Особистість Миколи Скрипника досі вважають дискусійною. З одного боку він був представником партії, поставленим в Україні пильнувати за інтересами трудящих. Із іншого — саме він став тим, хто зробив можливою реалізацію багатьох проукраїнський починань і створив умови для розвитку та розквіту галузей культури, які потребували кроку вперед. Усі ці здобутки не пройшли повз пильне око вождів, тому доля Миколи Скрипника не могла мати щасливого фіналу.
Про дещо він волів не писати, що і відрізняло його від соратників, змушувало гнути антипартійну лінію, йти проти течії, дуже добре усвідомлюючи масштаби небезпеки.
Син залізничника зі слободи Ясинуватої (нинішньої Донецької області), він виріс, переїжджаючи на все нові місця батькової служби на українському сході.
Освіту здобував уривками: рано перейнявся ідеями соціальної рівності та приєднався до нелегальних гуртків. Тож хлопця не раз відраховували, арештовували, засилали. На самому початку ХХ століття його біографія є зразковою як на “професійного революціонера”.
Але примирити національні почуття з вірністю ідеям світової революції ніяк не виходило. Як і багатьох у тому поколінні, Миколу Скрипника вочевидь виснажувала внутрішня роздвоєність.
З іменем Миколи Скрипника, що народився 25 січня 1872 року, пов’язані великі державотворчі здобутки двадцятих.
- Втілював ідеї українізації. Послідовно вимагав зміни мови навчання у школах та вишах.
- Організував систему перепідготовки держслужбовців, котрі мусили по закінченні курсів ще й скласти іспит з української.
- Проводив дерусифікацію преси.
- Попри неймовірний спротив і вигуки про “смерть мистецтва”, “профанацію краси” зумів забезпечити блискучі переклади класики та українізувати оперу й оперету.
- Спеціальна ухвала Народного Комісаріату Освіти вимагала скрізь домогтися відкриття українських шкіл та бібліотек, забезпечення газетами й журналами. Окремим рядком ішлося про підготовку вчителів.
Особливо успішно ці процеси йшли на Кубані. У двадцяті роки студенти звідти охоче приїжджали вивчати україністику. Проте чимало з них зазнали особливо жорстоких переслідувань і загинули в добу великого терору.
- Микола Скрипник вимагав освітньої роботи серед солдатів українською мовою.
- Харківський нарком освіти бачив Донбас українським, вимагав заходів для забезпечення гірників (саме тоді індустріалізація спричинила приплив на шахти й підприємства сільського населення) українськими газетами й книжками.
- Театри возили на Донбас свої нові вистави, столичні письменники влаштовували літературні вечори.
“Тоді зійшла яскрава зоря шахтарського хлопця Володі Сосюри. Ряди “ікроїдів” стали меншати, — оповідає літературознавець Олександр Домбровський. — Радянофільство почало зникати, здаючи позиції українському націоналізму. Лише завзяті комуністи залишилися вірними ступайками червоної Москви. Але їх не було багато. В загальному наші люди погорджували ними, ставлячись до них з презирством”.
І до Москви українізатор з Донбасу їздив зі своїм перекладачем і виступав українською.
- У 1928 році затвердили “скрипниківський” правопис, завданням котрого було послабити деформаційні впливи російської, виокремити власні мовні джерела, вказати на польські та інші західні запозичення.
Характерно, що його було схвалено демократичним шляхом, після попереднього обговорення в колі українських науковців з різних регіонів з метою дотримання двох найвагоміших писемних традицій — наддніпрянської (великоукраїнської) та галицької (західноукраїнської). Згодом серед найбільших “націоналістичних” гріхів було названо саме Скрипникове намагання відірвати українську мову від “братньої” російської.
На початку 1930-х політику українізації в СРСР згортають. На Галичину приходять звістки про арешти в містах і голод у селах Наддніпрянської України. Їх переказують галичани, що повернулися з СРСР. Як от професор математики Остап Менда.
“Так звана українізація прогомоніла — і сліду не стало, — розказує він про три роки в СРСР на зустрічі з земляками. — На Україні панує Москва й московський дух. Всесильна чрезвичайка страшним терором наложила каганець на уста 30 мільйонів українців. Всі писання більшовицьких газет про добробут, про розвій шкільництва, освіти і тому подібне – це найбільша в світі брехня. Населення у крайній нужді. Тифи й голод винищують цілі округи. Божевільні з голоду родичі ріжуть і їдять своїх дітей. Здається, немов у людях загинули всякі людські почування, і вони стали дикими звірями. Багато сіл цілком опущених. Одні з селян вибралися до міст за поживою, а інші погинули з голоду. Їхні трупи, ніким не хоронені, гниють і завітрюють цілі околиці…”
Не минуло й 2 місяців після самогубства Миколи Хвильового в харківському будинку “Слово”. Після чергового засідання, на якому Миколу Скрипника було вкотре звинувачено у націоналізмі, 7 липня 1933 року у своєму робочому кабінеті нарком освіти застрелився…
А скрипниківка згодом була оголошена “націоналістичною”, і сталінський уряд “реформував” наш правопис, максимально наблизивши його до російського.