Павло Тичина: роздвоєння таланту

Павло Тичина: роздвоєння таланту


Роздвоєння таланту Павла Тичини – тяжке і болісне явище. І таким воно було не лише для самого поета, а й для всіх його читачів. Як він пройшов шлях від “буржуазного націоналіста” до співця Компартії? Про це в нашому матеріалі. Запрошуємо до читання всіх, хто цікавиться історією української літератури.


Світ визнав Тичину завдяки його першим збіркам – “Сонячні кларнети”, “Плуг” і “Замість сонетів і октав”. Українська діаспора робила кроки, щоб представити поета на здобуття Нобелівської премії. Але він відмовився брати участь у конкурсі.

У 1926 році Тичину першого звинувачують у протаскуванні в літературу буржуазного націоналізму за його поему “Чистила мати картоплю”, де він пише “Ленін-антихрист явився”. І на партійній конференції проголошується, що Тичина протаскує націоналістичний дурман у літературу. Але Тичина виступив у газеті “Комуніст”, щось спростовував.

Кінець 20-х років – вся автентична поезія Тичини зникає, зникають релігійні і політичні образи, і, як казав Станіслав Тельнюк (письменник, літературознавець): замість розкішного зеленого дерева тичинівської поезії, ми бачимо перед собою обчуханий телеграфний стовп. На цьому “обчуханому телеграфному стовпі” зросло не одно покоління українців за радянської влади.

У 1982 році вирішили видати “повне” зібрання творів Тичини. Але тоді ж не можна було казати: “паліть універсали, топчіть декрети…” І після того, як герой і академік Олесь Гончар підписав перший том до друку, компартійна цензура в образі якогось клерка, сильнішого за класика світової літератури, вилучила все “антирадянське”. Туди не увійшло все про Українську революцію, “Пам’яти тридцяти”, про мовні проблеми.

Його збірка “Замість сонетів і октав”, видана у 1920 році, не передруковувалася 70 років. І вже у 12 томі на початку 90-х у розділі “Додатки” Сергій Гальченко надрукував все те, що було раніше вилучено.

Переломною в творчостi поета вважається збiрка “Чернiгiв”, яка означила його перехiд у число “офiцiозних” авторiв, і поезія “Партія веде”. З’явилися народні пародії:

“Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину”.

Та поки виходили друком партійно-витримані книжки, поет паралельно творив свою безсмертну поему-симфонію “Сковорода”. Василь Стус згодом напише:

“Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров, Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала смерті духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування… по той бік самого себе”.

На початку 1970-х років Сергій Гальченко запитав у літературознавця Юрія Шевельова, як він ставиться до раннього і пізнього Тичини. І почув у відповідь: якщо пізній Тичина вмер як поет образу, то він залишився поетом форми.


Страх

Полохливість була суттю натури Павла Тичини. Він, наприклад, ще з молодих літ панічно боявся смерті. Страх був співавтором поета, позбавляв його натхнення, коли писалися вимучені слова багатьох віршів, у яких давно погас голос кларнета. Страх надиктував Тичині й книжку «Образ Й. В. Сталіна в українській радянській поезії» (1950 р.)

Тоталітарний режим швидко й успішно «одержавив» поета, який відмовився від свободи. З Тичини намагалися зробити чиновника. Він був міністром освіти (1943–1948) і навіть головою Верховної Ради УРСР (1953–1959). Першим отримав Шевченківську премію (1962). Саме йому влада доручила написати слова гімну УРСР.

Тичина прагнув прогнати від себе складні запитання, примиритися з дійсністю. Утім, траплялися поодинокі випадки, коли поет бунтував. Так було тоді, коли з ініціативи Москви у Верховній Раді УРСР треба було провести русифікаційний закон про освіту. Тичина відмовився від посади, і то був його протест.

Останні роки Павло Григорович із Лідією Петрівною надовго поселялися на державній дачі в Кончі-Заспі: однією половиною будинку розпоряджалася родина Тичини, другу займав Сидір Ковпак. За кілька місяців до смерті поету-академіку присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці… Інший академік, Олександр Білецький, якось напівжартома сказав, що все життя Павло Григорович найбільше боявся… радянської влади. Схоже, так насправді й було.

Чи знав Тичина про жорстокий Маланюків присуд 1924 року? Знав. Розповідають, що одного разу увінчаний лаврами і офіційною славою автор «Золотого гомону» й оди «Партія веде» сам згадав рядки про кларнет і дудку. «Він один сказав про мене правду», – сумно мовив старий поет. І заплакав.


“Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху”

Українці знають Тичину здебільшого як поета. А це була людина багатогранна. Насамперед, він був Музикант. Недарма вся його поезія настільки мелодійна. Автор “Сонячних кларнетів” сам блискуче грав на кларнеті, диригував хором, записував ноти пісень, збираючи їх від родичів і знайомих по всій Чернігівщині. “Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху”… – писав Тичина.

“Я тут” – це театральний псевдонім Павла Григоровича. Він грав у театрі. Був своєю людиною у товаристві і художників, і музикознавців, і поетів. До 120-річчя з Дня народження поета Нацбанк видав ювілейну срібну монету.

Кажуть, у НБУ боліла голова, як поєднати в одній монеті з двома боками Тичину поета, музиканта і художника. Врешті решт на реверсі зобразили портрет Павла Григоровича за робочим столом на тлі книжкових полиць, а на аверсі розмістили рядки поезії Тичини і малюнок його родинної садиби у Пісках. До 125-річчя пообіцяли відтворити на монеті Тичину-музиканта.

Павло Григорович знав понад 20 мов, здійснив багато перекладів. А ще літературознавці називають його чи не найбільш еротичним українським поетом.


Читайте також:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.