Цей матеріал для тих, кого захопила кіноповість. Такі читачі хочуть знати більше про твір і його особливості. Звичайного аналізу для них мало. Хотіли? Маєте! Тут найґрунтовніший матеріал про “Україну в огні”. Гайда дізнаватися більше!
- Історія і післяісторія
Цю кіноповість про невимовні страждання українців від фашистів у роки другої світової війни та сумні “здобутки” довоєнного більшовицького панування письменник почав писати на початку війни. Швидко написав, зняв фільм, сподіваючись визнання та вдячності. Але сталося навпаки: і кінофільм, і повість були осуджені і заборонені.
Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікували вже після смерті письменника. Майже за всі кінофільми (і за “Звенигору”, і за “Землю”, і за “Арсенал”, і за “Щорса”) кінорежисера критикували. Однак такого терору, такої тотальної наруги, як за “Україну в огні”, він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 року було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП(б), на якому і розпинали Довженка.
Геніального режисера кремлівський диктатор звинувачував у ста смертних гріхах, передусім — в ревізії ленінізму та політики Комуністичної партії. “Україну в огні” назвали ревізіоністським, націоналістичним, антирадянським твором, виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону армію, і про органи внутрішніх справ.
У своєму творі Довженко таврував колгоспний лад передусім не за те, що він призвів багатого колись українського хлібороба до крайньої межі зубожіння і безправ’я, а за те, що вбив у людях гідність і почуття національної гордості. У доповіді Сталіна це названо “нахабним глумлінням з правди”, а самого Довженка − “куркульським підголоском і відвертим націоналістом”.
Словоблуддя кровожерного кремлівського володаря вражало своїм цинізмом, агресивною демагогічністю і нечуваною брутальністю: на завершення своєї доповіді генсек зажадав, аби “від нього (Довженка) залишилося тільки мокре місце”.
Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. Де ж брав він сили для боротьби проти сатанинської сталінської системи? У свого народу, в його, хоч знівеченій і окраденій, але живій і чистій душі. У щирому зверненні до генсека Довженко писав: “Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?”
Послухаймо самого Довженка і зрозуміємо, за що справді він був так тяжко покараний:
Написав я “Україну в огні” з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю…
Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був… на її пожарах сьогодні…
Моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і’ він її заборонив для друку і для постанови… Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика… Охоронці партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями…
Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня І944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття, і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягара неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості…
2. Композиція
Сценарій кіноповісті складається з 50-ти епізодів-картин, а кожна з них − з певної кількості кінокадрів. Це коли йдеться про кінотвір. А оскільки “Україна в огні” за жанром ще й художня повість, доцільно говорити про її розділи, яким учитель разом з одинадцятикласниками може дати назви, наприклад:
У тихий літній день на Україні. Проводжала мати синів на війну. “Горять жита… Плач на всю Україну”. Під вербою, край криниці, дівчина стояла…
3. Образ України
Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенський, епічний образ України, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Епітетами “кривава”, “попалена”, “розбита”, “поруйнована”, “обездолена в загравах пожеж” дано “портрет” нашої землі тих буремних літ. А ось її предковічний портрет:
Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, пак тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом.
У тексті кіноповісті ви відшукаєте чимало подібних описів-краєвидів різної пори: ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої й нічної (і визначите роль кожного з них). Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайно багату природу.
Але природа нашої вітчизни − це не лише пречудові краєвиди, а найперше земля, настільки багатюща (чорнозем), що гітлерівці вагонами вивозили її до свого фатерлянду. Недаремно Крауз-батько говорить своєму синові: “Цю землю можна їсти. На! їж!” Ця земля оспівана в піснях і уславлена у творах художньої літератури. У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: “Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! − він почав їсти землю, обливаючи її сльозами”. Такій клятві можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.
А ось один з описів сплюндрованої фашистами України:
Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Усе загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.
Укотре вже впродовж своєї історії Україна стала великою руїною.
Описів пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим “духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля”.
Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях (які інколи так нагадують авторські звертання у “Слові о полку Ігоревім”):
О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…
Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах.
Звісно, Україна − це передусім українці. Які вони? За повістю, працьовиті, винахідливі, терпеливі, співучі, мужні, сентиментальні”?”! ще, на жаль, понад трьохсотлітнє ярмо імперської Росії ..та більшовизму прищепило українцям синдром рабства.
За комуністичної системи поняття “Україна”, “Батьківщина” було замінено іншим − “класова боротьба”. “Обучали класам”,− каже Павло Хутірний “Ніхто не став їм у пригоді із славних прадідів, великих воїнів, бо не вчили їх історії”,− зауважує автор.
“До чого народ зіпсовано,− дивується полковник Крауз. − Все доносять…” І все ж тавро рабства на чистому тілі українців − це ще не все тіло. Ернст Крауз, який студіював історію України, засвідчує: “їх. життєздатність! зневага до смерті безмежні. Але в них (українців − 5. С.) нема державного інституту… Вони не вивчають історії… У них від слова “нація” залишився тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників”.
України нема без пісні − широкої, як степ. Отже, пісня − складова її образу. Уже в першому розділі повісті родина Запорожців тихо співає улюблену Катерину “Ой піду я до роду гуляти”. Тобто, піснею й починається повість піснею (тією ж) вона й закінчується. У пісні “Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна” виливають “по степах, по горах, по долинах” свою тугу невільниці, яких везуть з Полтавщини до Німеччини. А дві з них, Олеся і Христя, затягнули іншу − “Летіла зозуля через мою хату”. Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій поліцаєм Мотрі Левчисі розносилася журлива “Не вернемось, чайко, ти матінко наша”. Народна пісня супроводжує все життя героїв, що населяють “Україну з огні”, вона є виразником їхніх дум, почувань і мрій.
4. Шевченківські мотиви
Уже сама назва повісті викликає з пам’яті рядки:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві і в огні
Її, окраденую, збудять.
Мотив “Та не однаково мені” зустрічаємо у творі часто. У концтаборі на порозі ймовірної смерті Лаврін Запорожець рішуче сказав: “Дарма, що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером!..”
Перша картина повісті (“У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори… за столом у тихий літній день сиділа родина Запорожця і тихо співала…”) дуже нагадує класичне Шевченкове “Садок вишневий коло хати… Хрущі над вишнями гудуть… Сім’я вечеря… Співають дівчата”.
У Шевченка “Минають дні, минають ночі …минає літо…” і в Довженка − “Минали дні, минали ночі, минуло літо”. У Шевченка “Земля плаче у кайданах” і в Довженка − “Стогнала в журбі земля”.
Отже, шевченківські мотиви виразно проймають “Україну в огні”. Образна ідейна і поетико-стилістична спільність засвідчують однакову патріотичну платформу обох великих синів нашої нації.
5. Жіночі образи
Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і берегиня роду − Тетяна Запорожчиха її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха й ін.
Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі І скромна, цнотлива й співуча. Олеся “співала так голосно і так прекрасно, як не снилося ні одній артистці”.
Взагалі була вона “тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом”. Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду − окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: “Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?” З “нами” − це з родом, рідним селом усією Україною.. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу.
Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність.
Опис ночі-зустрічі Олесі й Василя займає понад чотири сторінки − і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.
За споконвічним законом природи і за мораллю свого народу, соромлячись вони віддались одне одному серед чистих рушників та квітів. “Стугоніли їхні серця з притуленими до них руками, вони невміло цілувались, плачучи від сорому і щастя, “Кажи мені, Василику, красиві слова, кажи”,− прохала Олеся. І Василь говорив найкращі, які знав, слова до самого світанку − і “невблаганна неминучість розлуки освітлювала особливим світлом їх високі почуття”, ї була поетична клятва коханого. Послухаймо її:
Я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш хвора і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене… ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене, простив я тебе наперед…” “Прощаю,− сказала Олеся,− тільки найди мене”. − “Найду,− сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними руками. − Коли ж так станеться, що уб’ють мене чи вибухну я десь на фугасах і розлечуся шматтям по полю… я все одно вернусь до тебе. Я пам’ятником стану з бронзи., отам ось за вікном… Ти, Олесю, відкрила мені світ.
Багато освідчень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.
Не випадкове ім’я головної героїні. Надзвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П. Куліша, Б. Грінченка, А. Чайківського та інших прозаїків і поетів України.
Усі жіночі образи повісті − трагедійні, а образ Христі Хутірної серед них − найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими. словами − “повія”, “устілка”, “офіцерська курва”, “шмара”, “сука”, “гадюка”, “виродок” і… “націоналістка”. Коли її вели на жахливе незаконне судилище, “вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе”.
Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: “Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?” − на які мали б відповісти її судді, Христя з гідністю каже:
Я знаю, що не вийти мені звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний… Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?
Я не признала вас за свого суддю: я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?
Так з підсудної Христя стала обвинувачувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.
Олеся і Христя−два основні компоненти образу України: перша − її поетична душа, а друга − її трагічна доля.
Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач. “Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя…” − тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від’їздом на примусові роботи в Німеччину.
Читаєш це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, і вчуваються тобі з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних “плачів” Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.
6. Запорожці
Жіночими персонажами образ України не завершено: він продовжений і в чоловічій лінії. Краса й ніжність України оспівана в образах дівчат і матерів. А силу і мужність українського народу автор втілив у чоловічих образах, головним чином, однієї родини Запорожців − Лавріна, глави роду, та п’ятьох його синів: Романа (офіцер), Івана (воїн), Савки (чорноморець), Григорія (агроном) і Трохима (рільник).
Запорожці − люди працьовиті, веселі і горді. Коли Савці під час нальоту німецьких літаків радять падати, він наче знехотя відповідає: “А чого б я падав? Ідем на війну та будем од першої бомби падати?” Так на переправах і в боях гинули кращі з кращих нащадків запорозьких козаків. Тому персоніфікована в кіноповісті Розлука жалібно голосила понад шляхами: “Ой діточки, мої діточки…”
Автор недаремно виділяє образ Лавріна Запорожця, що ввібрав традиції Козаччини і передав своїм синам-козарлюгам. Виданий поліцаєм, схоплений і катованих фашистами, Лаврін не втрачає мужності, з великою гідністю розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів. Ось діалог між катом і ним:
− Ти страждаєш?
− Ні.
− Чому?
− Я тебе ненавиджу.
Як Антей бореться Лаврін на колючому дроті з начальником поліції і неозброєний перемагає озброєного. “Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії”. Вірність перемогла зраду, бо “стрепенулась у Запорожця жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії. Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить, ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь… і випроставсь − увесь в крові, гарячий і натхненний”.
Лаврін був людиною козацького гарту: не лише сам виграв битву за своє життя, а й запалив жагою свободи інших у концтаборі: “Піднімайтесь, хто сильний і дужий! Хто жити хоче, вилізай з могил!.. Ні кроку назад! Вперед!” І сталось диво: “Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників… Він виводив людей на волю”.
Написано це в дусі кращих традицій нашого народного епосу, історичних пісень та дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврінові Запорожцю,− і перед тобою росте й росте могутня постать до величі Байди, Сірка, Наливайка, Богуна…
Є ще в кіноповісті персонаж теж козацького роду, але на ймення Кравчина. Це той, уже згадуваний нами образ, який мав бути центральним героєм нездійсненного Довженком епічного твору “Золоті ворота”. ^Василь вражає читача величчю фізичною і духовною. Спокійний і розважливий за натурою, він показує взірець стійкості й героїзму в боях. Кравчина наділений розумом полководця. Це, власне, він виграв вирішальну битву з фашистами. І в особистому житті − це втілення вірності, духовної чистоти.
Не до жартів, коли твоя земля горить-палає і летить у прірву. І все ж одну з визначальних рис вдачі українців − вміння посміятися над собою й іншими − не спроможна здолати навіть війна. Найбільше в повісті жартує розвідник Мина Товченик. У гестапівському застінку на грізне запитання: “Де партизан Запорожець?” − відповідає: “Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча”. І не лише жартує, а й діє з гумором. Пійманий і приведений у сам штаб, він зумів залізти на піч і звідти все вислуховувати. В час переполоху Мина міг втекти, але взяв та й вернувся знову на піч, бо, мовляв, ще не все вивідав. Мина жартує навіть під шибеницею, всіляко обзиває німців і навіть співає їх гімн. Сміхота та й годі. Коли ж у село ввірвались партизани, Мина “знявши петлю, почав по-хазяйськи складати вірьовку”.
Так в образах Запорожців, Кравчини, Товченика, Бесараба заново ожила в нашій літературі славетна козацька звитяга.
З образами чоловіків природно пов’язані батальні картини, їх у кіноповісті чимало. Це битви між гітлерівцями і червоноармійцями і бойові визвольно-каральні акції партизанів. Усі вони написані з неабияким знанням стратегії і тактики ведення бою. У Довженка свій стиль опису баталії. Ось лише один приклад:
Огонь… Огонь… Огонь. Танки репались і перекидались, і горіли, як на страшному суді. Горіло залізо, горіла сталь. Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки.
Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць. Лисиці дрижали в норах… Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі. Від жаху в них віднялися ноги і закарлючились хвости під животами. Вони повзали, не сміючи навіть вити, і клацали зубами. Вовчиці плакали.
Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій. Тут боролося безсмертя із смертю. Все повітря прийшло в шалений рух, вся атмосфера ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. На бійцях загорялись сорочки. Палали спини у людей. Сім разів сходились бійці з противником.
Україна була в фантасмагоричній пекельній круговерті війни. Вона палала у вогні.
7. Лиманчук та “іже з ним”
Перегорніть тисячі сторінок радянської літератури про війну і переконаєтеся, що тільки Довженко посмів сказати правду про радянську партноменклатуру, зокрема про командний склад органів прокуратури, КДБ, УВС. Уособленням цих темних страхітливих сил у всій їх антинародній потворній суті постає образ голови райвиконкому, а потім прокурора − Лиманчу-ка. “Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, поста-і нов… Він засекретив ними свою глибоку байдужість до людини… Йому ні разу не приходило в голову, що… єдине, що він засекречував, це була його засекречена дурість”.
Будучи прокурором партизанського загону (чи взагалі така посада потрібна в загоні?), він показав себе бездушною, жорстокою і взагалі аморальною істотою. Подумати тільки: дізнавшись про захоплення Христі Хутірної, він “страшно зрадів”, а глянувши на неї, “зразу ж розкусив її геть всю, він побачив у її очах зловісне полум’я ненависті до радянської влади… і темну ворожість до себе”.
Такої ж нікчемної моралі і жалюгідного духу різна тилова дрібнота, зокрема воєнторгівці, душі яких “малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя”. Такий же емоційно глухий товстопузий керівний комуніст: в його машині, бачте, лежать секретні речі і він не підвіз пораненого Івана.
Ось такі безсердечні двоногі істоти вирішували долі людей, а в цілому складений з них керівний апарат більшовицької влади вирішував долю всього нашого народу понад 70 років.
8. Вража сила
Свій осуд фашизму, протизаконної ; аморальної суті окупації розкрито, головним чином, на образах офіцерів Ернста й Людвіга Краузів, батька і сина. Це ті з мільйонів зайд, що принесли на українську землю страшне горе. Старого Крауза Довженко називає “вовком з брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії”, а сина його − “расовим гітлерівським псом останньої формації, жорстокий, лихим” мерзотником, героєм шибениць, масових палійств і ґвалтувань”.
Щоб викликати в читачів почуття зненависті до носії з коричневої чуми, письменник показує обох Краузів в “роботі”: вони особисто розстрілюють невинних людей, на допитах завдають їм страшних тортур. Це садисти, руки яких по лікті в крові їхніх Жертв. Ось такі негідники і катюги чотири роки чинили наругу над нашою Україною. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити … плигали з розпачу в огонь услід за дітьми і згоряли в полум’ї страшного німецького суду”.
9. Ставлення до евакуації
Окупація зумовлює, породжує інше явище − евакуацію. Ставлення Довженка до неї осудливе. Рвати те, що “прив’язане тисячолітніми узами”, є неприродним, залишати землю на поталу ворогові − злочинне. “Втікачами” називає письменник тих, які з валізами на машинах дременули туди, де спокійно жити. Це морально слабкі люди, тому “страх наповнював їхні душі, і приховане зло, і мовчазний відчай. І за інтелектом це здебільшого мізерія: вони не розуміють, як багато важить для селянина земля, хата, могили дідів і прадідів, вони помилково вважають, що селяни “ждуть німців”. У плюгавих серцях цих нікчемних утікачів народжується мстиве почуття кривавої помсти: “Ми ще повернемось!” Мовляв, ми розвіємо вас, українців, по тюрмах, концтаборах, поселеннях. Так воно потім і сталося, про що Довженко пророчо писав у своєму щоденнику ще 1942 року. Селяни зневажають утікачів, яких автомашини везли “без кінця і краю”, і бажають їм “котитись бубоном”. Одним з таких утікачів був і Лиманчук.
10. Засоби виразності
У художньому фільмі образ створюється багатьма кінокомпонентами, серед яких, як і в драматичному творі, найголовніші − мізансцена, гра актора, його міміка, жести, сцени другого плану, краєвиди, інтер’єр, вироби прикладного мистецтва тощо. Більшість з переліченого є і в кіносценарії.
У поетичній стилістиці сценарію чільне місце належить кінометафорі, персоніфікації та алегорії. Ось кілька прикладів: “Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою, та жалем”, “на другий день затужила вся вулиця”, “плакав вагон”. І сам заголовок твору є кінометафорою − “Україна в огні”.
Один з давновідомих кінозасобів є сон або видіння. У 35-му розділі наведено опис операції тяжко пораненого Василя Кравчини, який тричі переривається видіннями. То його витягають з палаючого танка через люк, то він керує танковою атакою, то на снігу перед танком строчить по фріцах, то падає підірваний вибухом ворожої гранати. Опис цих видінь виконує роль ретардації (гальмування) дії для глибшого її осмислення.
Дещо іншу роль виконує сон, що приснився фон Краузу − як його піймали партизани і як тяжко покарали за все скоєне ним. Роль цього сну − передбачення подій, які незабаром настануть.
У кіноповісті більша, ніж у звичайному епічному творі, роль підтексту − він посилює психологізм повісті. Так, замість тривалого діалогу між Лавріном Запорожцем і Максимом Забродою, в якому було б передано всю напругу їхньої взаємної ненависті, автор дає одну-єдину фразу: “вони розстрілювали один одного очима”. Цим все сказано.
Загальні висновки:
- зміст зображеного в кіноповісті − це жах війни, про який “не забудуть і потомки в віках”, бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка “лежить за межами обурення і відчаю”. Відразу виникає запитання, чи можна загоїти такі рани? Можна, бо народ, який “звик тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому”, безсмертний. І свідчень цьому такий епізод: “Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах… діставали з вузликів насіння і з пристрастю садили в землю”;
- у кіноповісті пророчо передбачено ренесанс зраненої України. Хоча “національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби”, але вона “засяє, та так засяє на весь добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів всі…” Це пророцтво здійснюється на наших очах;
- своєю кіноповістю Олександр Довженко захистив свою націю від різних наклепів з боку великодержавних російських шовіністів;
- у кіноповісті створено безсмертну галерею образів, особливо Лавріна Запорожця, Олесі, Кравчини, Христі, які вже стали окрасою класичної української літератури середини і початку другої половини XX століття;
- завдяки оригінальній композиції, динаміці в розвитку дії, неповторній кінометафоричності й стилістиці/, найвищого естетичного класу “Україна в огні” стала шедевром світової кінодраматургії.