Повість “Людина” Ольги Кобилянської присвячена Наталі Кобринській, яка була ідейним учителем Кобилянської і прилучила її до фемінізму. Слід зазначити, що у письменниці був дуже вимогливий підхід і принципова позиція щодо ролі жіноцтва в суспільстві. Однак прогресивне твердження про потребу жінки брати активну участь у громадському житті було обмежене тими рамками, в яких уявляла собі Кобилянська цю діяльність жінок.
Жанр: повість.
Тема: зображення життя освіченої бідної жінки в глухому провінційному містечку. Мрії Олени постійно розбиваються об мур обивательських уявлень: усі доводять, що жінка має бути тільки придатком і прикрасою чоловіка.
Ідея: треба створити такі умови, так змінити лад, щоб кожна людина, особливо жінка, змогла відчути себе справді людиною і знайти своє місце в житті.
Головні герої
- Олена Ляуфлер – головна героїня твору;
- Епамінондас Ляуфлер – батько Олени, займає посаду лісового радника;
- Пані радникова – мати Олени;
- Герман-Євген-Сидор Ляуфлер – брат Олени;
- Ірина та Геня – сестри Олени;
- Стефан Лієвич – студент-медик, коханий Олени;
- Фельс – лісничий;
- Маргарета – стара вчителька музики, подруга Олени.
Історія написання
У 1887 р. з’являється оповідання «Вона вийшла заміж», присвячене Наталії Кобринській відомій у Галичині письменниці й громадській діячці, ініціаторові створення Товариства руських жінок, яке розгорнуло широкий феміністичний рух.
У 1891 р. в селі Димка на Буковині Ольга Кобилянська пише повість «Людина» як досконало перероблену редакцію оповідання «Вона вийшла заміж».
У 1894 р. повість вийшла в журналі «Зоря».
Характеристика
Характерною особливістю мови повісті О. Кобилянської є її образність, емоційність. Особливу насолоду приносять читачеві описи Буковинської природи. У тканину розповіді органічно вплітаються роздуми героїні про вплив музики на почуття людини.
Твір багатий на діалоги, які часто переростають у монологи, де герої висловлюють свої погляди на проблему жіночої емансипації. Один із найпрекрасніших діалогів — прощальна бесіда закоханих Олени і Стефана.
У творі багато порівнянь, які підкреслюють емоційний стан головної героїні у ворожому їй оточенні. Олена порівнюється зі спійманим орлом, гнали її, «наче яку небезпечну дику тварюку», «мені здається так, немов тій собаці».
У повісті зустрічаються прислів’я, що свідчить про близькість письменниці до народу («на милування нема силування», «і мудрому чоловікові не встид послухати поради», «біда ломить і залізо», «не мож інакше збирати, як сіялось» та ін.). Зворушлива і лірична мова закоханих Стефана і Олени («серденько», «голубко», «рибчино», «любко», «любчику»).
Лайливі вирази властиві мові радника, розлютованого непокірністю дочки («прокляття на тебе, невдячна гадюко!»). Отже, мова повісті сприяє кращому розкриттю теми та ідеї твору, характеризує образи і приносить читачеві естетичну насолоду.
У центрі повісті молода дівчина Олена Ляуфлер — головна героїня, яка довго опирається намаганню міщанського середовища звести її до звичайного на той час для жінки становища — безсловесної рабині.
Обмежені у своїх поглядах інтересами власного благополуччя, представники цього середовища не живуть, а животіють — бездумно і безглуздо. Всяке намагання піднестися над “шлунковими” інтересами розглядаються у цьому середовищі як пусте й шкідливе мріяння.
Тим яскравішим постає на їхньому тлі образ Олени, сильної й цільної особистості. Серед цього оточення вона виділяється різнобічними інтересами, художнім смаком, тонким розумінням мистецтва. Вона бачить своє місце поряд з чоловіками у прогресивному поступі суспільства. Олена багато читає, тонко відчуває красу в природі, людині, мистецьких творах.
Її гнітить оточення обивателів, вона прагне до високодуховного, цілеспрямованого життя, до незалежності. Батько — лісовий радник, обмежена мати, гульвіса-брат: усі намагаються довести Олені, що жінка має бути тільки доповненням і окрасою чоловіка.
Олену підтримує тільки студент-медик Лієвич, який начався в Швейцарії і привіз звідти нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Але студент помер, батька звільнили з роботи, брат застрелився, повдовіла і повернулась додому сестра Ірина, приїхала й молодша сестра Геня. Родина переїжджає до села, орендує там землю і тяжко працює.
Але й це пристановище виявилося ненадійним. Господар землі вирішив продати її, а новий намірився ґаздувати сам. Олена прагнула щось придумати, знайти вихід, адже вона, як найсильніша, взяла на себе весь тягар відповідальності за рідних. І зважилася пожертвувати собою, вийшовши заміж за багатого, але нелюбого чоловіка.
Аби досягти своєї мети, дівчина влаштовує справжні «лови» на заможного лісничого Фельса і робить це досить вправно, в душі ненавидячи себе за таку поведінку. Тут виявляються далеко не кращі її риси: зверхність, хитрість, лицемірство, навіть жорстокість.
Людина! Що хотіла підкреслити письменниця цим новим заголовком твору? Чи те, що тут присутня Людина у високому розумінні цього слова? Чи те, щолюдина — це особистість, з усіма властивими їй сильними та слабкими якостями? Або що людина — Боже створіння, слабке й нездатне опиратися зовнішнім обставинам? На ці питання немає певної відповіді, проте заслугою письменниці є те, що вона створила правдивий, повнокровний художній образ, а не схему чи символ.
Саме тут криється визначна мистецька позиція Ольги Кобилянської: в час, коли буржуазний світ і його продажна література зводили людину до рівня “двуногої тварини”, письменниця проголошує славу людині – найдосконалішому, мислячому творінню природи. І хоч під тиском обставин Олена Ляуфер змушена відмовитись від мрій про незалежне життя, стати дружиною, вірніше – рабинею нелюбого чоловіка заради матеріального добробуту збіднілих батьків, вона не може до кінця змиритися з цими обставинами.
Дівчина вивчає свого майбутнього нареченого уважно, шукає в ньому те добре, що викликало хоча б повагу замість любові. Вона прагне до жіночого щастя (однак лише з чоловіком, що переймається її поглядами); вирішує наблизити до себе Фельса і в той же час підсвідомо намагається віддалити час освідчення; панічно боїться свого майбутнього, але має твердий намір здійснити задумане. Зворушливою є сцена прощання Олени з листами Стефана Лієвича, найдорожчим, що у неї залишилось.
Ольга Кобилянська своєю повістю стверджує, що жінка — неповторна особистість, яка має право вибору, можливість чинити так, як підказує їй серце. Вона — людина!
Читайте також: