Постать Сергія Жадана вже дано і міцно вкоренилася в історії української літератури. Як поет і прозаїк Жадан вклав чималу лепту у формування нашого сучастоно національного письменства. А через своєрідну манеру письма і віршування його свого часу називали новатором української літератури. Закликаємо дізнатися більше про життя письменника, період його становлення і розвитку.
“Портрет митця замолоду”
Сергій Жадан народився 1974 року в містечку Старобільську на Луганщині, точніше в її слобідській, найбільш українській та україномовній частині.
“У мене було щасливе дитинство. Я хотів читати — батьки купували мені книги. Я хотів займатися собою — вони давали цю можливість. Звичайно, виховання і школа були, але вони не тисли, не заганяли тебе в якісь рамки, а скоріше навпаки давали можливість для самореалізації”, — розповідає Сергій.
Покоління Сергія Жадана зростало в атмосфері занепаду Радянського Союзу, поступової загибелі його інфраструктури, естетики й етики, тобто, метафорично кажучи, формувалося в той час, коли повітря було просто перенасичене поезією, одночасно елегійною і катастрофічною. На багатьох із них потім чекало чимало розчарувань: у стабільності світу, в справедливості, в тріумфальному постанні незалежної України, згодом — у Помаранчевій революції.
Сліди цих образ на світ і на Батьківщину досі можна помітити на обличчях багатьох людей відповідного віку. Але Жадан, здається, уникнув комплексів нездійснених ілюзій, принаймні, вони не висять нудними безплідними чорними хмарами над його текстами.
Навчатися Сергій поїхав до Харкова, у заклад, що тепер зветься Педагогічним університетом імені Григорія Сковороди. У нинішньому харківському академічному середовищі “Пед”, вирізняється якраз найбільшою увагою та відкритістю до української літератури ХХ століття та сучасного письменства. Також варто звернути увагу на загальну атмосферу нового “відкриття” Розстріляного Відродження в дев’яності роки.
Був одним з організаторів харківського неофутуристського літературного угрупування “Червона Фіра” — Літературна корпорація харківських поетів С. Жадана, Р. Мельникова та І. Пилипчука, створена у 1991 р. Як вважає І. Бондар-Терещенко, літугрупування постало на хвилі “антисистемного” харківського андеграунду початку 90-x pоків.
Літературною концепцією “Червоної Фіри” згідно із заявами її членів став неофутуризм. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою побутової перверзизації створило своєрідний стиль “Червоної Фіри”, у котрому гротеск здебільшего перемагає професійну роботу з текстом.
1996 — закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології.
У 1996–1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету, захистив дисертацію, присвячену українському футуризму: “Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка” (2000 рік).
Написавши дисертацію про творчість Михайля Семенка, С.Жадан зазнав і певного його впливу, проте радше в моментах інтертекстуальних, аніж стильових (як приклад можна навести цикл віршів “Тереза” у книжці “Пепсі”, що якоюсь мірою відсилає нас до Михайля Семенка, чи блазнюваті цитування Максима Рильського). Зрештою, деякі критики інколи навіть називали самого Жадана “сучасним Семенком”, а окремі колеги-письменники говорять про ранній період його творчості як про “футуристичний”.
Звісно, такі формулювання важко прийняти зовсім серйозно. Бо ж Сергій Жадан не практикував помітних вторгнень у структуру поетичної, прозової мови чи мови взагалі, не здійснював радикальних експериментів із формою, та й індустріальні мотиви в нього сповнені радше елегійної напівностальгії, аніж пориву в майбутнє. Точніше буде сказати, що вже в 1990-х Жадан-поет справив враження на українського читача свіжістю і свободою висловлювання, наявністю індивідуального чіткого і чіпкого стилю, врешті, просто харизмою.
А от де справді виявлялася реальна подібність із Семенком, то це в організаційній діяльності. Чого тільки не організовував Сергій Жадан у 1990-2000-х роках, переважно в Харкові! Фестивалі, концерти, читання, акції… А 2004 року він був комендантом помаранчевого наметового містечка на харківській площі Свободи.
З 2000 року викладач кафедри української та світової літератури університету, Віце-президент Асоціації українських письменників.
“Мені страшенно пощастило, бо я приїхав до Харкова у 17 років і на той час знав людей із місцевого літературного середовища. У мене є тітка — Олександра Ковальова — справжня письменниця, член Спілки письменників України. Із дитинства тітка вводила мене у ці всі літературні харківські кола. Я знав письменників, поетів, бачив їх виступи”, — розповідає Жадан .
Через свою тітку, поетку Олександру Ковальову, Жадан мав зв’язок зі старшими письменницькими колами, а отже, міг не тільки іронізувати з їхнього стилю життя і письма, а й отримати від них певну інформацію. Як наслідок, Сергій Жадан став одним із популяризаторів українського літературного авангарду й модернізму.
Жадан брав участь у численних всеукраїнських і міжнародних фестивалях та інших заходах, отримав кілька премій, його кілька збірок у дев’яності роки мали доволі широкий резонанс, а перша книжка в новому столітті – “Балади про війну і відбудову” (назва, до речі – теж пряма цитата, так само називалася одна зі збірок поезій Майка Йогансена), здається, остаточно вивела її автора в “перший ешелон поезії”, не в останню чергу завдяки цікавій і продуманій композиції, грі жанрами (вірші, цикли, поеми, прозовий монолог) та передмові Юрія Андруховича.
На початку двотисячних Сергій Жадан виступив і як прозаїк. Першою була книжка оповідань “Біг Мак” зі стильними, м’якими й не дуже сюжетними творами. А наступна прозова книжка зробила Жадана культовим письменником. Це була повість “Депеш Мод” – то гостросюжетна, то абсурдно антисюжетна пригода кількох молодиків, які шукають свого приятеля по гуртожитках, заводах, полях і залізницях Східної України. У “Депеш Мод” поєдналися цікаве письмо із дотепами та неабияким почуттям гумору. Для читацького успіху важливою була й тематика: життя молоді у великому місті.
“Наколка часів культу особи”
Отже, десь від середини двотисячних років Сергія Жадана сміливо можна вважати культовим письменником, одним із найпопулярніших в умовному некомерційному сегменті сучасної української літератури. Незабаром до цього додався такий неодмінний для постколоніального суспільства компонент, як певне визнання за кордоном – передусім у Польщі, Білорусі, німецькомовних країнах та в Росії.
Саме тут я вважаю необхідним ще трохи віддалитися від власне літератури в царину так званого літературного побуту. Від початку письменницької кар’єри і досі Сергій Жадан демонструє певний стандарт спілкування. Найпростіше його можна схарактеризувати як абсолютну відкритість і демократизм, ненав’язливість і відсутність дистанції. Тобто – цілковита протилежність тому, що міститься всередині капсули стереотипу “культовий письменник”.
Багато хто з шановних читачів у цьому місці, мабуть, скаже, що це особиста справа Жадана й усіх інших культових та некультових письменників, як там вони спілкуються зі своїми колегами і читачами. Але є нюанс. “Перше цвітіння” Сергія Жадана випало якраз на той час, коли писали свої перші твори чи вперше десь виступали, публікувалися ще молодші автори – так звані “двотисячники”. А відтак, Жадан якщо й не став зразком, то принаймні помітно вплинув на їхню манеру публічності, що виявилася вже трохи пізніше.
Також він дав органічний і яскравий приклад альтернативи серйозному і пафосному декларуванню громадської позиції. Навіть будучи серед організаторів та головних спікерів харківського Майдану, Жадан уникав гучних гасел, не втрачав почуття гумору й іронії — зрештою, рівноваги. Що, звісно, не могло не злити опонентів – недарма й понині діячі Партії Регіонів згадують йому спалення книжки Євгена Кушнарьова, чим тільки сприяють зростанню популярності письменника та виставляють себе на посміховисько.
Щоразу підкреслюючи: “Я не політик, а письменник”, Жадан дозволяв собі досить різні, часом екстравагантні, декларації, погляди і вчинки в соціальному контексті. Нібито вів переговори про участь у виборах у складі партії “Райдуга”, котра виступала за легалізацію легких наркотиків. Висловлювався в дусі федералізації, посилаючись ледь не на позицію автора спаленої книжки Євгена Кушнарьова.
Підтримував кандидата від “Батьківщини” Арсена Авакова у боротьбі за посаду міського голови Харкова проти одіозного “регіонала” (і колишнього “помаранчевого”) Геннадія Кернеса. Став одним із тих, хто привертав увагу до боротьби “Зеленого фронту” проти вирубування Лісопарку в Харкові улітку 2010 року. Активно висловлювався проти діяльності Комісії з моралі. Регулярно використовував у своїй творчості емблеми й ідеї лівого руху.
Фактично, без урочистих слів Сергій Жадан своїми діями стверджує позицію, суть якої полягає в тому, що письменник лише ситуативно може виявляти політичні, суспільні погляди і несе за це не більшу відповідальність, ніж будь-який інший громадянин. Така собі рішуча відмова від маланюкового: “Коли немає в нації вождів, тоді вожді її – поети”. Переваги й недоліки цього підходу очевидні: з одного боку, звільнення літератури від позамистецьких функцій (на які нарікав ще Шлемкевич), з іншого – мінус один авторитетний голос у суспільстві.
“Я — український громадянин часів війни”
Сергій Жадан займає чітку проукраїнську позицію.
Був активним учасником харківського Євромайдана, в березні 2014 року постраждав під час зіткнень біля харківської ОДА.
З початку війни на Сході України займається волонтерською діяльністю.
На початку 2017 року заснував Благодійний фонд Сергія Жадана, метою якого є: підтримка родин загиблих військовослужбовців, матеріальна допомога інтернатам,підтримка освітніх закладів та бібліотек на звільнених територіях, безперервна культурна взаємодія, включення віддалених регіонів у загальноукраїнський культурний контекст: мистецькі фестивалі, концерти та інші культурні акції.
У липні 2017 року організував другий літературно-музичний фестиваль “Дорога на Схід” (м. Ізюм Харківської обл.)
Джерело: ЛітАкцент