Віють вітри, віють буйні
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльзи не ллються.Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша,
Як нишком поплачу.Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерті не забуде…Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі,
Чи щаслива та билинка,
Що росте на полі?Що на полі, що на пісках,
Без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці!Де ти, милий, чорнобривий?
Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю,
Прийди подивися.Полетіла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю.До кого я пригорнуся,
І хто пригoлубить,
Коли тепер того нема,
Який мене любить?
Засвіт встали козаченьки
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.Стоїть місяць над горою,
Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку
Сльозно проводжає.— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.Ой Бог знає, коли вернусь,
У яку годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину.Прийми ж її, матусеньку,
Бо все в божій волі,
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі!— Яка ж бо то, мій синочку,
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі…