Аналіз новели “Камінний хрест” Василя Стефаника пригодиться всім, хто хоче більше заглибитися у проблематику і особливості твору, адже “Камінний хрест” — чудовий приклад соціально-психологічної новели. В. Стефаник ввів в українську прозу таку манеру письма, яка характеризується передачею найтонших, найскладніших почуттів душі людини.
Письменник художньо осмислював певні боки психіки людини, з різних точок зору говорив кількома голосами — від себе, від імені інших персонажів твору.
Новеліст майстерно передає переживання особистості через експресивність мовлення. Тому В. Стефаника називають експресіоністом у мистецтві слова.
Василь Стефаник казав, що у своїх новелах він показав реальне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася».
«Камінний хрест» — твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть у Русові).
У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.
Літературний рід: епос.
Жанр: психологічна новела (художнє дослідження душі головного героя).
Тема: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX ст. (прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади).
Головна ідея: єдність селянина з рідною землею.
Герої твору:
- Іван Дідух
- його дружина Катерина
- їхні діти
- кум Михайло
- селяни.
Сюжет: селянин Іван Дідух покидає рідну землю, щоб переїхати до Канади в пошуках кращого життя (на вмовляння дітей і дружини).
Композиція
Твір складається із семи розділів. Перший розділ новели виконує функцію експозиції, вона ознайомлює читача з долею героя: тут подано портрет Івана Дідуха й авторські екскурси в його біографію. Після десятирічної служби у війську Іван повертається в село і стає ґаздою на залишеному в спадпіину кам’янистому горбі. Люди пам’ятають Івана у вічній виснажливій праці на цьому горбі. Наступні шість розділів — епізоди сповіді Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом.
Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації головного героя є його монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині хрест.
Образ хреста символізує тяжку, каторжну працю селянина, а водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею.
Проблематика
Через вужчу, конкретно-історичну проблему еміграції автор розкриває у творі й значно ширшу, вічну проблему екології буття. Попри непосильну працю, Іван був щасливим. Адже почувався часткою рідної землі, її господарем, бо доглядав, оживляв її. Так само, як кинутий у ставок камінь; тривожить усе середовище, так Іван із конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди».
Важливо й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, увійшовши в гармонію з ходом копит, коліс і ніг, зілля скидає на них росу.
Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі в промінні призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці («Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носє, то мус родити хліб!»), зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце.
Іван — велетень, бо оживляє, орухомлює, скермовує все довкола й об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну, покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту. Знеможена працею, пригнута до землі {«як би два залізні краки стягали тулуб до ніг»), постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне — красу експресивного руху життя всього світу.
Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі». Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний:
«Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину».
Це — виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю:
«Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити… в поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Буття, 3: 17-19).
Будяк, який вп’явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський гріх. Отож потворне, як бачимо, виконує в новелі кілька функцій:
1) допомагає виявити об’єднаний у цілість колорит справжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);
2) натякає на причину людських страждань на землі;
3) глибше розкриває красу людського існування, яка можлива тільки в єдності з усім довколишнім світом.
Тут зростається естетично відворотне з духовно прекрасним, бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею й близькими людьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, із якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок із довколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіє».
У Стефаника образ каменя часто означає омертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі». Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Стефаника чистоту душі.
Перлина, що котиться по скелі, — це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, ідеться про загибель тієї духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль.
Автор матеріалізує його в такому образі:
«Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася».
Тут хата Дідухів утрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей із метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого.
За мотивами цього твору видатний режисер Леонід Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв фільм «Камінний хрест», який увійшов у скарбницю найвизначніших українських кіношедеврів.
Літературознавці про твір
Новела «Камінний хрест» — це своєрідне художнє дослідження душі головного героя Івана Дідуха, котрий прощається із сусідами у зв’язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам’ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд із конем і вивозив гній на свою нивку на кам’янистому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, і стали в селі прозивати Івана Переломаним.
Сповіді героя про своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух установив на пам’ять селу камінний хрест із вибитими іменами — своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.
Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок усіх своїх надлюдських зусиль, був безземельним, прозаїк розмірковує над тими моральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і передусім — над проблемою зв’язку з рідною землею. Творці експресіоністичного стилю відродили давню істину, що «не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі», що весь космос є нерозривною цілістю.
Саме про це йдеться насамперед у новелі. Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван з конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди».
Важливо ще й те, що колеса, кінські копита й п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його в такому образі:
«Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася».
Тут хата Дідухів втрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак душевного стану родини.
(В. Пахаренко)
Де і коли розгортаються події
Дякую