Критикувати кіноповість Олександра Довженка доволі складно. Чи не на кожного, хто її читає, навіває теплотою і радістю, твір переносить нас знову в босоноге дитинство, де все було так просто і складно водночас.
«Зачарована Десна» розповідає про дитинство і про джерела, які живили майбутнього письменника і кінематографіста Олександра Довженка. Твір неповторний через глибоке втілення авторського внутрішнього “Я” і його романтичного світовідчування.
«Зачарована Десна» — «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-поетичних “берегів” відчалюють народи — і разом із ними їхні художники — на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного “дитинства” у майбутнє і що залишають у минулому».
Дуже точно визначив зміст кіноповісті Максим Рильський:
«Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця наповнена любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім».
Саме спогади, у яких «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих», визначають сповідально-ліричну тональність кіноповісті. Адже людина, яка пригадує минуле, як правило, вибирає з нього найяскравіші епізоди, найбільш вражаючі штрихи й деталі, що збереглися в пам’яті. Вони постають в особливому освітленні — піднесеному, романтичному…
Важливу роль у структурі твору відіграє оповідач — маленький хлопчик Сашко. Це дало авторові змогу передати найщиріші почуття, сумніви, вагання, захоплення, страхи дитини, яка так безпосередньо реагує на все, що її оточує. Дід Семен бачиться хлопцеві «в старих срібнофольгових шатах», а річки й озера Сашкового дитинства видаються йому найкращими у світі. Буйна фантазія хлопця малює навіть лева на берегах Десни…
Колоритні постаті батька, діда, а ще баби, матері, дядька Самійла— косаря, Тихона Бобиря — мисливця освітлюють «святість босоногого дитинства», яке вже ніколи не вернеться, як і краса рідного краю. З трепетною закоханістю змальовує О. Довженко у своїх спогадах нічне зоряне небо, повінь, сіножать, зачаровану Десну, буяння городу. Таким постає казково-хвилюючий світ дитинства, поетична душа дитини.
* * *
Для кіноповісті «Зачарована Десна» (1955 р.) О. Довженко вибрав оригінальну композицію. У центрі всіх подій — образ малого Сашка. Але читач сприймає світ, який оточує хло пчика, у двох вимірах: крізь його дитячу психологію і з позиції уже зрілого художника-мислителя. Сповнене глибокого драматизму життя юного героя виростає до масштабів народного життя.
Письменник вільно пішов за спогадами про своє раннє дитинство. Ось дізнаємося, як Сашко вперше нагрішив: вирвав у городі рядок моркви. Прабаба помітила і послала йому прокльони. Саме тоді закінчилась «святість» єдиного в родині «безгрішного» Сашка. Він залазить у старий човен і починає мучитися питанням: що ж зробити для поновлення святості?
Малий герой живе в чарівному, сповненому несподіванок і манливих таємниць світі. Цей світ — довкола хати, в городі, в саду, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усіляким насінням. У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос внутрішнього і зовнішнього людського буття.
Невеликий клаптик землі біля Десни — це для білоголового Сашка справжній земний рай, якого Довженко-мислитель ніколи не побачить у своєму зрілому житті. Цей рай наповнений живими реаліями — пахнуть огірки, бринить музика, коли клепають коси. У цьому раю живуть Сашкові рідні.
Особливо зворушливим постає образ матері, все життя якої сповнене переживань і тривог. Мати нічого у світі так не любила, як «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало…». Уже з позиції митця-філософа автор «Зачарованої Десни» характеризує батька: з нього «можна було писати лицарів, богів».
З’являються тут образи сварливої прабабки Марусини, мудрого діда Семена, дядька Самійла, який умів орудувати «косою, як добрий маляр пензлем».
У кіноповісті «Зачарована Десна» зображено народні, виразно національні характери, про які потім говорили не інакше, як про «довженківські». Твір пройнятий народним гумором, глибоким ліризмом; письменник по-філософськи осмислює духовні джерела свого народу. Оповідач у кіноповісті — то малий Сашко, то зрілий митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв.
Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість «Зачарована Десна». Це й описи повені, сіножаті з «фамільною вороною», і змалювання свійських тварин, і полювання дядька Ти- хона, і ще безліч перлинок — міні-пейзажів.
Письменник утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує цілющий вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі. Поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного. На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій минуло його дитинство, яку він називає зачарованою.
Одним з найцікавіших епізодів у Сашковому світі дитинства був час колядування:
«…Спів лунає так дзвінко і гучно, і світ став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившись на лавці край вікна під рушниками, щоб не помітили дівки, я весь обертаюся в слух. І вони тоді довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ, виспівують мені талан».
Одного разу Сашко підслухав розмову селянських коней про їхню сумну долю («Від того часу я ні разу не вдарив коня»); за принципами казкової поетики олюднює герой і собаку Пірата, який загубився на ярмарку і через багато тижнів повернувся до двору «заморений і худющий».
Весь цей довколишній світ формував у малого сільського хлопчика ідеал краси, любові, гуманності, повноти життя. Незважаючи на те що Сашкове дитинство було нелегким і бідним, позначеним втратами і горем, воно запам’яталося уславленому режисерові як найщасливіший і найдорожчий час у його житті.
Кіноповість «Зачарована Десна» — глибоко ліричний твір, багатий на народнопісенні звороти, фольклорні образи-символи:
«Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий»; «Із стріх вода капле, із стріх вода капле…»
У «Зачарованій Десні» автор робить читача причетним до подій твору:
«Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмемо весла ясенові і вернімось на Десну…»
Різноманітні художні засоби твору вводять читача у реальний і фантастичний світ малого Сашка. Так, тютюн для Сашка цвів поповими ризами, кукурудза здавалась стрункими тополями. Священика під час повені батько втяг, «як сома в свій ковчег до корів і овечок», кашель у дідових грудях «клекотів, як лава у вулкані».
Порівняння, використані у творі, роблять зримими і виразними події, розкривають оригінальність бачення героєм навколишнього світу. Вже у ранньому віці майбутній митець виявив у себе здатність порівнювати:
«Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».
Оскільки оповідь у творі йде від імені малого Сашка, то все навколо він бачить перебільшеним: слухає колядки, в яких дівчата «…довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ, виспівують мені талан». Або бійка на сінокосі, коли реальні події в дитячій уяві доповнюються фантастичними:
«Вже замахнувся дід на Самійла сокирою… Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами…»
Використовує письменник і прийом контрастного зображення подій і явищ. Таким є монолог малого Сашка про приємне та неприємне, де так достовірно передано дитяче сприйняття світу, народження дитини і смерть бабусі в Довженковій хаті, яке припало на один день. Автор реалістично змальовує побутові деталі.
Правдиво описує він свою хату, схожу на «стареньку білу печерицю», деталі побуту в ній; реалістично й трагічно — смерть чотирьох Сашкових братів від епідемії, повінь у селі та багато іншого. У публіцистичному відступі письменник реалістично змальовує нелюдські злочини фашистів і свої страждання від побаченого:
«Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних».
Це метафоричне висловлювання виростає до глибокого символу, коли автор зливається зі своїм народом.