Велична особистість із складною і заплутаною долею. Цей матеріал зацікавить тих учнів, які завжди прагнуть дізнатися тішечки більше, ніж є у програмі. Такі старшокласники стараються “копнути” глибше і дістати від навчання щось, що назавжди залишиться з ними. Ми постаралися полегшити це завдання для таких учнів. Приємного читання!
За незрозумілою іронією долі, батьківська хата Зерових і зараз стоїть на вулиці Дзержинського, чиї вірні учні вкоротили віку Миколі Зерову і добряче попсували крові всім іншим.
“Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство”, – пише Зеров в автобіографії.
Молодші брати також виросли неабиякими особистостями. Дмитро став (вірніше, йому це дозволили) видатним ботаніком, академіком АН УРСР, який до кінця свого життя боявся навіть згадувати про братів. Молодший брат Михайло — став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест.
Далі Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903—1908). Відтак – студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.
Студенти з Першої Київської. Три історії загиблих під Крутами
1912 року з’явилися друком перші статті та рецензії Миколи в журналі “Світло”, газеті “Рада”.
З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року -— ще й жіночої гімназії.
З початком революційних подій 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. Війна і влади, які змінювалися калейдоскопічно, якось оминули Зерова з причини поганого зору.
 |
| Софія, Котик і Микола Зерови. Початок 1930-тих |
У 1918-1920 роках він примудрився викладати українознавство в Архітектурному інституті, проте з приходом більшовиків та денікінців перейшов до бібліографічного журналу “Книгарь” (до початку 1920 року).
З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.
В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола художника Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.
Від книжки до гривні. Український стиль Георгія Нарбута
1920 року Микола Зеров одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову працю; вийшли підготовлені ним “Антологія римської поезії” та “Нова українська поезія”, що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.
З голодного Києва Миколу Зерова за рекомендацією поета Юрія Клена запросили на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, яка стала, за свідченням того ж Клена, центром української літератури. Там Зеров з товаришами (Павло Филипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара) працюють близько трьох років. У Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.
1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет), одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди.
Тоді ж, 1923 року, голосно заявили про себе “неокласики” – друзі Зерова по Баришівці. Саме тоді вони з’їхалися до Києва.
 |
У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації “Гарту”.
Проте прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу в Україні багатьма письменниками кваліфікувалася як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликало різкий спротив з боку навіть офіційної влади.
Тобто, виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.
1924 року було надруковано “Камену” – першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ з античних поетів.
Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою “розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх „сухарями“ на розкішному бенкеті поетичної фантазії”.
Дух класики, піднесене почуття, вишукана мова творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний і байдужий до актуальних проблем.
Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису “Нове українське письменство” і монографія “Леся Українка”, також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати. Проте це був лише 1924 рік, а не 1927-ий чи 1937-ий.
 |
1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала три роки. Початком її вважають статтю Григорія Яковенка “Про критиків і критику в літературі” (“Культура і побут”, 1925, 20 квітня) та відповідь на неї Миколи Хвильового.
Зеров-критик став (на свою голову) на бік Хвильового. Погляди Зерова вимагали усвідомлення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протегування.
Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий
“Ми хочемо, — наголошував він, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе”.
Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів Миколи Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Бо хто боїться конкуренції в літературі, ми знаємо. Нездари.
Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила “неокласиків” в антипролетарських настроях.
Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки “неокласиків”; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки один напрямок —- історико-літературні студії.
Він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах “Книгоспілка” та “Сяйво”. З цих статей склалася книжка “Од Куліша до Винниченка” (1929 р.). Але й на цих позиціях пощастило затриматись недовго.
Процес Спілки визволення України на початку 1930 року став переломним. “Книгоспілку” було реорганізовано, “Сяйво” закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками.
Як Винниченко доживав останні дні в еміграції
В числі інших у зв’язку з процесом СВУ було заарештовано неокласика Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх його товаришів. Зерова змусили виступити “свідком” на процесі СВУ. Він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування.
Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова.
Всі останні роки Зеров мовчав. Влада заборонила займатися творчою діяльністю, а з 1933-го— стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича влада вустами сатрапів від літератури Хвилі і Кулика вимагали покаяння.
 |
Після вбивства вождя ленінградських більшовиків Сергія Кірова і “процесу 28” (українських письменників, звинуваченних у підготовці його вбивства. Всі вони були розстріляні) наприкінці 1934 року Зерова остаточно звільняють з університету.
Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю. Залишити Україну він не міг, як його друг Юрій Клен (той, користуючись німецьким походженням, виїхав за кордон).
Переживши ще одну трагедію —- смерть десятилітнього сина – Зеров переїжджає до Москви. Проте в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його заарештували під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня відправили до Києва для слідства. Тут вченого, поета і перекладача фантазери з НКВД звинуватили у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
На першому допиті він заявив однозначно: “До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу”. За справу взялися костоломи і вибили з нього інші відповіді.
Під час обшуку в нього вилучили книжки “Політика” з дарчим написом розстріляного у “справі 28” “терориста” Григорія Косинки та роман “фашиста” Пантелеймона Куліша “Чорна Рада”. Це і були докази тероризму з боку Зерова.
 |
Слідчий Ліхман допитував поета ледь не через день. Протокол писав слідчий, а Зеров лише підписував: “Я визнаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь”.
Після “тасувань” “групу Зерова” остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 —1936.
Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.
Цікава довідка у висновках по реабілітації Зерова: “Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принцимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Лихман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера”.
Отже, як насмішка звучало зізнання Зерова на Суді: “С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского”.
Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша “До кобзи” на квартирі Рильського 26 грудня 1934 року, де два “неокласики” і молодий письменник Сергій Жигалко пом’янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного “об’єднання українських націоналістів” Олексу Влизька, Костя Буревія, Дмитра Фальківського, Григорія Косинку, Олеся Досвітнього та інших. Всі знали, що це неправда.
 |
| Плита на неіснуючій могилі Миколи Зерова на Лук’янівському цвинтарі в Києві |
Зерова було засуджено до 10-річного ув’язнення. Стільки ж отримали П. Филипович та А. Лебідь, а також інші “учасники групи”, котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок.
Дещо менше отримали поет Марко Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Борис Пилипенко та педагог із Чернігова Митькевич — по сім років.
Дмитро Фальківський – співець “червоного терору”
До реабілітації дожив лише Митькевич. Пізніше він розповів, що “зізнання” Ліхман витягав побоями. “При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють”, — згадував Митькевич 21 грудня 1956 року.
Наприкінці зими “бандитів” було відправлено до Карелії за традиційним маршрутом: “Ведмежа Гора-Кемь-Соловки”. В пункт призначення “зловмисники-терористи” прибули у червні 1936 року.
Спершу режим у таборі був “ліберальним”. За станом здоров’я Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа він займався перекладами та історико-літературними студіями.
За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією “Енеїди” Вергілія. Рукопис цього перекладу пропав або знищений. Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.
9 жовтня 1937 року справа Зерова та ін. була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Його було засуджено до розстрілу.
 |
| Микола Зеров, Лесь Курбас стали жертвами цього “предписания” |
3 листопада 1937 року Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв, який має найбільший список знищених українців.
1111 трупів. Повний список розстріляних під Сандармохом
Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВД по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено “за відсутністю складу злочину”.
Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук’янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом з справжньою могилою сина Котика.
 |
| Невеличка публікація Григорія Кочура про Зерова в “Літературній Україні” |
Перша велика збірка поета “Sonetarium” вийшла вже по війні у видавництві “Орлик” в Берхтесгадені (Німеччина), укладачем її став його молодший брат Михайло.
Михайло Зеров (відомий як Михайло Орест), також поет і перекладач, вирішив не дражнити долю і виїхав під час війни в еміграцію. За його редакцією вийшли за кордоном всі збірки брата.
Восени 2007 року на родинній хатині Зерових в Зінькові відкрито меморіальну дошку, на якій чомусь не знайшлося місця Михайлу Оресту (на ній два імені – Микола і Дмитро Зерови).
Оце і все пошанування великого майстра словесності на його батьківщині (ще є кілька експонатів у Зіньківському районному музеї).
Джерело: історична правда
Читайте також: