Тарас Шевченко. «Заповіт»,  «Сон» («У всякого своя доля»),  «Кавказ»,  «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»

Тарас Шевченко. «Заповіт», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»


 

«Заповіт»
(1845)

Коли підіймаєшся до могили українського пророка в Каневі, перехоплює дух! Знаний змалку “Заповіт” оживає: тут видно і степ, і лани широкополі, і Дніпро, і кручі. А слова “кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте” набувають у серці нового сенсу.

“Вірш “Як умру, то поховайте…” набув популярності майже одразу після написання Кобзарем. Його співали на шевченківських вечорах і політичних зібраннях, розповсюджували як мотто на листівках і плакатах… Причина такої популярності в тому, що Шевченко поєднав традиційний поетичний заповіт із громадянським посланням і бунтівним закличним гімном.

Зміст поезії був явно позацензурний, тому Шевченко й не розраховував на її легальний друк. Перша публікація “Заповіту” з’явилася у Лейпцигу в 1859 році. Схоже, Шевченко цієї книжечки так ніколи і не бачив.

На початку листопада 1845 року він сильно застудився. Тараса Григоровича забрав до себе у Переяслав друг, лікар Андрій Козачковський. Він діагностував у поета запалення легенів. Шевченко почувався дуже зле, навіть висловив у листі невтішний прогноз: “На скорое выздоровление не надеюсь”. У той час він завершив роботу над поемами “Наймичка”, “Кавказ”, написав вступ до поеми “Єретик”.

Напередодні Різдва недуга лише посилилася і викликала у 31-річного поета гострі емоції, збурені нездійсненними планами, навіть навіяла страх смерті. Дослідники вважають, що саме хвороба змусила молодого Шевченка створити прощальний вірш-заповіт “Як умру, то поховайте…”. На щастя, через два тижні письменник одужав.

Тепер “Заповіт” вважають другим українським гімном.  Відомі десятки музичних інтерпретацій твору. Уже в березні 1868 року свої варіанти музики представили Микола Лисенко та Михайло Вербицький. А найпопулярнішою стала мелодія, яку на початку 1870-х років написав полтавський учитель музики й хорового співу Гордій Гладкий. Саме цей варіант “Заповіту” ми виконуємо під час урочистостей як неофіційний гімн.

До слова, на текст “Заповіту” написано твори і великих музичних форм — кантати Людкевича, Лятошинського, Ревуцького, симфонічну поему Глієра.

Шевченка ховали у Петербурзі, знаючи, що це тимчасово. На поховання в Україні потрібен був офіційний дозвіл, отримати який було непросто. Так, клопотання міністру внутрішніх справ подали у лютому, а отримали дозвіл лише у квітні. Поет перед смертю не говорив, де його поховати. Та й ніхто й не наважився його запитати. Шевченко ледь не до останньої хвилин не розумів безнадійності свого становища. Єдине, що він залишив, — поетичний заповіт, який і взялися виконувати.

Існує понад 500 перекладних версій поезії 147-ма мовами. Зокрема, 35 перекладів “Заповіту” російською мовою, 21 — польською, майже 20 — англійською, 13 — грузинською, по 12 — французькою і чеською, а ще — німецькою, вірменською, болгарською, іспанською, італійською, китайською.

Читайте більше тут: Свій найвідоміший твір Шевченко написав на Різдво

 


Композиція, ідейний зміст
За формою «Заповіт» — монолог. Складається з шести строф, які об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з яких має свою провідну думку.

Перші — вражають простотою, буденністю. Простежується логічний ланцюжок: слово «поховайте» — образ труни — висока могила — уся Україна, зігріта любов’ю Шевченка. Читач піднімається на таку височінь, що видно всю Україну, відчуває себе господарем цієї краси й величі та усвідомлює громадянську відповідальність за її долю.

У двох наступних парах строф автор лине думкою до рідного народу, турбується про його майбутнє. Шевченко вірить, що трудящі переможуть, скинуть з себе пута, тому й звертається до них із закликом:

…вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Ці рядки — кульмінація думок і вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання. У них — сподівання, що після смерті поета здійсниться його палка мрія про волю народу.

Про «Заповіт» або за його мотивами написано сотні творів: М. Рильський «Слово про рідну матір», М. Тихонов «Слово на Тарасовій горі в Каневі», М. Танк «Заповіт» та ін.

 


«Сон» («У всякого своя доля…»)
(1844)

Поема «Сон» — перший в українській літературі твір політичної сатири.

Сатиричний твір – твір викривального змісту, у якому різко висміяні реакційні, потворні явища в суспільному житті або риси характеру людей. Викриваючи негативне, антинародне, сатира утверджує позитивне, демократичне, високоморальне.

Назва — від образної алегоричної форми викладення змісту сну. Кріпосництво —  як жахливий сон, від якого дерев’яніє навіть людина, що спить. Поет закликав прокинутися, позбутися жахів і жити повноцінним життям.
У невеличкому творі автор прагнув охопити всю Російську імперію, і сон виправдовує уривчастість розповіді, швидку зміну подій, казкові пересування, фантастичні картини (сцена «генерального мордобитія»), алегоричні образи (біла пташка — душа замучених козаків), звільняє від довгих переходів.

Сюжет і композиція
У вступній частині Шевченко саркастично таврує головні недоліки кріпосницького суспільства, готує читача до основної розповіді. Дає загальну характеристику російського самодержавства. «Той мурує, той руйнує» — слова, що мають підтекст (одні використовують працю інших, і в цьому недосконалість суспільства).

Поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників; характеризує панів як п’явок трудового народу.

Основна розповідь — поетова розповідь про видіння, які нібито йому приснилися. У польоті за совою ліричний герой поеми в зажурі прощається з Україною, «безталанною вдовою», і обіцяє їй повернутися.

Перша картина — опис літнього ранку. Чарівні пейзажі контрастують з картинами життя суспільства — злигоднів покріпаченого народу України, знущання панів («з шкурою знімають», «розпинають», «катують»…).

У ліричних відступах поет від імені народу ставить актуальне для свого часу питання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?» (підтекст — заклик до збройного повстання).

Друга картина — зимовий пейзаж, співзвучний з долею каторжників. Поет пролітає над пустинею вічного холоду, чує, «як загули кайдани під землею» (змальовано Сибір -могилу каторжників). Автор називає винуватцем цього лиха «неситого» царя.

Шевченко створює образ борця, у якому узагальнює риси багатьох поколінь волелюбних, самовідданих, героїчних, гідних патріотів.

Третя частина поеми починається міським пейзажем, на тлі якого муштрують солдатів. Герой поеми потрапляє на феєрверк, на якому зустрічає земляка, що став рабом-перевертнем. Потрапивши до царського палацу, герой сміливо вигукує: «Так от де рай!» Але цей рай не для трудівників, а для свавільних панів.

Тематика: зображення неймовірних страждань трудящих і «райського жиТтя» панів, показ свавілля та морального виродження панівних класів, продажності чиновництва.

Ідея: викриття аморальності паразитизму та вірнопідданства, заклик до людської гідності, пробудження національної свідомості трудящих.

І. Франко назвав поему «сміливим маніфестом слова проти темного царства».

 



«Кавказ» (1845)

Жанр: сатирична поема з елементами лірики й героїки.

Джерела: загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу (1840 – 1845). Загибель у цій війні друга Шевченка Якова де Бальмена дала поштовх до написання поеми, у якій піднімається питання про право на щастя всіх поневолених народів.

Ідейно-художній зміст
Вступ — похмурий пейзаж гip, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. Автор готує читача до розповіді про трагічні події війни. Символічний образ Прометея втілює незламність, безсмертність, титанізм народу, а образ неситого орла — царат.

«Не вмирає душа наша, не вмирає воля» – звучать оптимістичні поетові слова (епітет «наша» стосується не тільки українського, а й усіх поневолених народів).

У поемі автор прославляє кавказькі сині гори та мужніх горців. Звучать виразні революційні мотиви: «Борітеся —  поборете!», «бо за вас правда» (звертається до всіх народів, уярмлених царатом).

Афоризмами стали слова з поеми: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля», «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить», «До нас в науку!» та ін.

Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної ролі церкви й дворянської моралі.
Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, ут-вердження безсмертя народу; заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога – російського царату.


Стислий переказ поеми «Кавказ»

Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:

Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.

Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей:

Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки.
Кровавії ріки!

Кавказькі гори политі кров’ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчай-душний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов’ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів… з дітьми і внуками».

Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо від-стоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:

Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, мо-жуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же одновірців-християн.

Ліричний герой гірко докоряє панству:

«Ви любите на братові шкуру, а не душу!».

Зажерливі й багаті моляться розіп’ятому за людство Христу, будують йому, храми і каплиці, кладуть перед його образом «неутомленниє поклони»:

За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!!

Поема закінчується зверненням поета до його загиблого друга Якова де Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». А ліричний герой залишається на-одинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.

Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам:

Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте
Себе в руку взяти,
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати.
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії… бо вже взяли
І поле, і море.

 


 

«І мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Украйні
і не в Украйні моє дружнєє посланіє»

(1845)

Жанр: послання

Особливості побудови: відсутність епічного, перевага ліричного, пройнятого актуальними громадянськими мотивами. В епіграфі до послання (слова з Біблії «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, — лже оце») автор натякає на панів-експлуататорів, які, знущаючись з народу, говорять, що його люблять.

Ідейно-художній зміст
У своєму посланні Шевченко розвинув ідеї, закладені у творах, написаних у попередні роки, указав на історичне коріння суспільних явищ. Він зіставляє минуле, сучасне, майбутнє.

Ліричний герой важко переживає трагізм навколишнього життя, критикує панів, указує їм на інший шлях (лякає жахами революції і закликає припинити знущання з народу).

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», — пише Шевченко, вважаючи, що український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури.

У творі має місце діалог між паном і ліричним героєм про самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Правду треба шукати на власній землі, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки шляхом єднання.

Шевченко ставить п’ять коротких запитань, натякаючи на те, що історію треба переглянути: «Що ми?», «Чиї сини?, «Яких батьків?», «Ким закуті?», «За що закуті?»

Ідея і значення твору вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.

 

One thought on “Тарас Шевченко. «Заповіт», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.