Микола Вороний. «Блакитна Панна»

Микола Вороний. «Блакитна Панна»


Микола Кіндратович Вороний мав чимало літературних псевдонімів — був і Арлекіном, і Віщим Олегом, і Микольчиком, і Сіріусом та ін.). Він — надзвичайно різностороння людина. Водночас театрознавець і актор, літературознавець і поет, перекладач і редактор. Та перш за все Микола Вороний — щирий патріот своєї України.


Народився Микола Вороний 24 листопада 1871 року на Катеринославщині. Його батько походив з кріпаків, сам був ремісником. Мати ж вела родовід від ректора Києво-Могилянської академії П. Колачинського. Навчався в Харківському і Ростовському реальних училищах, згодом — у гімназії в Ростові-на-Дону.

Ще гімназистом почав писати вірші, захопився творчістю Т. Шевченка, театром М. Кропивницького, політичною літературою. Потрапив у поле зору поліції (арешти, обшуки). М. Вороному заборонили вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії, проживати в Петербурзі та університетських містах.

З драгомановцем С. Єрастовим організував у Ростові-на-Дону «Українську громаду». У Харкові перебував під впливом таємного «Братства тарасівців». Мав намір виїхати до Болгарії та вступити до Софійського університету, куди вабила його постать улюбленця революційної молоді М. Драгоманова. Але в день його приїзду до Львова надійшла телеграма, що М. Драгоманов помер.

Навчався у Віденському університеті, потім у Львівському, заприязнився з І. Франком, входив до редколегії журналу «Жите і слово», працював режисером у театрі «Руська бесіда». З 1897 по 1900 рік — актор трупи М. Кропивницького.


Видав збірки віршів «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), виступав з театрознавчими статтями.

Восени 1917 року став директором і режисером «Національного театру», який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В. Винниченка. «Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом, — пише він в автобіографії. — Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок».

Змучений і виснажений, поет у 1920 році емігрував до Варшави («їхав з неохотою, з мусу»), де працював «старшим аташе з правами радника» при УНР-івському уряді (для зв’язку з культурними колами Польщі). У Варшаві видав збірку поезій «За Україну» (1921).

Переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книги «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу — «Пензлем і пером».

Повернувся в Радянську Україну 1926 року. Працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Переїхав до Києва, працював у ВУФКУ, в Укртеатрокіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібрето.

Перу М. Вороного належить низка перекладів зі світової поезії, зокрема «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшав’янки», творів Дайте, Словацького, Пушкіна, Гумильова, Верлена, Метерлінка та ін.

У цей період Вороний не вів ніякої політичної, а тим більше антидержавної діяльності, був уже людиною похилого віку. Однак і його не оминула хвиля репресій. 1934 року було розпочато попереднє слідство у справі М. К. Вороного, якому інкримінувалася «контрреволюційна діяльність». М. Вороний під час допиту рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення. З нього взяли підписку про невиїзд. Цього разу поет уникнув ув’язнення.

31 березня 1934 року Миколу Кіндратовича було засуджено до заслання у Казахстан. Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав визначити місце заслання десь ближче. Несподівано над ним зглянулися й замінили трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же термін — із забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській областях. Отже, М. Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше у Бежиці.

Улітку 1937 року він з’явився в с. Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до міста Новоукраїнка. Тут почав працювати коректором у районній газеті, але невдовзі його збуло звільнено.

Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі №3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова. Як і всіх його посправників (12 селян Глиняного та інших сіл), М. Воронового було заарештовано «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення були вигадані й неконкретні. Усім тринадцяти винесли вирок «розстріляти», який було виконано 7 червня 1938 року о 24.00.

1989 року М. Вороного, за клопотанням Спілки письменників України, було реабілітовано. Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його книги: «Вибрані поезії», «Твори», «Театр і драма».


Основні твори:

  • «Євшан-зілля»
  • «Блакитна панна»
  • «Інфанта»
  • «Іванові Франкові» (Відповідь на його Посланіє)
  • «Ти не любиш мене»
  • «Зрада»
  • «За Україну!»

Уся мозольна праця поета, вченого, громадянина була присвячена рідній Україні, яку він любив так само пристрасно, як красу і справедливість. (Г. Верес)



Художня характеристика твору
«Блакитна панна»

«Блакитна панна» відкриває цикл «Гротески», який складається із десяти поезій. Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню.

Літературний рід: лірика
Жанр: вірш
Вид лірики: пейзажна (весняні настрої)
Художні засоби:

  • епітети: весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою;
  • метафори: сміючись на пелюстках, на квітках;
  • порівняння: а вона, як мрія сна чарівна;
  • гіпербола: сміючись на пелюстках, на квітках;
  • анафора: має  крилами Весна запашна;
  • окличні речення: ось вона — Блакитна Панна! ЇЇ виспівує: » Осанна!»
  • інверсія: лине все, крізь блакить майорить, сяє вродою, сміючись на пелюстках.

Провідний мотив: возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна панна — це образ-символ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя:

І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
І Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні Голосні
І сплітаються в гротески.
Новаторство Миколи Вороного виявилося в розширенні музичних можливостей українського вірша. «Я писав не так од образу, як од звуку”, — зазначав він. Джерелом його поезії є мелос, мелодія. Звук для символістів — понад усе. Специфічним є розміщення рядків у строфах «Блакитної панни»: вони ніби сходинки, по яких скрапує навесні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм.

Блакитна Панна —
Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгожданна, нездоланна…
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: «Осанна!»
 

А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.
 

І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески

One thought on “Микола Вороний. «Блакитна Панна»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.