мали успіх серед галицької публіки.
Франко стає одним із ідеологів і літописців руху молодих «народовців», що зародився наприкінці 70-х років. Своєрідним програмовим узагальненням настроїв, ідей, філософсько-моральних колізій молодого покоління стала лірика Франка («Гімн», «Товаришам із тюрми», «Каменярі»).
Самовизначення й естетичну переорієнтацію Франка, глибше ознайомлення його з тогочасними соціальними теоріями прискорив перший в Галичині соціалістичний процес 1877 р., внаслідок якого письменника було ув’язнено на дев’ять місяців. Цей процес став «страшною і тяжкою пробою» і призвів до краху сподівань на вчителювання. Разом з М. Павликом починає видавати місячник «Громадський друг» (згодом «Дзвін» і «Молот»). Ці видання мали виразні пропагандистські завдання і соціально-критичну спрямованість.
Естетичні погляди Франка раннього періоду творчості відбились у статті «Поезія і її становисько в наших временах» (1876 р.).
Розрив із ідеалістичною естетичною традицією найвиразніше засвідчила стаття Франка «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878 р.).
1877 р. – збірка «Борислав. Картини з життя підгірського народу». Нею започатковує цикл бориславських оповідань, до яких звертатиметься протягом майже всього життя.
На кінець 70 – початок 80-х років припадає особливий інтерес Франка до робітничого руху – зв’язок із робітничими гуртками, участь у виданні робітничої польської газети «Praca», вивчення й популяризація окремих праць Е. Геккеля, Ф. Ланге, Ф. Лассаля, співпраця з польськими соціалістами тощо.
«Галицькі образки», з якими Франко виступив 1877 р. в альманасі «Дністрянка» («Лесишина челядь», «Два приятелі»), започаткували серію «коротеньких картинок», які могли пізніше стати матеріалом для великого суспільного роману.
Інтенсивність творчого пошуку Франка тих років незвичайна:
1877 р. – цикл «Рутенці».
1878 р. – перша в українській літературі натуралістична повість «Boa constrictor».
1880 р. – повість «На дні».
1881 р. – незавершений роман «Брислав сміється».
1887 р. – збірка «З вершин і низин» (доповнена й перевидана 1893 р.), психологічний роман польською мовою «Лель і Полель» (за життя не був опублікований).
«Лель і Полель» – зразок міського роману, де майже імпресіоністично точно відтворено сцени міського життя, вулиці Львова, якими проходить Ничко Калинович. При цьому зростає роль психологічно-імпресіоністичних характеристик, монологів, описів. Ритмічні й стильові переходи – від майже шизофренічного світосприйняття до розлогих описів надсянської природи й сатиричного змалювання польської аристократії – створили широкий образний діапазон цього новітнього роману.
Лірика Франка цього періоду закріплює поглиблення суб’єктивного змісту. Оптимістична, дещо абстрактна віра в прогрес і науку збагачується і розцвічується людськими почуттями синхронно до тих життєвих драм і перипетій, які довелося пережити письменникові. Водночас поетичні твори збірки «З вершин і низин» зорієнтовані на актуальність і дохідливість, пройняті громадянськими асоціаціями, виростають із реального досвіду.
1880 року після другого арешту за інкриміновану соціалістичну пропаганду Франко створює не лише ряд поезій, а й гостропсихологічну студію «На дні».
1888 р. – поема-легенда «Смерть Каїна».
1899 р. – збірка оповідань «Полуйка і інші бориславські оповідання».
Новатрське переосмислення природи сонета Франко проводить в циклі «Тюремні сонети», написаних переважно під час третього ув’язнення (1889 р.). В цих сонетах поет стає хронографом і одночасно філософом, описуючи будні арештантського життя, філософськи, а то й саркастично іронізуючи над тюремним існуванням, дешифруючи його символіку й мораль. Та найсильніше враження поет справляє ліричним переживанням цього «дна».
Франко драматизує саму форму циклу сонетів, коли окремі твори або групи їх доповнюють і розширюють сцену дії. Таку роль виконують сни. До циклу внесено й легенди, які відтінюють дійсність універсаліями морального плану – легенда про зраду й покарання Пілата, про голуба й пустельника.
У 80-х роках Франко веде напружену журналістську діяльність. Він співпрацює з «народовськими» виданнями «Діло» й «Зоря», стає кореспондентом варшавського журналу «Prawda», а з 1887 р. вступає до редакції «Kuriera Lwowskiego» і з цього часу більшість своїх студій друкує в польських виданнях, називаючи цей період життя «в наймах у сусідів».
У 80-х роках Франко дістає визнання як один із провідних українських критиків. Його перу належить ряд статей про поточний літературний процес і найважливіші явища національної культури (статті «Українська література в Галичині за 1886 рік», «Нариси з історії української літератури в Галичині», «Українська альманахова література»). Як співробітник газети «Діло» Франко чимало часу віддає історії Галичини й особливо історії галицько-українського національного і літературного руху.
Маючи намір стати професором Львівського університету, Франко в 1892 році складає докторат у Відні у відомого славіста В. Ягича, попередньо прослухавши цикл лекцій і поповнивши свої знання зі славістики. Перебування у Відні підготувало грунт для нового етапу творчості Франка. Вивчення стародруків, апокрифів, зацікавлення пам’ятками східної міфології, перекладацька діяльність поєднувалися у сфері художній із освоєнням новітніх форм, тем і способів письма.
Серед нових його творів 90-х років:
1892 р. – повість «Для домашнього огнища». Поема «Цар і аскет».
1894 р. – незакінчена повість «Основи суспільності ».
1896 р. – лірична драма «Зів’яле листя».
1898 р. – збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд». Низка оригінальних поем.
Драматичні твори Івана Франка:
1886 р., 1893 р. – «Рябина».
1893 р. – «Украдене щастя».
1894 р. – «Майстер Чирняк».
1895 р. – «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа».
1896 р. – «Учитель», «Будка, ч. 27».
На середину й кінець 90-х років припадають вершинні здобутки Франкової поетичної музи – створення ліричної драми «Зів’яле листя» (1896 р.), поем «Похорон» (1898 р.), «Іван Вишенський» (1900 р.), збірки «Мій Ізмарагд» (1898 р.).
Лірична драма «Зів’яле листя» була віднесена українською критикою до перших проявів «декадентської» (модерністської) поезії в Україні. Вона засвідчила початок нової художньої доби в культурній та естетичній свідомості наприкінці ХІХ ст. – період раннього модернізму.
Ведучи рубрику «З чужих літератур» у «Науково-літературному віснику» чимало статей він присвятив у 1898-1899 роках розглядові визначних постатей тогочасної європейської літератури (статті про Г. Гауптмана, Е. Золя, Г. Брандеса, А. Доде, Г. Ібсена, Д. фон Лілієнкрона, К. Ф. Мейера). Сюди ж належить і велика студія Франка про Лесю Українку.
Франкові огляди, крім ознайомлення з тогочасним станом і тенденціями розвитку літератури, впливали на зміну естетичних уявлень про літературну творчість. Це зафіксувала студія 1898 року «Із секретів поетичної творчості».
1899 р. виходить збірка Франка «Поеми».
Наприкінці 90-х років Франко відчув потребу завершити й «заокруглити» розроблювані ним раніше студії різних «верств і моментів» дійсності. Протягом кінця 90-х – початку 900-х років вийшло друком кілька прозових збірок, у яких він узагальнив образ старих «доконституційних відносин» і старих «жорстоких часів» (збірка «Панталаха і інші оповідання», 1902 р.), розгорнув теми та ідеї, взяті з часів польського повстання, які намітилися в його повісті «Петрії і Довбощуки», романі «Лель і Полель» (збірка «З бурхливих літ», 1903 р.), завершив і підсумував бориславський цикл (збірка «Полуйка і інші оповідання», 1899 р.).
У 90-х роках Франко часто звертається до казково-алегоричних, притчевих форм, до сатири. Він створює класичні за місткістю узагальнення казки та притчі-сатири («Звірячий бюджет», «Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Доктор Бессервіссер»).
1900 р. – «Староруські оповідання», новітній суспільно-психологічний роман «Перехресні стежки», збірка «Із днів журби», поема «Іван Вишенський».
1903 р. – цикл казок для дітей «Коли ще звірі говорили».
1905 р. – поема «Мойсей».
1906 р. – поетична збірка «Semper tiro».
1907 р. – повість «Великий шум».
1911 р. – поетична збірка «Давнє і нове».
1913 р. – поетична збірка «Із літ моєї молодості».
Протягом 90-х – на початку 900-х років Франко лишався в центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України. Значну роль у цьому відігравала демократична програма «Літературно-наукового вісника», де Франко був одним із редакторів. Вона була спрямована на об’єднання всіх літературних сил України, зокрема молодих.
Літературно-критична концепція Франка базувалася на ідеї виховання й культурного впливу художнього слова. Йому належить заслуга створення цілої літературної школи українського письменства (О. Маковей, Н. Кобринська, Б. Грінченко, Олена Пчілка, К. Попович, У. Кравченко). Його статті і рецензії охоплювали майже всі явища тогочасної літератури. Окрему групу становлять рецензії та відгуки на новітні явища української літератури – твори В. Винниченка, Олександра Олеся, П. Карманського, О. Луцького, М. Чернявського, Х. Алчевської, С. Яричевського та ін.
Оригінальний і яскравий художник, Франко у власній творчості випробував і закріплював форми художнього зображення, вжи вироблені іншими літературами (польською, німецькою, французькою, російською), а також прилучився до пошуку нових способів образотворення.
Універсальність наукової і творчої діяльності Франка, загалом його культурологічна місія сприяли переборенню розірваності літературного процесу в Україні останньої чверті ХІХ ст.
Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини – в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер І. Франко 27 травня 1916 року; поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.
Збірки:
- «В поті чола» (1890)
- «Зів’яле листя» (1896)
- «Мій Ізмарагд» (1897)
- «Галицькі образки» (1897)
- «Смерть Каїна» (1889)
- «Іван Вишенський» (1900)
- «Із днів журби» (1900)
- «Semper tiro» (1906)
- «Давнє і нове» (1911)
Твори:
- поема «Мойсей» (1905)
- повість «Boa constrictor» (1878)
- соціальний роман «Борислав сміється» (1882)
- історичну повість «Захар Беркут» (1882)
- дитячий твір «Лис Микита» (1890)
- роман «Для домашнього вогнища» (1892)
- соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893)
- дитячий твір «Абу-Касимові капці» (1895)
- роман «Основи суспільности» (1895)
- роман «Перехресні стежки» (1899–1900 рр.)
- та інші.
Читайте також: