Життя Євгена Плужника, як і багатьох талановитих людей тієї епохи, було трагічним. Сталінська “червона машина” не дала йому шансів на щасливе життя, бо ж уміла тільки підкорювати і ламати інакомислячих. У цій біографії ми розповідаємо коротко про головне. Але радимо дізнатися про його життя і творчість більше, аби осягнути всю трагічність минулого століття.
Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року в слобідці Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії в сім’ї дрібного торговця. Вчився у сільській школі, потім у кількох гімназіях — у Богучарі, Ростові, Боброві.
У 1918 році разом з родиною переїхав на Полтавщину. Під час громадянської війни вчителював у селі Багачка Миргородського повіту на Полтавщині. Навчаючи дітей, він одночасно поглиблював і свої знання. Але самоосвіта його не задовольняла, і він їде до Києва, де навчається у Ветеринарно-зоотехнічному інституті.
Невдовзі він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Акторські здібності Плужника, його гумор та дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують перспективне сценічне майбутнє. 1923 року Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників (Аспис), що об’єднувала тоді всю “непролетарську” літературу Києва.
У 1924 році Плужник стає членом письменницької групи “Ланка”, яка 1926 року перетворюється на “Марс” (майстерня революційного слова). На чолі “Марсу”, як і “Ланки”, стояли Борис Антоненко-Давидович, Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка. “Марс” вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ. Обидві організації були розгромлені і ліквідовані одночасно.
Перші українські вірші Є.Плужника (в гімназійний період він писав російською) були опубліковані 1923 року в київському журналі “Глобус” під псевдонімом Кантемирянин (від назви рідного села) – Плужник ще не наважився перші поетичні спроби підписати власним прізвищем. 1926 року завдяки дружині поета, Галині Коваленко, вийшла в світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою “Дні”.
Євген “все писав, писав, — розповідала вона, — а ми бідно жили, на шостому поверсі, одна кімнатка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац. Одного разу він вийшов. Викликали його… Я собі подумала так: якщо я не зможу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже — він же фахівець, чи це чогось варте. Потім Меженко викликає мене до телефону і каже: “Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися”.
Через рік виходить друга і остання прижиттєва поетична збірка Є.Плужника “Рання осінь”, яка мала прихильну рецензію Ю.Меженка, а іншими розкритикована. Збірка поезій під назвою “Рівновага“, яку Плужник підготував до друку і датована 33-м роком, лишилася ненадрукованою: разом з багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив у жорна сталінської репресивної машини. Ці вірші увійшли до “Вибраних поезій” Є. Плужника 1966 року.
Усього десять років тривала літературна діяльність цього талановитого поета. В українську поезію середини 1920-х років Євген Павлович Плужник увійшов як співець гуманізму. Поезії його сповнені трагічного звучання: проповідям класової ненависті й безжальному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності людського життя, протест проти бездумної революційної жорстокості.
Він прагнув конкретного гуманізму, зверненого до кожної людини, що опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, зрештою, саме життя.
Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між метою і здобутком, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами. Відразу після розстрілу двадцяти восьми “ворогів народу”, серед яких були друзі Є.Плужника по “Ланці” і “Марсу”, митець потрапляє в “чергу” призначених до розстрілу.
Ордер на арешт і трус у його квартирі був виписаний 4 грудня 1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він “є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів”.
На підставі цього зроблено висновок: “перебування його на волі є соціально небезпечним”, а тому Євген Плужник підлягає “утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС”.
Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув’язнень його колег-літераторів, його власний арешт не став несподіванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Проте десять років заслання на Північ з суворими умовами полярного клімату та напівголодне життя в’язничних казарм для людини, хворої на легені, — означали вірну смерть.
Заміна розстрілу на заслання не давала поетові жодних шансів на порятунок. Та все ж, того дня, коли йому повідомили про зміну вироку, він зрадів. У листі, написаному до дружини під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:
“Галча моє! Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим – це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радости – так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів — мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м’язах, і в серці, і в думках. Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам’ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів. 28.03.35 Твій Євген”.
До Соловецьких казематів разом із побратимами по засланню в арештантських вагонах поет вже їхати не міг. Його, тяжко хворого, везли окремо. На Соловках він переважно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи на Україну. Останній його лист датований 26 січня 1936 року. Цей лист Євген Плужник вже продиктував, а дружині лише приписав власною рукою: “Присягаюся тобі, я все одно виживу!” На жаль, це було вже нереальним. Євген Плужник помер 2 лютого 1936 року. 4 серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано і справу припинено “за відсутністю складу злочину“.
Афоризми Євгена Плужника:
- Де українців два, там і лінгвістів двоє.
- Минуло всім, але не всім минулось.
- Як два по два чотири: лівіють погляди — псуються і маніри.
- Зміст — справа поглядів і часто… гонорару…
- Люди часто говорять: «Я вас кохаю» тоді, як треба казати: «Я вас хочу…» Причім дуже часто на місце цього «вас» у другій формулі можна підставляти багатьох…
- Хай розмовляють ті, кому сказати нічого…
- Щоб покохати жінку, треба полюбити її як людину. Шукати в жінці людину — це суть кохання; в нім ріжність статей тільки підкреслює одність єства.
- Та це ж розмова лиш! — Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!