Очі в неї були зелені. А голос — альт. Такий голос у поєднанні з такими очима — вибухова суміш. Теліга мала дивовижну здатність заворожувати мужчин — навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи.
Завжди ефектно вбрана й завжди приязна (хоча, за власною оцінкою, — не красуня), Лена Шовгенева-Теліга була однією з найчарівніших жінок українського емігрантського середовища Польщі та Чехо-Словаччини 20‑40‑х років. Молоді люди втрачали через неї голову — і вона охоче відповідала на флірт.
Стосунки Олени Теліги з чоловіками могли би стати непоганим сюжетом для жіночого роману в м’якій обкладинці, оформленому автентичними світлинами замість ілюстрацій (вона, до речі, страшенно любила фотографуватися, тож світлин збереглося чимало: Олена Теліга в соняшниках, Олена Теліга на канапі, Олена Теліга на річці тощо).
Першу любов 15-річна Лєна Шовгенова пережила в Києві. Далі — Михайло Теліга. Ось лист, писаний йому за рік до весілля:
“Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого? Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, фліртуйте. І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не обов”язок, а світле, радісне, вільне щастя! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас єдина”.
Незважаючи на те, що була одружена з кубанським інженером і бандуристом Михайлом Телігою, Лена не дуже обтяжувалася ланцюгами Гіменея.
Перша гаряча пристрасть до Михайлика, який розказував Лені про «козацькі степи і станиці» (та й взагалі, за однією з версій, українізував дівчину, котра розмовляла російською, жила в Петербурзі, а з Україною мала тільки те спільне, що батька — міністра уряду УНР), змінилась усвідомленням того, що чоловіка вона любить, але не кохає.
Можливо, кохання пригасили побутові проблеми — працюючи землеміром, Михайло Теліга заробляв мало, тож подружжя тривалий час мусило жити в глухому польському селі: перебивалися картоплею і яйцями, терпіли жахливі санітарні умови. Через це обоє часто хворіли.
«Якби Толстой прожив тут кілька днів, — писала Олена, — то прокляв би свої ідеї зближення з народом».
У Варшаві після еміграції було не краще: Телізі навіть доводилося працювати манекенницею в магазині, тобто годинами стовбичити перед кравцями в самій комбінації.
Почалися флірти. Як писав один із палких шанувальників Теліги Юрій Клиновий (син Василя Стефаника), Олена захоплювалася молодими людьми, а вони «і собі втрачали ум-розум». На сторінках часопису «Ілюстровані вісті», що виходив у Кракові в 1940‑1941 рр., навіть з’явилася карикатура, на якій поруч зі словами пісні «А за мною, молодою, ходять хлопці чередою» зобразили Олену Телігу у вигадливому капелюшку (а вона мала смак вибирати їх) і з задертим догори носом. Вона вела за собою череду хлопців, а ззаду плентався пес.
Теліга страшенно образилася. Їй не сподобався капелюх, не сподобалась її фігура у виконанні художника Е. Козака, та Гординського — як він смів пустити пса?! На що Гординський відповів, що пса не пускав — той сам прибіг.
Так чи інакше, Михайло Теліга був змушений миритися з концепцією вільного кохання, виробленою його дружиною, хоча ревнував сильно, болісно, бо свою прекрасну Олену дуже любив.
Дехто зі знайомих подружжя вважав, що інтелектуально Михайло не доростав до Олени, тож конфлікти у пари виникали й на цьому тлі. Галина Лащенко (вона була дружкою на їхньому весіллі) дивувалась, як Олена могла собі обрати собі за чоловіка Телігу — таким він видавався їй нецікавим.
Ще один соратник Олени за ОУН (звісно, закоханий у неї) Олег Штуль-Жданович писав, що Михайло свідомо відсувався на задній план, коли Олена стала визначною поеткою, але оточення дружини все ж «підтягнуло його». Проте всі мемуаристи сходяться на одному — Михайло кохав Олену дуже.
Вона нерідко спрямовувала критичне слово «проти міщанських буднів». Коли подружжя жило в Польщі, Олена багато листувалася, читала запоями, через що їй часом не вистачало часу на домашні справи, й у хаті стояв смітник. Зате вона захоплювалася стрілянням у ціль, (чоловік, до речі, дуже переживав, щоб вона, бува, когось не підстрелила). Байдужість до дому могла бути пов’язана і з тим, що Олена не могла мати дітей, хоча й дуже їх любила. Втім, вона вважала, що це на краще, бо такі жінки, як вона, не повинні ставати матерями, адже не здатні присвятити себе цілком вихованню.
Приятельок Теліга мала багато, подруг — ні. Нею захоплювалися чоловіки — тож жінки, природно, майже завжди її критикували. Та й саму Олену в жіночій дружбі, за її власними словами, відштовхувала заздрість, дріб’язковість і нестійкість. Винятком стала лише поетка Наталя Лівицька-Холодна, з якою у Варшаві в Теліги виникла «справжня, хороша і близька дружба», хоча й нетривала — на заваді став конфлікт між виданнями «Ми» і «Вісник», до яких вони належали.
Свідченням тих стосунків лишилися листи та спогади Наталі. Олена ніжно називала приятельку «еротоманкою» і «гріховним Вампом», та ж писала:
«Наша дружба з Леною була чимось небувалим і незрозумілим як для тих часів, так, тим більше, й для теперішніх. У наші часи, себто під кінець ХХ століття, при загальному упадку колишніх людських вартостей, така дружба двох жінок має іншу назву й інший характер. Тоді все було інакше. Ми обидві були дуже сантиментальні. І ця сантиментальність не знаходила притулку в серцях наших найближчих, а рвалась назовні і прагнула здійснити себе».
Мабуть, найбільшим захопленням Олени Теліги був Дмитро Донцов (їй — 27, йому — 50). Вона його звала вельмишановним редактором. Цей чоловік, схожий на Мефістофеля, мав успіх у жінок. Донцов — ідеолог українського націоналізму, героїчно-наступального. Тому його обожнювало ціле покоління. Він мав гостре перо, пристрасно-грубувате.
Вірші Теліги вперше опубліковано у “Вістнику” вельмишановного редактора. Там же друкувався і її вірш “Подорожній”, присвячений нібито Донцову. Цей вірш тепер проходять у школі.
Ступінь близькості їх нині складно встановити, — стверджують сивочолі дослідники. Улітку 1933-го Теліга писала Наталі Лівицькій-Холодній про Донцова:
“Натусенько, ти не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, чи не те, не друге й не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти мусиш з ним погодитися? Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання? життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання?”
Донцов називав Олену «милим створінням», в одному з листів дякував їй «за все», натякав на те, що щось інтимне («що хотів») «написав в залученім листі», радив того листа не давати читати приятелькам, а також цікавився: «Що Ваша «кара божа» (іспити моральности)?». Сам же казав, що чеснотливим бути не може, бо це нудно.
Любовні переживання обох вихлюпнулися на папір: вона присвятила йому три вірші, й він, здається, в боргу не лишився, хоча ті ж таки сивочолі дослідники не до кінця впевнені, чи справді належав панові Донцову анонімний вірш «Без присвяти», надрукований у «Віснику». Втім, аргументів «за» більше:
…Жадних сензацій — не злякалась ти;
І в першу ж нашу ніч на самоті,
Ти келех без вагань перехилила
З солодкою отрутою на дні.
А проте, Донцов, мабуть, так сильно кохав Олену Телігу, що аж… не поїхав за своєю соратницею в Україну в небезпечному 1941‑му. Натомість у Київ до Олени приїхав її Михайлик, він і був із нею до кінця.
У липні 1941-го Олена, разом з письменником Уласом Самчуком, таємно од німців, перейшла вбрід Сян. Самчук лишився в Рівному. А Теліга подалася далі — сама.
Улас Самчук був одним із багатьох, зачарованих Оленою. Вони удвох перебродили Сян — ця мимовільна інтимність зблизила їх, і Самчук не забув цього. Він усе життя страждав, що не зміг врятувати її.
17 жовтня 1941-го вона писала з Рівного до Кракова чоловікові:
“Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам’ятай: яка я не є, але тебе одного дуже люблю і життя без тебе не уявляю”.
Михайло приїде до неї в Київ — трохи згодом, не вагаючись. Там він ділить із нею усі радощі й небезпеки боротьби. І коли дізнається, що Олену збираються заарештовувати, навмисно йде до неї на роботу, щоб разом з коханою прийняти арешт і смерть в Бабиному Яру у 1942 році. Пізніше скажуть:
«ВОНА ПОМЕРЛА ЗА ІДЕЮ, ЇЇ ЧОЛОВІК — ЗА НЕЇ».
Читайте також: