Життєвий шлях Олени Теліги

Життєвий шлях Олени Теліги


Життєвий шлях Олени Теліги був складним, багатим на події та строкатим. Письменниці довелося пережити і кілька імміграцій, і безгрошів’я, і боротьбу за свої права та самостійність України. І не дарма своїм життєвим кредо поетеса вважала слова: «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя».


Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенів) — українська поетеса і літературний критик.

Народилася вона в інтелігентній напівбілоруській-напівукраїнській родині 21 липня 1907 року в Іллінському під Москвою, де її батьки відпочивали влітку. Але й до сих пір не встановлено, в якому саме з декількох підмосковних населених пунктів під назвою «Іллінське» відбулася ця подія, так як свідоцтво про народження Олени Теліги було втрачено.

Мати Олени була дочкою православного священика, батько — гідротехніком, працював на Москві-річці, Волзі, Клязьмі, Сіверському Донці, був одним з авторів зрошення Голодному степу біля Ташкенту. Молодший брат української поетеси також був поетом (писав російською мовою), але в порівнянні з Оленою Телігою він був майже невідомий.

Жила Олена Теліга в Москві. Та у 1911 році сім’я Шовгенів переїжджає до Санкт-Петербургу, а звідти у травні 1917 в українське місто Ізюм, де жили родичі Олени Теліги по батьківській лінії.

Дочка освіченого інженера Лєночка Шовгенова далеко не зразу стане однією з найбільших українських поетес і незламним борцем за незалежність Оленою Телігою. Спершу вона навчатиметься в Петербурзі й навіть писатиме російською. Пізніше сама сміятиметься з тих спроб. Власне, усе почнеться тоді, коли її батька Івана Шовгеніва запросять на роботу в Україну, на посаду професора Київської політехніки. Разом з ним до Києва переїде вся родина. Це буде перед самим 1917 роком.

Там Олена Теліганавчалася в жіночій гімназії Олександри Дучинської, де і вивчала українську мову разом з російською, німецькою та французькою. Судячи з табеля, навчалася вона в гімназії на середньому рівні. У 1919 приватна освіта на Україні припинилася і поетесі довелося перейти в народну школу.

Київ тих часів був холодним, незатишним і малолюдним. Там вирувала революція. Там творилася українська держава.

«…я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла я стала не менш гарячим Павлом? З гордості».

Згодом Шовгеніви приєднуються до активного українства. Батько стає міністром уряду УНР, брат Сергій – вояком армії УНР. Але час УНР був, як відомо, коротким. У травні 1919 року батько Олени Теліги їде до Чехії. У травні 1922 він емігрує і мати Олени разом з нею і її братом Сергієм оселилися в м. Тарнові (Польща). Через два місяці вони переїхали до м. Подєбради (Чехія), де батько Олени Теліги викладав в Українській сільськогосподарській академії.

 

Навесні 1922 року Олена отримала атестат про середню освіту і залишає Україну. Тоді ж вступила до історико-філологічного відділення Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі. На ній уже – невитравний ярлик «петлюрівки».

Тут вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою, кубанським козаком і колишнім сотником Армії УНР. Вони одружилися 1 серпня 1926.

Шлюб у них вийшов, сказати б, не зовсім класичний. Патріархатом у родині й не пахло. Проте, матріархатом, здається, теж.

«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно».

Близькі друзі говорили, що Михайло з часом дедалі більше ховався в тінь своєї дружини, яка, проте, ніколи не втрачала поваги до нього. Олена друкує вірші й статті в часописах, свариться з карикатуристами, листується з емігрантами. Уже після перших публікацій Олениних віршів Михайло геть утрачає власну самостійність. Відтепер усі його знають лише як чоловіка Олени Теліги. Проте, здається, це нікого не гнітить…

У той же час Чехії вперше публікувалася поезія і праці з літературознавства Олени Теліги.

У Подєбрадах, на одному з зібрань у Народному  домі Олена голосно й нещадно висміяла емігрантів-українофобів:

«Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати».

З того часу вона говорить тільки українською.

Восени 1929 Олена Теліга разом з чоловіком переїхали до Варшави, де вже з 1928 жили її батьки. У Варшаві українська поетеса працювала, виступаючи в нічних кабаре або манекенницею, проте потім їй вдалося влаштуватися вчителькою у початкових класах.

У період еміграції Теліга багато пише. У тому числі й про роль жінки. Пізніше дослідники назвуть письменницю «націєцентричною феміністкою», адже в статтях Теліга обстоює самобутність жінки, її рівноправність із чоловіком, її непідвладність і суверенітет у суспільстві ХХ ст. Але все ж таки ідеї повної жіночої самостійності, цілісної особистості без спеціальної функції «служіння» чоловіку Олена Теліга не поділяє.

«Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу «сонної весталки», «простої земної мадонни». Та, на жаль, часом задалеко. Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважности в чині й при праці, але ніжності й гумору — в перерві», – стаття «Якими нас прагнете?», 1935.

У своїй статті «Сліпа вулиця» Олена Теліга розмірковує про способи формування новітньої української жінки – повноправної представниці буремного ХХ століття.

 

Теліга приходить до висновку, що роль української жінки – виняткова, адже вона має бути водночас і зодчим свого життя, і вмілою господинею в своєму домі, і вірною помічницею для свого чоловіка.

Письменниця розуміла, що для українки – принаймні відразу, зопалу – навряд чи підійде традиційна європейська модель феміністки, їй потрібен свій фемінізм, вибудуваний передусім на твердій громадянській позиції та суголосний український ментальності. У віршах, написаних у цей же період, звучить рішуча непереможна готовність підтримувати словом і ділом, іти слідом, а згодом – дорівнятися, стати пліч-о-пліч:

«Гойдайте  ж  кличний  дзвін!  Крешіть  вогонь  із  кремнів!
Ми  ж  радістю  життя  вас  напоївши  вщерть  —
Без  металевих  слів  і  без  зітхань  даремних
По  ваших  же  слідах  підемо  хоч  на  смерть!»
(Мужчинам)


 

У грудні 1939 подружжя Теліг переїхало до Кракова, де Олена Теліга зустріла свого давнього знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила до Організації українських націоналістів (прихильників А. Мельника), членом правління (Проводу) якого Олег Ольжич і був.

Коли Гітлер напав на СРСР, у деяких прихильників ОУН з’являються ілюзії, що німці допоможуть відновити незалежну українську державу, як це було в 1918. Такі ж уявлення були і у Олени Теліги.

22 жовтня 1941 року Олена Теліга повертається до Києва вже справжньою українською націоналісткою. Активно займається налагодженням літературного життя. Навіть стає головою Спілки українських письменників, що навіть у той, досить вільний, час було дуже несподівано й прогресивно.

Але Київ уже давно передчуває репресії. Незважаючи на смертельну небезпеку та вмовляння друзів, Олена Теліга категорично відмовляється покидати столицю.

Тоді, як її соратників заарештовують одного за одним: Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника та інших співробітників часопису «Українське Слово».

«Олена Теліга живе мов на Клондайку, – пише Олег Штуль. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою – в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській».

Уранці 9 лютого 1942 Олена, як завжди, прийшла на роботу до Спілки. Там на неї вже чекали гестапівці. Рівно за годину сюди ж приходить і вірний подруг Михайло. Хоч міг і не прийти, адже не був членом Спілки.

Олену Телігу разом з чоловіком та іншими українськими націоналістами було розстріляно 22 лютого 1942 року в Бабиному Яру.

Існує чутка, що один з катів згодом зізнавався, що досі не бачив мужчини, який би вмирав так героїчно, як ця вродлива жінка. Цій чутці цілком можна повірити, якщо взяти до уваги життєве кредо поетеси:

«Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя».

Згодом у камері, де її тримали перед розстрілом, знайшли напис:

«Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга».


Читайте також:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.