Міф 3: Українська начебто є діалектом російської мови, а не самостійною мовою

Міф 3: Українська начебто є діалектом російської мови, а не самостійною мовою


Цей міф пов’язаний із найпалкішими дискусіями в суспільстві. Усе XIX і XX століття імперія нав’язувала як росіянам, так і українцям переконання, що немає такої мови, як українська. Начебто те, що ми називаємо українською мовою, є діалектом. А діалект — це завжди щось нижче і меншовартісніше, ніж мова. Впродовж тривалого періоду східним сусідам вдавалося підтримувати цей міф, але науковці таки довели самостійність нашої мови. І ось як ⤵

 


Українська начебто є діалектом російської мови, а не самостійною мовою

Варіантом такого твердження є класифікація української мови як одного з «руських діалектів», поряд з білоруським та (велико)російським «діалектами».

Теорія про те, що «малоросійське наріччя» (так у XIX ст. в Російській імперії називали українську мову) є частиною російської мови (разом з білоруським, великоросійським народним наріччями та загальноросійською літературною мовою) була офіційною у Російській імперії (у свою чергу великоросійське народне наріччя, білоруське наріччя та малоросійське наріччя розпадалися на власні піднаріччя).

Зокрема, її наукове обґрунтування дав Т. Флоринський у статті «Малоросійська мова та „українсько-руський“ літературний сепаратизм» (рос. «Малорусский язык и “українсько-руський” литературный сепаратизм»).

Досі у філології немає чіткого переліку критеріїв, за якими можна було б визначити, «діалектом»
є певна говірка, чи повноцінною «мовою». Російський філолог А. Мусорін наводить такі критерії:

  • наявність чи відсутність взаєморозуміння між людьми з різними формами мовлення, що репрезентують різні локальні одиниці (однак є випадки, як у китайській мові, коли мовці різних діалектів не розуміють одне одного);
  • використання мовцями різних говірок різних літературно-писемних форм (мовцями китайських діалектів використовується єдина норма загально китайської літературно-писемної мови — у минулому «веньянь», тепер — «путунхуа»; чехи та словаки розуміють одне одного, але орієнтуються на різні писемні норми);
  • мовне самоусвідомлення мовців ідіоми — якщо мовці ідіоми вважають, що вони говорять окремою мовою, отже так воно і є;
  • законодавче визначення окремішності ідіоми (у колишній Югославії на законодавчому рівні було визначено, що державною мовою Хорватії є «хорватська», Сербії — «сербська з кириличною графікою», Боснії і Герцеговини — «боснійська», Чорногорії — «чорногорська»);
  • зміна статусу етнічної спільноти, що користується ідіомою (приклад сойотів у Бурятії, яких вважали субетносом тувинців, а з 1993 р. — окремим етносом);
  • наявність лінгвоніму — свій ідіолект визначається його мовцями окремим найменуванням,
    розбіжність території поширення двох ідіом;
  • наявність або відсутність традицій перекладу з однієї ідіоми іншою.

Є історичні факти, що мовці української та російської мов, які не вчили іншу мову, не розуміють одне одного:

  • під час обговорення змісту Переяславських статей делегації Ю. Хмельницького та представникам московського уряду на чолі з князем О. Трубецьким був потрібен перекладач (українці та білоруси розуміють одне одного, але наявність інших екстралінгвістичних факторів призводить до того, що українська та білоруська мови класифікуються як окремі мови);
  • українці та росіяни використовують різні писемно-літературні форми — українську літературну (на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя української мови — від 1798 р.) та російську літературну мови, з відмінною графікою (хоча так було не завжди — «славенороська мова» як літературна мова Східної України (мова творів Г. Сковороди) була близькою до російської літературної мови XVIII ст.),
  • українці усвідомлюють, що вони говорять іншою від російської мовою (за переписом 2001 р. рідною українську мову вважають 67,5 % населення України, російську мову — 29,6 % населення);
  • Конституцією України (ст. 10) та Придніпровської Молдавської Республіки (ст. 12) визначається державний або офіційний статус української мови, українська мова визначається окремим від «російської мови» лінгвонімом (хоча до середини XIX ст. україномовці визначали її здебільшого як «руська мова», що практично збігається з оригінальною самоназвою російської мови — «русский языкъ», яка вживається з початку XVIII ст.);
  • території поширення української та російської мов є різні;
  • існує давня традиція перекладу з української мови на російську і навпаки.

Читайте також:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.