Новаторська творчість Юрія Яновського

Юрія Яновського прийнято вважати неоднозначною постаттю в історії української літератури. Величезний талант новатора був змушений животіти під тягарем вимог режиму. Крок вліво, крок вправо і що буде далі – ні для кого не секрет.

Як розвивалася творчість великого майстра слова і що підштовхувало його до постійних шукань? Про це у матеріалі.

За типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим.

“До безуму люблю степ, – зізнавався в “Автобіографії” 1925 р. – Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скерова­ні на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть”.

А в “Міркуваннях про себе” писав:

“Мета цілого життя – об’їхати землю по одному з меридіанів і на екваторі погріти спину”.

З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій – шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси довко­лишнього світу, вміння ту красу віднайти і передати – його романтика вітаїзму суголосна поширеній у 20-х рр. світо­глядній позиції.

Отже, ріс мрійливим, тендітним, ніжним, задумливим. Над усе хотів побачити море. Вперше зустрівся з ним, коли мама повезла на операцію до Одеси. Згодом він в україн­ській літературі “відкриє і завоює нам море, море в значен­ні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні, психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований”.

Все житгя йому буде огидною “буденна провінціальщина”, яку він вважає “одвічним прокляттям української нації”, напів­інтелігентщина (нехтування знаннями і культурою, бездум­не, споживацьке ставлення до життя). Він не міг уявити себе автором “земної, повзучої прози”. Він був поетом: мислив образно, світ бачив образно. І вірші писав усе життя, хоча дедалі рідше.

На широту його світогляду впливали книжки, прочитанів юності, те культурно-мистецьке оточення, в яке пощасти­ло потрапити молодим.

“Любив я англійців та американців, їхні твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я захопився морем, не побачивши ще його”, – писав у відкритому листі до М. Хвильового, надрукованому 1929 р. в “Літературному ярмарку”.

Р. Кіплінг, Д. Лондон, О’Генрі, М. Твен, Теннісон, Д. Конрад – ось неповний перелік “володарів романтичного слова”, які зваблювали юного мрійника в небезпечні, але такі загадкові прерії, екзотичні землі, незвідані ще моря. Імпонували і сильні, дужі, сміливі герої, які завжди перемагали і досягали мети, – допитливий хлопчина і собі мріяв стати таким, адже був від природи хоровитим, вразливим, тонкосльозим.

А мама вечорами читала “Тараса Бульбу” М. Гоголя, дід Микола розповідав багато цікавого – перед очима постава­ло минуле народу, його споконвічна боротьба за волю. Там, у степу під Компаніївкою, де зійдуться в бою брати Полов­ці, його внутрішній світ наповнювався духом рідних просто­рів.

Усе життя любив подорожувати. Був епіцентром письменницької команди, яка часто мандрувала Україною на автомашині. Тільки дорогу в нікуди не сприймало його серце, а вона з плином років наближалась і, нарешті, стала неминучою реальністю. О. Довженко, з яким доля теж жорстоко повелася, запише в щоденнику:

“Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів. Чоловік таланови­тий, чесний, тонкий, ображений до краю життям…”.

Ні, в нього не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Може, то було б і не найгір­ше? Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух художника, поета. Духовна смерть наставала значно раніше фізичної. Смерті таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його завзято критикували за новаторський роман “Майстер корабля”, злісно цькували за “Чотири шаблі”.

У 1929 р. слідом за сфабрикованим процесом СВУ посунеться лавина репресій. Його теж могли “забрати”. “Ідеологічно правильні” “Верш­ники” на якийсь час змінили його становище на краще. Ганебна, жорстока критика “Живої води” змусила писати “Київські оповідання” з фальшивим пафосом і оптимізмом.

Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п’єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносце­нарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, хоча далеко не все було художньо вартісним. Ранні новели, опо­відання, “Байгород”, “Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, кілька розділів “Вершників” – оце, власне, і все, що встиг створити вільно Юрій Яновський. Але й це засвідчує вели­чезні потужні можливості його таланту.

Далі істинне обличчя митця, цього тонкого лірика, проникливого мислителя, уродженого інтелігента, витонче­ного романтика, вихованого на кращих традиціях світової класики, набрало виразу конвульсивної гримаси. Перетво­рити вільного письменника на красиву воскову ляльку, вставити їй штучне серце, яке забилося б відповідно до партійних вказівок, – чи не в цьому полягало “культурне будівництво” в пролетарській державі? А починалося все так обнадійливо…

Юрія Яновського справедливо називають сміливим нова­тором в українській літературі XX ст. Він – один із найяс­кравіших представників неоромантичної течії в ній. У цари­ні як змісту, так і форми художніх творів ніколи не прагнув ходити чужими стежками, відкидав усталені схеми, баналь­ності, трафарети.

Вже перші збірки новел Ю. Яновського “Мамутові бивні” (1925), “Кров землі” (1927) разом із творами М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного та ін. потвер­ дили відхід нової хвилі української літератури від народ­ницько-просвітницьких традицій XIX, а почасти і початку XX ст. Поза сумнівом, на них позначився вплив футуризму й кіностилістики нової музи, що вабила до себе і Яновсько­го. Сюжетами новел “Мамутові бивні”, “Історія попільни­ці”, “Роман Ма”, “Туз і перстень”, “Кров землі” керує смілива авторська думка, хоч у цілому вони досить банальні й поширені на ті часи. Скажімо, героїка громадянської війни, любов більшовика до білогвардійської шпигунки і що з того вийшло. Динамічна зміна картин, зміщення різних часових площин, несподівані повороти, загадкові ситуації, екзотичні імена (Рубан, Ма, Матте), раптове втручання голосу автора в текст –усім цим письменник хоче здивува­ти читача, шокувати його уяву.

Рівночасно проблематика цих оповідань пов’язана із спробою молодого ще письменника осмислити, зрозуміти специфіку громадянської війни в Україні, звернути увагу на повстанську стихію, отаманство, партизанську вольницю. Його герой романтичний, він стоїть перед вибором, в якому перемагає революційний обов’язок. Він–сильна, вольова натура, яскрава особистість, ним насамперед керує револю­ційна ідея. Особисте відступає на другий план. Цей мотив був провідним у тогочасній прозі. Але Юрій Яновський вже тут сміливо порушує проблему чистоти червоного прапора і робить те ненав’язливо.

Згадаймо з цього приводу оповідання “Роман Ма”.

Коли Матте вирішує прив’язати шпигунку Ма (свою кохану) до крил вітряка, бійці, показуючи на понівечені тіла червоних розвідників, запитують його: “Хіба вони на це згодні?.. Сонце не хоче бачити таких діл”. Зовсім не випадково наприкінці твору з’являється і така картина: опо­відач сидить на могилі страченої Ма, поряд “сонце сідало великою раною” – та рана в душі автора, він підсвідомо сумує над долею маленької людини, дитини цього світу, яка так трагічно намагається виборсатися з життєвого виру.

Усе це говорить про потужність таланту митця. У світо­баченні Яновського від самого початку творчого шляху була закладена висока духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського.

Серед ранніх творів Ю. Яновського треба звернути увагу на новелу “Поворот” (1927), надруковану вперше тільки 1967 р. Вона абсолютно випадає із загальної тональ­ності його романтичної поетики, свідчить про постійні змістово-стилістичні пошуки митця. Це сюрреалістична новела, зіткана з марень, видив, снів простого солдата, який дуже стомився і змучився від війни, мріє повернутися додо­му, до плуга, до білобокої хати в садку. Єдине, що його єднає з іншими героями Ю. Яновського, – це бажання вивільнитися від натиску зовнішніх обставин і втілити свою заповітну мрію в життя.

У романтичному стилі написана повість “Байгород“, яка створювалася 1927 р. в Одесі, “коли спогади юнацтва авто­рового підступили клубком до його горлянки. Авторові нашому здавалося тоді, що море витікає з берегів і широ­кою водою тече в степи, переламуючись, перегинаючись через обрій”, – так пояснено задум у “Коментарях до книжок…”. А спогади ті були про реальні події–жорстокі сутички вояків отаманші Марусі Никифорової з червоноар­мійським загоном Полупанова в Єлизаветграді та перша юнацька любов майбутнього автора до Галі Москалець, що так нещасливо закінчилася.

Над містом гуркочуть снаряди, свистять кулі, небезпека чигає за кожним рогом –на цьому тлі розцвітає романтич­не кохання Кіхани (знову незвичне ім’я) до Лізи. “Злива почуттів”, емоцій, вражень переважає в творі, загадкові ситуації (особливо довкола Лізиного чоловіка) наповнюють описи романтичною таємничістю, нестримний авторський голос проривається через ліричні відступи. Герої показані в хаосі почуттів, психологічних роздумів про себе і довколиш­ні події. Здається, сюжетні колізії мало цікавлять письмен­ника. В центрі мистецького зображення романтичний конфлікт між життєвим началом і війною, смертю, актуаль­на тогочасна колізія між любов’ю і революційним обов’яз­ком.

Яновський був далекий від вирішення якихось ідеологіч­них проблем, навіть не прагнув щось оспівати чи когось возвеличити, що хотіла бачити в “Байгороді” тогочасна критика. Насамперед упадає в око наскрізна ідея визволен­ня індивідуальності, особистості, людини, живої, чутливої, вразливої та, можливо, не готової сприймати належним чином випробування долі, звільнитися від тягарів, накину­тих іззовні, чужих для чистої душі. А саме такий Кіхана. В цьому образі чимало від автора, який був не лише його прообразом, а й натхненником всеперемагаючої ідеї торжества життя над смертю, любові над війною та розру­хою. І хоч Кіхана загинув, любов, як найприродніше почут­тя, перемогла смерть, вона продовжує жити в пам’яті. Коли його знайшли, “…сходило сонце. З міста нісся великодній дзвін, тихий і нерівний”. Автор над усе любить життя, яке описує, і своїх героїв, як “дітей, що вчилися ходити”. “Го­гой! Як весело йти вперед” – так оптимістично закінчуєть­ся повість.

Роман “Майстер корабля” (1928) з’явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хви­льовим, який відверто поставив питання “Камо грядеши?”, “Україна чи Малоросія?”, шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема? Саме тоді з’являються романи В. Підмогильного “Місто”, “Невеличка драма”, М. Івченка “Робітні сили”, Є. Плужника “Недуга”, В. Винниченка “Сонячна машина”, М. Хвильового “Санаторійна зона”, “Вальдшнепи”, в яких провідне місце відводиться творчій інтелігенції, власне, еліті суспільства. Це абсолютно не збігалося із нав’язуваною більшовицькою ідеологією правлячою роллю робітничого класу як гегемона. В цьому ж ряду і роман “Майстер кораб­ля” Юрія Яновського.

Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір в українській літературі. Вплив зарубіжної романтичної класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.

Незвичний, новий для української літератури сюжет.

Так сталося, що саме цей твір засвідчив апофеоз духов­ного зростання романтика Юрія Яновського. “Чотири шаблі” проклали місток до духовного згасання, самозречен­ня заради… фізичного виживання.

Після з’яви 1935 р. роману в новелах “Вершники” письменник став досить відомим. Цей твір узагалі протягом довгого часу вважався вершинним здобутком митця. “В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов”, – читаємо в записниках автора. Що за цими словами?

Насамперед “Вершники” були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіцій­ною критикою, “виправити” помилки “Чотирьох шабель”, що за них було розіп’ято письменника. Роман цей з’явився своєчасно. Вже були арештовані М. Куліш, В. Підмогиль­ ний, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, розстріляний Г. Косинка…

“Вершники” написані ідеологічно правильно, є в них і провідна роль більшовицької партії, і перемога червоного прапора, і оспівування “непорушного” союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною своєму часо­ві, але, на відміну від подібних творів, усе таки таланови­тою. Кажемо так завдяки кращим новелам: “Дитинство”, “Подвійне коло”, “Шаланда в морі”, які нагадують обереж­ний рух корабля між рифами. Цей корабель пливе – вони споріднені з народно-пісенною традицією, в них автор апе­лює до загальнолюдських цінностей. Він показує трагедію українського народу–розпад роду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели зв’язані між собою цією болючою та актуальною проблемою.

Новела “Подвійне коло” (коло інтересів класових і родинних) –класичний зразок художнього втілення болю­чих роздумів митця про непростий час в історії свого наро­ду, коли брат убиває брата. Той “умовний” бій у степу під Компаніївкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емо­ційний акцент зовсім на іншому–автор не підтримує цю криваву різню, хоча вона і задля нового життя. Звернімося до тексту.

Махновський загін Панаса б’ється з петлюрівцями, яких очолює брат Оверко. Куля Панаса “вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім” – символічна картина. І ось похорон. У його описі вирізняється така суттєва деталь:

“По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. У всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав”.

І наче не буде кінця і краю дощу, бо “залізна жорстокість” панувала над людьми. Чи ж вимиє дощ – у слов’янській міфології символ очищення від усякої нечисті – цю грішну землю? Автор не може вважати закономірним, нормальним вирішення конфліктів, наведення ладу через братовбивство. Дощ на обличчі Панаса і всього загону–то його німий докір, бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування.

“…І думав я не тільки те, що написав у книжках”,

– занотує Ю. Яновський у щоден­нику. Передусім ці слова стосуються “Вершників”.

“Чотири шаблі” твір у долі Яновського і в українській літерату­рі 20–30-х рр.?

Роман “Майстер корабля” (1928) з’явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хви­льовим, який відверто поставив питання “Камо грядеши?”, “Україна чи Малоросія?”, шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема?

Саме тоді з’являються романи В. Підмогильного “Місто”, “Невеличка драма”, М. Івченка “Робітні сили”, Є. Плужника “Недуга”, В. Винниченка “Сонячна машина”, М. Хвильового “Санаторійна зона”, “Вальдшнепи”, в яких провідне місце відводиться творчій інтелігенції, власне, еліті суспільства. Це абсолютно не збігалося із нав’язуваною більшовицькою ідеологією правлячою роллю робітничого класу як гегемона. В цьому ж ряду і роман “Майстер кораб­ля” Юрія Яновського.

Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір в українській літературі. Вплив зарубіжної романтичної класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.

У його основі – власний досвід перебування на Одесь­кій кінофабриці в 1925–1927 рр. Можна також провести паралель між героями і реальними прототипами.

Незвичний, новий для української літератури сюжет.

Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується вітрильник. Але це не бутафорна спору­да – на ньому плаватимуть учні морехідної школи. Тому майстри дуже стараються.

“Чотири шаблі” – особливий твір у долі Яновського і в українській літерату­рі 20–30-х рр.

За визначенням автора, найбільш “багатостраждальний” у його біографії. Він “дуже багато поклав туди роботи”, “живої крові і нервів”. Написаний у 1926–1929 рр. Окремі розділи з’являлися в періодиці, найчастіше “Рейд” (третя пісня), що виходив і окремим виданням. Уперше роман надруковано 1930 р., тоді ж опубліковано розділ у росій­ській “Красной нови”. Його прочитав Максим Горький і досить високо оцінив: якщо це написане молодим автором, то з нього “будет толк”.

На основі чого виник задум роману? Працюючи головним редактором Одеської кінофабрики, Ю. Яновський познайомився і потоваришував із легендар­ним військовим діячем українського партизанського руху під час визвольних змагань 1917–1920 рр. Юрієм Тютюн­ником. Саме він розповів письменнику чимало цікавого з тих героїчних часів, із яскравими подробицями, деталями. Юрій Тютюнник теж мав героїчну біографію і міг стати прообразом котроїсь із дійових осіб майбутнього роману. Юрій Яновський серйозно вивчав також історичні факти, фольклорні джерела.

Твір був різко засуджений ортодоксальною вульгарно-соціологічною критикою як націоналістичний, неправдивий, наклепницький стосовно тріумфальних дій Червоної Армії під проводом комуністів.

Авторові дорікали за оспівування анархії та отаманства. За ці серйозні “вади” “Чотири шаблі” надовго були викреслені з української літератури, перші видання заховані до спецфондів. Митця змусили виправдо­вуватися за переклади роману чеською та німецькою мова­ми, з’яву їх за кордоном, а невдовзі й прилюдно засудити роман як свою гірку помилку.

Ю. Яновський “Чотирма шаблями” започаткував в україн­ській літературі новий різновид роману–роман у новелах (пізніше то будуть “Вершники”, “Тронка” О. Гончара).

У “Чотирьох шаблях” молодий Юрій Янов­ський проявив добру обізнаність із реальним станом речей, він досить помірковано роздумує над тим, що ж одержав народ після переможних боїв під червоним прапором. Але художнє витлумачення цих болючих проблем залишає на потім, про що пише в післяслові.

Як бачимо, наприкінці 20-х рр. Юрію Яновському пота­ланило яскравими романтичними фарбами передати стихію, дух визвольної боротьби українського народу, спробувати правдиво відтворити і пореволюційну дійсність. Придивімо­ся уважно до останніх сторінок роману. “Комуністи, напе­ред! – прошепотів Остюк. Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в чорній мряці. Вітер свистів внизу. На поя­сах у них блимали лампи. Друзі падали вглибину, наче виру­шали із своєї планети в путь поміж вічних зір” (курсив – Р. М.). Це символічна картина. В ній передбачення Янов­ським майбутнього України, котре, як бачимо зараз, справдилося.

Романтик Юрій Яновський, як і Довженко чи Хвильо­вий, теж був фанатиком-мрійником, коли починав пізнава­ти світ, але потім, як свідчить роман “Чотири шаблі”, прозрів і глибоко розчарувався. Однак про це він уже ніко­ли не міг розказати нам.

Джерело: osvita.ua