6 січня 2018 року виповнюється 80 років з дня народження українського поета та громадського діяча Василя Стуса.
Народився Василь Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Поет рідкісного таланту обрав долю борця. Із 47-ми років свого життя 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально.
“То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього вже нині покійний дисидент Євген Сверстюк.
Як зауважують в Інституті національної пам’яті, значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності”.
- Дитинство
Був наймолодшою четвертою дитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього приїхала дружина із двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз його до міста Сталіно – нині Донецьк.
У роки Другої світової війни родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров’я батьків було підірване, а зарплатня – мізерна.
Про 1946-1947 роки Василь Стус згадуватиме: “Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама…Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом”.
А сестра Марія так згадувала про брата: “Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі”. Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився “занадто малим” за віком.
- Студентські роки
На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів завдяки отриманій в школі медалі. З другого курсу відбулося об’єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення. Перед першим курсом влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу.
Був наймолодшим у групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності. Самотужки вивчив латину, добре знав німецьку мову, читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською. Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.
Любив відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем’єри. У 1959 році “Літературна газета” надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.
Після інституту служив у армії. Спочатку на Полтавщині, а потім його перевели на Урал. Якось солдат направили на термінове розвантаження автівки, під час якого Стус через нещасний випадок втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього він не міг грати на гітарі.
- Громадянська позиція
Із 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, наприклад, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тоді він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.
4 вересня 1965-го у Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ прийшла столична інтелігенція, серед якої був і Василь Стус. Іван Дзюба потім так згадував той день: “Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…”. Наслідком такого вчинку стало виключення з аспірантури.
Згодом на похороні дисинетнки, художниці Алли Горської у грудні 1970-го Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Поет знав про присутність на похованні агентів КГБ і знав, що ті пильно стежили і фіксували усе, що відбувається. Але Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів.
У 1968-му він був одним із підписантів “Листа 139-ти”, адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих. Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, у яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини.
Тоді його поезії друкують у “Самвидаві” або за кордоном, збірка “Зимові дерева” побачила світ у Брюсселі. 1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: “…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…”. Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.
Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який, як повідомляють в Інситуті національної пам’яті України, без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його “провину”. Це зафіксовано в “Хронике текущих событий” (Самвидав, Москва. – 1980. – №58).
Євген Сверстюк так згадував ті події: “Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката”. Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: “1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю… життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму “я”. Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…”.
10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в “Самвидаві” вийшли його нотатки “З таборового зошита”. Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах в Україну.
Відомо також, що табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.
Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії Amnesty International.
- Цитати Василя Стуса
“На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…”. (З листа Василя Стуса до Андрія Малишка)
Ти що казав? Що в зашморг затягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
Всіх націоналістів з України,
Фашист червоний, землю забереш
І на платформи – в болота сибірські,Людські кістки – на добриво візьмеш?…
Нема кайданів, щоб твій дух здушили,
таких немає в світі гільйотин,
котрі б били душу, геть зболілу –
так, як за матір’ю боліє син….
Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.
“Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого”, – казав Василь Стус.