Новела “За мить щастя” Олеся Гончара

Новела “За мить щастя” Олеся Гончара

“За мить щастя” – захоплива новела Олеся Гончара.  В ній автор розповідає про кохання з першого погляду, тяжкий і не завжди вдалий шлях до омріяного щастя. Часто на цьому шляху виникає непоборна сила і перепон, які можуть чатувати на закоханих.

Радимо не шукати скорочених варіантів, а перечитати її повністю. Новела обов’язково вас захопить!

У тропiчному мiстi Рангунi, де молодi смаглочолi солдати стоять з автоматами на постах у своïй джунглянiй зеленавiй одежi, в мiстi золотих пагод – храмiв, що пiдносяться в небо стогами жовтогарячого жнив’яного блиску, в мiстi, де рано нiч настає i в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профiлем камеï, а на сценi, вiдданiй схiдним розкошам пластики, спiвають руки танцiвниць, тчуть пiсню кохання пiд звуки дивного iнструмента (назва якого так i зосталась тобi невiдома!), — в той жагучий, по – тропiчному паркий рангунський вечiр з фантастикою музики, краси i мрiй пiднебесних згадалася чомусь Ця давня iсторiя, iсторiя iнших широт…

Лiто було, перше повоєнне лiто, виноградники зеленiли, i першi снопи виблискували в полях. Слiпучий день, коли свiтяться стернi, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого мiстечка, артилерiйськi трудовi нашi конi тюпачать. Тiльки не гармату тягнуть за собою, не в артилерiю впряженi, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на нiй в пiлотцi набакиренiй, в медалях на всi груди сидить Дiденко Сашко, артилерист.

Про демобiлiзацiю думає хлопець, не iнакше. Бо всi ми в цi днi тiльки тим i живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невiдома, туманна. Насвистує, наспiвує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками – блаватами переливається, лiто горить, пашiє, хмелить хлопця.

Яке роздолля навкруги! Пiд час вiйни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночi, у хвищу, в завiрюху, не раз кортiло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всiх Карпатах. Але тодi не можна було. Тодi люди жили нишком, потайки, покрадьки. Переднiй край галасу не любить.

Зате зараз Дiденко, виïхавши за межi табору, має волю гогокати на всю душу:
— Го – го – го – го – о – о!
— Спiваєш? — смiючись питає зустрiчний водовоз iз сусiднього полку.
—А що — погано?
— Нi, не погано. Так i вовк у степу спiває.
— Давай удвох!
— Давай!
I вже у двi горлянки:
— Го – го – го – го! Го – го – о – о!
Лунає, розкочується навкруги, аж поки вони й роз’ïдуться, а найдальшi женцi, випроставшись, весело поглядають на шлях.
Нiхто не вiдгукується на Дiденкове гогокання.

А хмiль сонця нуртує душу, i в голову лiзе всяке таке, що чув про любощi фронтовi, про знайомства в медсанбатi, а то й з мiсцевими грiшницями, — таланить же iншим! А йому — що йому випадало? Гармату тiльки й знав у життi, з нею пройшов пiвсвiту, перемiсив багнюки! Понад хмарами з нею був, плацдарми тримав, — за гарматним боєм нiколи й на дiвчат було озирнутись. I ось тепер в’ïжджає в палаюче лiто на своïй водовозцi, спраглий, самотнiй.
Стерня, свiже литво полукiпкiв, снопи i снопи — все виблискує золотом, все бризкає жнив’яним сонцем.

А один полукiпок ще не вивершений, ще без корони, I щось — як живе полум’я! — яскраво майнуло й зникло за тiєю золотою спорудою. I ось уже видно руки загорiлi, що до – вершують свою снопасту працю, ставлять шапкою на полукiпок останнього снопа,— i вiн так весело, задерикувато вгору стирчить!

А жниця вийшла iз–за полукiпка i, ще й звiдси поправляючи снопа, позиркує на шлях до солдата завабливим оком, так принаймнi йому здається. Кофтина палахкотить на нiй. Червона як жар. Волосся темнiє, вiльно спадаючи на плечi. Ноги загорiлi блищать. Ось уже глек у неï в руцi, i жниця, вiдкинувшись, нахильцi з того глека п’є; i навiть п’ючи, вона, здається, одним оком весело зорить на шлях. Опустивши глек, вона смiливо всмiхається до шляху, нiби пiд’юджує, припрошує тим усмiхом табiрного водовоза: Iди, напою й тебе…

I ще двi чи три молодi жницi з’являються бiля ïï полукiпка i давай жартувати, давай пiддражнювати солдата. Регочуть, на мигах щось показують, спокушають натяками…

Але тих вiн мов i не бачить, поглядом впився в оту одну, що стоïть помiж ними, хоча й не бере участi в ïхнiх безсоромних вихилясах, в ту, що своєю усмiшкою покликала його перша.

Насмiшницi шаленiють, аж вищать, мелькають пеленами, — що ж ти, мовляв, за герой, що боïшся й позалицятися?
— Тпру!
Кидає вiжки, зiстрибує, i вже трiщить цупка стерня пiд чобiтьми, жницi шугають хто куди навтьоки, розлiтаються зi смiхом, з лукавим переляком, тiльки вона одна зостається стояти — незворушно стоïть пiд своïм тугим золотим снопом.

I хоч це ж вона перша посилала усмiшку йому на шлях, i солдат бiг сюди теж настроєний на веселощi, на пустощi, але зараз смiху не було на ïï устах, не було жарту в ïï поглядi. Щось iнше було. Щось iнше свiтилося з глибини аж присмучених, карим сонцем наллятих очей… Ах, цi очi, що в них затаєна безодня жаги й нiжностi, ця кофтина червона, благенька, що вже аж розлазиться на смаглому тiлi, цi зрошенi жнив’яним потом, напiввiдкритi, напiвоголенi перса… Нiщо не боялось його, все нiби ждало цiєï митi, цiєï зустрiчi з ним, нiби навiть довгожданим.

Вказала на глечик мiж снопами,— напийся, мовляв. Дiденко подякував, але до глечика не торкнувсь.
— Звати як тебе? Марiчка? Юлiчка?
Вiями на мить затулилась вiд нього:
— Лорi. Ла – ри – са.

Золоту соломинку знiчев’я крутила в руках. Дiденко обережно взяв у неï ту соломинку, — вiддала, не опираючись, лише спаленiла щоками, зашарiлася густо. Вiдчуваючи, як дух йому перехоплює нiжнiстю, взяв руку ïï, маленьку, тверду, у свою — велику, грубу. Вона не висмикнула й руки, не вiдпручувалась, а широко вiдкритими очима, ïх наллятою яснотою мовби дякувала, що вiн з нею такий ласкавий.
— Лариса… Лариса…— стиха повторював вiн.
А вона дивилась на нього так спрагло, нiби все життя ждала саме його.

У чорнiй хвилi волосся, що розсипалось по плечах, помiтив срiбну ниточку, i це вразило: що так рано ïï посрiблило? Яке горе, якi смутки? I сповнився ще гарячiшим почуттям до неï, бажанням оберегти, прихистити ïï.

Були сказанi якiсь слова, — вiн сказав ïх по–своєму, вона по–своєму, — i хоч це було як мова птахiв, i говорилося не для того, щоб зрозумiти, одначе й це щасливе лепетання ще бiльше зближувало ïх.

Десь косу лунко клепав косар, i перепел профуркотiв у повiтрi, нiби важкий осколок, а бiля неï сонцем пахли снопи, i вона йому теж пахла сонцем i снопами. Руку ïï все життя не хотiлось би випускати зi своєï, безодня очей заваблювала, густовишневi губи були так довiрливо близько. Солдат припав до них.

Вона нiби тiльки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками i, вiдхилена на снопи, вiддарювала його жаркими поцiлунками спраглостi, вдячностi й вiдваги. Це таки було живе полум’я, що опалило його, обняло, заслiпило. Снопи розлазились, розтiкались пiд ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горiлиць — жарка, незнайома! — i очi ïï були повнi щасливого п’яного сонця.

Ще не випустив вiн ïï з обiймiв, як раптом вона шарпнулась, нажахано скрикнула щось йому в засторогу, i солдат, озирнувшись, угледiв, як смерть до них наближається у виглядi незнайомого, чорного, в жилетцi, з блискучим серпом у руцi. Догадавсь: чоловiк! Бо тiльки чоловiк мiг наближатись з почуттям такоï несамовитоï правоти. Бiг просто на Дiденка, важко дихаючи, з чорним обличчям, з божевiльною каламуттю в очах…

Смерть! — промайнуло Дiденковi. Ще промайнуло в одну мить те, що сам бачив недавно: боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерiзаним горлом… Почуваючи за собою зiщулену жiночу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свiй важкий трофейний пiстолет…

Пролунав пострiл.
Того ж дня Дiденко вже сидiв на гауптвахтi.
Гауптвахта на узлiссi стоïть.

У минулому лiс цей був власнiстю якогось графа, а тепер його нiбито вiдкупило за скiлькись тисяч пенго наше командування, щоб улаштувати в цьому лiсi табори. Тут ми живемо. В глибинi лiсу — вже наша солдатська цивiлiзацiя: посиланi пiсочком алеï — лiнiйки, грибки, червонi кутки, цiлi квартали чепурних офiцерських та солдатських землянок. I ясна рiч, що для землянки гауптвахти (чи губвахти, чи просто губи) тут не мiсце: ïï винесено осторонь, геть аж на узлiсся. Споруджена нашвидкуруч, вона, одначе, мiцно сидить у землi, ледь стирчить гребенем, присадкувата, темна, лобата, нагадуючи суворiсть давнiх своïх пращурiв — один iз тих сторожових куренiв, що ïх колись ставили запорожцi де–небудь на Базав–луку або на Вовчих Водах.

Дверi важкi, з дубових неструганих обаполiв. Засув на дверях i пломба, наче тут склад з вибухiвкою. I нiякого вiконечка, лише вузенька над дверима щiлина – прорiзь, на амбразуру схожа, щоб миска з пiсною кашею раз у день крiзь ту амбразуру пролiзла.
Той перший, що прийшов допитувати Дiденка, був певен, що причина всьому — вино. Винних льохiв у мiстечку багато, зараз господарi саме допивають торiшнє, звiльняють тару пiд молоде. Трапляється, що й бiйцi десь пересидять у льоху, в прохолодi, найпекучiшу спеку.

— Краще не крути, Дiденко: в пiдвалах перед тим побував? — I скалками примружених очиць дрiбнозубий допитувач проймає Дiденка, вважаючи, видно, що бачить його наскрiзь. — Вiдомо, що вони навмисне споюють наших… Кажи: хмiль винуватий?
— Хмiль, та не той, що ви думаєте, — вiдказував солдат.
— А який? Який? Ну?
— Не нукайте, бо не поïдете,— спокiйно вiдповiдав Дiденко i не бажав бiльше нiчого для його протоколiв розповiдати. Хоч як той сiкався, а цей сидiв насупившись, а часом навiть починав мугикати пiсеньку про Лизавету з кiнофiльму.

Перед землянкою гауптвахти плац, тобто витирлувана бура толока, де вiдбуваються вiйськовi нашi учби, стоять спортивнi пристроï, рiзнi там кобили та козли, через якi солдат мусить стрибати; ще далi за толокою, скiльки зглянеш, тропiчно зеленiють виноградники — то вже не наша зона.

Доки ми муштруємось на плацу, доки, впрiваючи пiд нещадним сонцем, вицибуємо, мов гусаки, сюди–туди, в’язень з гауптвахти невiдривно стежить за нами. Скiльки не тривають заняття, все виглядає з прорiзi над дверима бiлий Дiденкiв чуб. Iнодi навiть чуємо його пiдбадьорливi вигуки:
— Давай, давай, гвардiйцi!

Чи варто й говорити, що симпатiï солдатськi цiлком на боцi ув’язненого. Сашко, це ж наш Сашко, наш славний безстрашний друг артилерист попав на губу! Має вiд нас вiн передачi, має цигарки i ковток iз баклаги, бо що з того, що вiн пiд замком, а ти вартуєш його, — хiба ж так просто забути пережите, адже ж разом було скуштовано i чужих рiк, i карпатських туманiв, i плацдармiв палаючих, де трималися до останнього, розстрiлюючи фашистськi танки в лоб…

Якби воля хлопцям, вони б, напевне, й дня не тримали Сашка Дiденка в цьому арештантському куренi. Бо чи таке воно й страшне, що вiн накоïв, — один пострiл, а перед тим мiльйони, мiльярди пострiлiв було зроблено по людинi! Не крав, не грабував, з табору самовiльно не вiдлучався, а що тому ревнивцевi, якого десь чорти пiд руку пiднесли… то не в зуби ж було йому дивитись!

Ларисою звати ïï — це єдине, що знали ми, Дiденковi друзi, про його любов. А вiн, хоч теж тiльки один–однiсiнький раз бачив Ларису, мiг розповiдати про неï до ранку. Яка то насолода була, стовпившись коло землянки, припавши до амбразури, слухати й слухати крiзь ту амбразуру його спраглi, закоханi розповiдi про неï, про свою Ларисочку.

Нам аж дух перехоплювало, коли йшлося про отi снопи золотi, полум’я кофтини, палаючi вуста… А очi! ïï очi ясновологi, карим сонцем наллятi… Тiльки чому в них були ще й смуток, згорьованiсть? I вже спiльно витворювалось легенду ïï життя: за нелюба вiддано. Бо ж, напевне, безприданниця, вроду тiльки й мала, ось i дiсталася дукачевi, жмикрутовi старому, що свiт ïй, молодiй, зав’язав…

Буйними барвами солдатська уява малювала, як безрадiсно жилося за нелюбом молодiй жiнцi i як потiм збурунилась ïй душа, коли побачила оцього бiлявого артилериста, що шляхом на водовозцi проïжджав… Побачила й з першого погляду: вiн! Той, що його менi доля послала!

— Оце женщина! Ось за кого варто в огонь i в воду! — так говорилось про неï коло гауптвахти. Спалахнула, мов полум’я, зневажила всi умовностi, безоглядно вiддала солдатовi свою любов. Вiн переможець, а вона хiба ж не рiвня йому? Хiба не здобула перемогу над своïм рабством сiмейним, над плiтками, забобонами, хiба не довела, збунтувавшись, що свобода й любов для неï понад усе?!

— Не кожному таке випадає,— казали Дiденковi друзi. — Це тобi нагорода за все!
— Орден вiчного щастя,— жартував котрийсь, а Сашко усмiхався.
Чули ранiше хлопцi, що любов змiнює людину, що в коханнi душа людська розквiтає, а тут це диво звершувалось на ïхнiх очах. Був, як усi, ïхнiй друг i ось враз iз звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царiв, королiв! I це був ïхнiй Сашко Дiденко! Наче напоєний чарами, тiльки й жив вiн тепер своïми золотими видiннями, отими снопами, ïï красою, тiльки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєï циганочки (так вiн свою мадярочку називав)…

— Головне, щоб водовозку менi знов повернули, — казав вiн до вартових. — Одразу ж на галопi до неï! Сiдай, моя мила! Сядемо поруч на водовозцi i гайда через усе мiсто: дивiться — це наше весiлля, це вже ми з нею муж i жона.
Вартових тривожила його безогляднiсть.

— Закон цього не дозволяє, — стиха заперечували йому.
— Який закон? — дивувався артилерист, наче з мiсяця звалився.
— Не смiємо брати шлюб з iноземками… Такий закон.
— Проти любовi закон? Не може бути такого закону! Який дурень вигадав? Побачите, я свого доб’юсь…

Зауважимо, до речi, що Сашко Дiденко виявився в цьому провидцем: вiдмiнено було цей закон. Але сталося це далеко пiзнiше.
Поки що ж, неголений, без ременя, походжає у своєму куренi невгамовний Ларисин коханець, а розводящий на змiну одним вартовим приводить iнших, щодалi суворiших. Декотрi, особливо з свiжого поповнення, стоять на вартi строго статутно, з в’язнем не братаються, сказано ïм, що вартують важливого злочинця, — яке тут може бути панiбратство? Грудка кашi, кухоль води — оце тобi належиться, i не бiльше. I ïм аж дивно чути, що вiн пiсля цього ще й мугикає, нiщо його не страшить, сподiвається, видно, що скоро випустять з гауптвахти…

Дiденко й справдi жив у цi днi незвичайно: отi снопи золотi, вони i вночi, у темрявi землянки, йому сяяли, — не пiдозрював хлопець, якi хмари збираються над ним.

Той трагiчний випадок, що скiнчився смертю старого ревнивця в лiкарнi, незабаром набув широкого розголосу в краïнi про нього зчинила страшенний галас преса на Заходi. Бачите5 мовляв, який розбiй чинять окупацiйнi вiйська, серед бiлого дня на жнивовищi вбивають чесних католикiв, Ґвалтують ïхнiх дружин. До командування, яке й не заперечувало, що вчинок сам по собi непрощенний, iшли депутацiï, вимагали винуватцевi найтяжчоï кари.

Усе складалося не на користь Дiденковi… Краïна iшла назустрiч своïм першим пiслявоєнним виборам, боротьба партiй загострювалась, i всюди на розбурханих передвиборних мiтингах вчинок солдата знову був притчею во язицех, про нього галасували до хрипоти. Даремно на одному з таких мiтингiв на мiстечковiм майданi, де рiзнi партiï схрестили своï мечi, сама Лариса гукала у вiчi лiдерам: Лицемiри ви, брехуни! Це мiй грiх, а не його! ïï не слухали, а розлюченi родичi та родички чоловiковi ледве коси на нiй не обiрвали. I обiрвали б, якби не заступився старий священик, душпастир ïхнiй, якому вона перед тим сповiдалась.

— Оmnia vincit amor! * — гукнув вiн до розлютованого натовпу, i хоч його й не зрозумiли, але це подiяло, як заклятая, врятувавши Ларису вiд самосуду.

* Любов перемагає все! (Лат.)

В такiй атмосферi, гарячiй, щодень роздмухуванiй, коли в дiю непередбачено вступили новi сили, коли життя Дiденкове вже, як соломину, закрутило бурями iнших пристрастей,— справу його розглядав вiйськовий трибунал.

За те, що вiн вчинив, Дiденка було засуджено до найвищоï мiри покарання — розстрiлу.
Тепер тiльки одна людина в державi могла помилувати його.
Справа пiшла до Москви.
Доки ждали вiдповiдi, Дiденка тримали все в тiй же землянцi на узлiссi.

Здається, й зараз засуджений ще не до кiнця збагнув, що його жде. Вся ця iсторiя з убивством, судом i вироком стосувалася нiби не його, все сприймалось як тяжке, моторошне непорозумiння, що має ось–ось розвiятись.

I хоч тепер безтурботного мугикання його бiльше не чули, проте й духом гвардiєць не падав, тримався з спокiйною гiднiстю, тiльки, видно, сон втратив, бо з самого рання, коли ще й заняття на плацу не було, вiн уже — як штик: стоïть i невiдривно дивиться крiзь свою бiйницю на плац, на виноградники. Що ж, був хмiль, а тепер — похмiлля.

Одного ранку, коли тiльки зазорiло на сходi, а хащi виноградникiв ще темнiли у сивих росах, вибрела з тих виноградних джунглiв… вона. З’явилась, мовби силою його уяви викликана, але не уявна — справдiшня виринула з туману, з росяноï виноградноï гущавини. Не пломенiла тiльки на нiй кофтина, як тодi, була темно вбрана, боса, зарошена, i волосся на головi кучмилося недбало. Опинившись на безлюднiм плацу, озирнулася i, наче знала давно вже, куди ïй треба, попрямувала швидкою скрадливою ходою мавки просто до блiндажа гауптвахти.

Вартовий, новачок iз числа поповненцiв, днями лише присланий у полки, був не з тих, щоб пiдпустити незнайомку до об’єкта.
— Стiй!
Розпатлана, задичавлена, вона зiщулилась i ще бiльше прискорила ходу.
— Стiй! Стрiлятиму!

Клацнув затвором, i бровенята його так нахмурились, що не можна було не зупинитись. Певне, хлопчина–вартовий догадався, хто вона, став проганяти i, хоч як жiнка благала, заламувала руки, вiн таки вiдiгнав ïï геть назад, за табiрну зону. Проте й там нещаснiй жiнцi, мабуть, чути було, як гатить у дверi ïï в’язень, як аж здригається землянка вiд його несамовитоï грюкотняви, вiд зливи проклять, що вилiтають з амбразури.

Цiлий день вiдганяли ïï вартовi, але що вiдженуть в одному мiсцi, вона виринає в iншому, шастає, никає, мов приблуда, мов незнищимий дух цих розбуялих i нiби вiчнозелених виноградникiв.
Надвечiр варту посилили, проте саме тепер, коли в нарядi випало бути артилеристам, найщирiшим друзям Дiденковим, вони, взявши перед розводящим грiх на душу, дозволили закоханим побачення.

Мов з хреста знята — така була вона, коли пiд поглядами вартових наближалася до гауптвахти. Для них Лариса не видалася красунею, просто змучена, перестраждана жiнка з темним проваллям очей, що горять, як у хвороï, а ось йому, Дiденковi, була вона зовсiм iнакша, бо, припавши до амбразури, бiдолаха аж заплакав — заплакав од щастя бачити ii.

Лариса простягла йому крiзь амбразуру своï руки, темнi, буденнi руки, що, видно, бачили всяку роботу, i вiн, вхопивши разом обидвi, нестямно став обцiловувати ïх. Вартовi з делiкатностi повiдвертались, але все одно чули то голос ïï, що лебедiв щось нiжне, то голос його, повен жаги i пристрастi, аж не вiрилось, що це тi ж самi вуста, якi щойно лайку вивергали, тяжкi прокляття шпурляли всьому свiтовi, тепер гарячим шепотом тануть, захлинаються ласкавiстю солов’ïною:

— Зiронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рiдне моє!..

Де й бралися в нього, грубого артилериста, цi слова–пестощi, цi ласкавi спiви душi, спiви до неï, єдиноï, що й справдi мовби зробила його щасливим, пiднесла своєю любов’ю на якiсь досi не знанi верхогiр’я… Що знав вiн досi, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморiд вiйни, снаряди тiльки й умiв фугувати, смерть одну тiльки й бачив, а вона, ця любов несподiвана, з’явилась, мов з неба, i сонячним духом снопiв — подихом самого життя — тебе обдала, сп’янила навiки…

Вартовi через якийсь час стали нагадувати Ларисi, що вже годi, пора, мовляв, але вона й не чула, аж навшпиньки пнулася, тягнучись усiм тiлом до амбразури, втопивши в нiй своє худе, обвите кудлами лице… Що вона бачила там? Синi краплини очей, та крутий солдатський лоб, тепер уже пострижений, та широкi вилицi посiрiлi — це й усе, що могла там побачити, а надивитися все не могла, бо, може, це й було саме оте ïï найдорожче — один тiльки раз вiдпущене ïй на землi.

Запустивши руки у вiконце, долонями гладила Дiденковi його посiрiле в сутiнках обличчя, велике, мiцне, одне з тих облич, що ïх переводять у гранiт. Трепетно голубила обома долонями щоки йому, аж нестерпно було дивитися вартовим на цi розчуленостi, дивитись, як, зблизившись лице в лице, уже плачуть вони обоє — i вiн, i вона.
Наче передчували те, що вже насувалось.

Вночi було одержано вiдповiдь: вирок залишається в силi. Пiдлягає негайному виконанню — на очах вiйськ i цивiльних.
Тепер врятувати Дiденка могло тiльки чудо.

Дощило, i передосiннi хмари облягали небо, коли батальйони похмуро шикувалися — не на плацу, а на iншому глухому узлiссi, над яром, щоб разом з цивiльними, родичами загиблого, взяти участь у цьому останньому ритуалi. Представники мiсцевоï влади теж прибули сюди — всi у чорному, мовби на знак жалоби.

В старих армiях (чи десь ще й тепер) перед стратою до засудженого заходить пiп або пастор на останню розмову. Тут цього не було, i тягар такоï мiсiï лiг на комбата Шадуру, колишнього Дiденкового командира. Старий артилерист, що вiдмiряв, як i Дiденко, пiвсвiту разом iз своïми гарматами, де на стволах уже й зiрки не вмiщались, зайшов до землянки понурий, з опущеними вусами. Не знаючи, як вести себе, покашляв i, втягнувши голову в кiстляво пiднятi плечi, присiв скраю на холодному земляному лежаку.

Не знав комбат, з чого почати, як вiдпускати грiхи цьому клятому Дiденковi, якого вiн навiть любив, адже добрий, надiйний був з нього солдат. А тепер ось так обернулось — згорбившись, стоïть його артилерист без ременя, в безмедальнiй, непiдперезанiй гiмнастерцi — гiмнастерцi смертника. Невже це прощальна розмова? Комбатовi якось i самому не вiрилось у реальну доконечнiсть i неминучiсть того суворого присуду. Але ж доручено. Врештi–решт мусив щось казати… Що ïм, смертникам, кажуть у такий час?

Понурився Шадура–комбат. Вийняв кисет з тютюном, взяв собi пучку й Дiденковi подав, i вони мовчки закурили, як наче десь на вогневiй мiж двома боями.
— Ну от, Дiденко. Воювали ми з тобою не один день, воювали на совiсть, нiхто не дорiкне. Я пам’ятаю, як отам пiд дотами… I пiд Верблюжкою… I пiд Бартом, пiд Естергемом — усе пам’ятаю.

Геройський був солдат. Там куля минула, а тут… Що ж це виходить? На смерть за Батькiвщину йшов, а тепер сам заплямував ïï? — Вiн глянув на Дiденка, ждучи заперечень, але той мовчки горбився пiд накатом землянки, трiщав цигаркою.— Що ж ти мовчиш?
— А що казати!
— Тисячу разiв життям ризикував ти за неï в боях, тисячу разiв мiг за неï головою накласти. То хiба ж тепер злякаєшся? Якщо справдi заплямував i кров’ю тiльки й можна ту пляму змити — хiба не змиєш?
I знову ждав Дiденковоï вiдповiдi. Засуджений мовчав, понурившись.
— Ця жiнка… Хто хоч вона? Чи то у вас аж так серйозно? Дiденко спрагло, раз за разом затягуючись, дотяг цигарку до вогню.
— Я люблю ïï.
Комбат зiтхнув, кашлянув, i знову вони помовчали.
— Треба ж було ïй пiдвернутись тобi, — з досадою сказав комбат.
— А я не шкодую.
— Тепер уже однаково — шкодуй не шкодуй… Шадура глянув на годинник.
— Ви ж мене знаєте, товаришу комбат, — Дiденко раптом розхвилювався.— Вiтчизну, те, що є найсвятiше в людини… Хiба ж я хотiв зганьбити?! Та коли вже так виходить… Коли виходить, що тiльки смертю й можна ту пляму змити… То що ж, я готовий.
За пiвгодини по цьому засуджений стояв перед вiйськами над яром, i темнi хмари пливли над ним. Дочитувалися в суворiй тишi останнi слова, коли зненацька пронизливий, як пострiл, жiночий скрик вихопився десь над виноградниками й розпанахав тишу до хмар.

Що пiсля цього додати до цiєï iсторiï? Як чудо сталося? Як здригнулись серця вiд ïï зойку — зойку безоглядноï туги й любовi, i як опустилися дула гвинтiвок, i всмiхнулись полегшено тi, що прийшли сюди бути свiдками страти? I як вiн, помилуваний, ступив вiд своєï смертноï ями назустрiч товаришам, друзям, командирам, назустрiч ïй, своïй безмiрно коханiй, що, розкинувши руки для обiймiв, сяюча, бiгла–летiла в щасливих сльозах до нього? I як цiлу нiч пiсля цього разом веселились вiйська, й виноградне мiстечко, й найщасливiшi в свiтi — вiн i вона?

Та тiльки чуда не сталось. Скрик був, i хвилинне замiшання, i жiноча в лахмiттi постать справдi була вихопилась з виноградникiв, майнула перед ошелешеними вiйськами — та тiльки на мить. Порушений лад скоро було вiдновлено.

Хмари над яром пливли, як i пливли. Сталося все, що мусило статись.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *