Польові дослідження з українського сексу — твір, який приніс Оксані Забужко не тільки всеукраїнську, а й світову славу. Як на кінець XX століття, цей роман виявився доволі прогресивним, тому дібрав чимало фахових коментарів і спричив шквал дискусій. До кого прислухатися — критиків чи поціновувачів — справа ваша.
Ми ж закликаємо прочитати твір перш, ніж робити висновки. Тут ми пропонуємо скорочену версію роману. Але не обмежуйтеся тільки нею. На нашому сайті в підрозділі “Повні твори” ви також знайдете оригінальну версію. Приємного читання!
Основні персонажі:
Оксана — 34 роки, головна героїня твору, українська поетеса;
Микола К. — 40 рокiв, коханий Оксани, художник і скульптор.
Роман написаний у вигляді лекції-сповіді, де головна героїня постійно звертається до уявної аудиторії “леді і джентльмени”, розповідаючи історію своїх стосунків з українським художником Моколою К. По ходу роману вона також розкриває деякі епізоди з життя своєї сім’ї та друзів, одночасно торкаючись тем нової української історії, суті кохання і потягу, мистецтва, української ідентичності в Україні та за її межами, самотності, долі жінки.
Попри те, що героїня говорить українською мовою, в своїй оповіді вона часто вживає також англійські та російські слова та вирази:
“От чим ще, до речi, паршива чужа країна — набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, — i незчуваєшся, як починаєш балакати “хеф-напiв”, тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, — де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Києвi, в Українi — з росiйською: всякає ззовнi накрапами, зсихається — цементується, i мусиш — або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, — або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати (наприклад — гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцiї: “Ти себе що — “побєдiтєльнiцей” почуваєш?”)”
Зустрілися Микола і Оксана восени на мистецькому фестивалі в провінційному місті (Луцьку), де вона читала свої вірші. Він запропонував Оксані показати мiсто або звозити на замок на своїй машині, але справив скоріше негативне враження: “провiнцiйний фраєр, ич як нарцисично задбаний — бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику — котяра з сивим “йоржиком” i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима”.
В жінки одразу з’явилось погане передчуття: “Цей чоловiк зробить тобi боляче”. Однак в ході вечора вони все ж поїхали разом на прогулянку містом. О третій ночі Оксана показала йому, де була їх квартира, коли вона маленькою жила в цьому місті з батьками, ще до переїзду в Київ. Там Микола поцілував її, після цього вони поїхали до нього в майстерню, де провели разом ніч.
Ця перша ніч, як і ті, що відбулися в подальшому, не принесли героїні задоволення, скоріше навпаки — їй було боляче: Микола не дуже переймався відчуттями партнерки, міг навіть розбудити її посеред ночі, після того, як вона прийняла снодійне: “ну значить, на “ньому” й заснеш” — говорив він в таких випадках. В одну з перших їх ночей він обпік її ногу запальничкою, і такі інциденти повторювались постійно, так, що на ногах Оксани лишилися сліди:
“литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям — шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев’ятимiсячної (атож, дев’ятимiсячної!!!) mad love, iз якої вийшла — правдива madness”.
Ці стосунки продовжувалися цілу осінь. Оксана часто приїжджала до Миколи з Києва:
“в українське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води, з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику”.
Не зважаючи на певну деструктивність цих стосунків, Оксана була повністю поглинута своїми почуттями: для неї Микола був перший у її житті “український мужчина”, “кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власної бiблiотеки”, “перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усiєю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв”. У ньому героїня побачила справжню спорідненість:
“свiй, в усьому — свiй, одної породи звiрюки! — i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи потiм не було мiж вами в лiжку”.
Ще з першого дня Оксана підсвідомо мріяла завагітніти від Миколи і мати з ним сина, навіть придумала йому ім’я – Данилко. Але будувати стосунки з коханим героїні було важко: розчарований у житті, “мовчазний і жорсткогубий” чоловік був закритим і не зовсім пристосованим до того, щоб мати взаємини засновані на повазі і відкритості:
“той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський генiй, в його силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities, i що вже там серед тих opportunities не чаїлося вготованим на майбутнє — смерть в черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, — наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колiї — з отої вiковiчної вкраїнської приреченостi на небуття”.
Після трьох місяців їх стосунків, Оксана повідомила Миколу, що збирається їхати до Америки: її запросили викладати українську культуру до університету Кембриджа, штат Массачусетс. В той день вони з друзями робили шашлики на дачі. Після цього у будинку загадковим чином почалася пожежа, Оксана мала підозри, що Микола міг почати її. Вона запропонувала йому летіти разом з нею, але він відмовився, тож вона поїхала сама.
Зима в Кембриджі була для Оксани дуже самотньою: вона сумувала за коханим і хвилювалась про те, чи з ним усе гаразд: чоловік любив швидку їзду і вона боялась, що одна із аварій, які вже неодноразово траплялися з Миколою, може стати фатальною. Вона писала йому з Кембриджа листи “до запитання”, бо бiльше не було куди: “що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти обертаєш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим — життям, горiнням”. Її американські друзі не могли допомогти Оксані почуватися менш самотньою: не знайомі з українською культурою, з відмінним світосприйняттям, вони були чужими для неї. Щоб якось розвіятись і рятуватись від депресії, Оксана ходила вечорами до басейну та до бібліотеки, але це мало допомагало.
В кінці зими їй зателефонувала київська приятелька Саня і повідомила, що їх спільна подруга, Дарка, загинула в ДТП. Ця новина викликала в Оксани лише думку: “щасливиця, вiдмучилась!” Талановита виконавиця українськи народних пісень, красуня і розумниця, народження якої було останнім засобом її сварливої цинічної матері втримати при собі чоловіка, Дарчиного батька, загинула якраз через рік після його смерті, ніби виконавши своє сумне призначення. Дарка лишила по собі п’ятирічну дочку, Талю.
Оксана почала помічати за собою перші ознаки старіння: груди стали менш пружними, і чоловіки перестали звертати на неї увагу на вулиці. Її мучить самотність і нереалізованість як жінки:
“Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Українi!) — iз цiєю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльненої дiї, з несамостiйнiстю цiєю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi”.
Оксана зауважила, однак, що не одна вона бореться із депресією. Її, на перший погляд, щасливі і завжди ввічливо-усміхнені колеги на факультеті приховують власні трагедії: адміністраторка Кріс, мати восьмилітньої доньки, вже п’ятий рік ходить на опромінювання від раку грудей; розлучена і бездітна Елен глушить себе роботою, весело сміючись, щоб не помічати, як невблаганно старіє на самоті; шiстдесятилiтня Катi, яку рік тому покинув чоловік, тепер ніколи не піде на пенсію; а підстаркуватий сербський поет Алекс, що роками їздить по свiту, перебираючись з унiверситету в унiверситет, гордо називає себе югославом і намагається зробити вигляд, що жахливого минулого його країни не існувало.
Врешті, по закінченню зими, їй вдалося-таки додзвонитися до Миколи в Україну. Виявилось, якраз перед її від’їздом, він черговий раз розбився на машині і поламав ребра так, що досі ходив у корсеті. Дізнавшись про це, Оксана аж затулила собі рота долонею, згадавши свiй сон: мовби тримає в руках Миколине гiпсове погруддя, котре страхiтливо ворушить губами. Вирішили, що він приїде до Америки, щоб все ж спробувати разом будувати сім’ю.
Друг Оксани, Марк, запросив Миколу коштом курованого ним факультету університету штату Пенсильванія. Він же виклопотав йому майстерню на час лiтнiх канiкул: куток у здоровеннiй, схожiй на сюрреалiстично заставлений мольбертами спортзал кошарi з матовим, як у клозетi, вiкном на всю стiну. Отже, Оксана мала покинути Кембрідж і переїхати до іншого міста лише заради того, щоб жити разом з Миколою.
На початку літа Оксана вже їхала до аеропорту Кенедді, де мала зустрічати Миколу. Усю дорогу її спіткали невдачі: порвався босоніжок, літак з Бостона відмінили, ще й таксист не міг знайти дорогу до дому її друзів, де вона попросилась переночувати після відміни її рейсу. Не зважаючи на усі подолані перепони: відстань між двома континентами, отримання ним візи, автокатастрофи — Оксані та Миколі так і не вдалося порозумітися і побудувати стійкі стосунки. Спільне життя в Америці не залагодилось. Після черги сварок, Микола пішов з їх спільного житла до своєї майстерні без центу грошей і не говорячи ні слова англійською.
У кінці твору Оксана розмірковує про суть кохання та долю українського народу, і як в її випадку ці речі були пов’язані:
“Ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якої нас довго видирали з м’ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах обстрапаним пiр’ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, — ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї, — ну от i довишивалися”.
Після століть поневірянь і неволі українці змінилися, адже “в рабствi народ вироджується”. А кохання – не для рабів, бо “раби не повиннi родити дiтей,” — вважає Оксана. “Рабство є iнфiкованiсть страхом. А страх убиває любов. А без любовi — i дiти, i вiршi, й картини — все робиться вагiтне смертю”. Рабством Оксана вважає страх і згадує, як з самого дитинства її привчали боятись: батько оповідачки відбув покарання за політичною статтею і до кінця життя боявся нового арешту:
“Страх починався рано. Страх передавався у спадок — боятись належало всiх чужих”.
Оповідачка згадує як за їх сім’єю, як неблагонадійною, постійно слідкував КДБ:
“коли зростаєш у квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся говорити — одразу на невидиму публiку: де вголос, де на мигах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем”.
Героїня зі співчуттям і любов’ю згадує батька: заляканий спецслужбами і в якомусь сенсі зламаний життям, він не працював, живучи на мізерну зарплату жінки, яка вкладала усі сили, щоб дописати дисертацію, але так і не зуміла захистити її. Його життя минало, ніби в тюрмі:
“живцем замурований в чотиристiннi — слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимикається з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, єдина жiнка в його життi — та, котру сам породив? “Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся”.
Врешті його таки заарештували вдруге за тунеядство і після доби в КПЗ відпустили працювати вахтером на будівництві. Оксана згадує також, як будучи підлітком вкрала в однокласниці туш, бо батьки не могли дозволити собі купити їй власну:
“отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?..”
У розмові з університетською подругою, Донною, Оксана приходить до висновку, що саме її національна ідентичність була причиною, з якої жінка терпіла дещо брутальне поводження з боку Миколи:
“нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх — означало б стати по сторонi тих, чужих? Що єдиний наш вибiр, отже, був i залишається — межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбиває?”
Така характеристика підводить підсумок історії стосунків, що займають центральне місце в романі:
“Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?”