“Страшні слова, коли вони мовчать…” Ліни Костенко

“Страшні слова, коли вони мовчать…” Ліни Костенко


Ах, які слова! Здається, про завдання поезій, їхньої ролі у суспільстві годі було написати кращого вірша! Ліна Костенко оспівує силу слова і показує цінність поета для людства. Вона наголошує, що кожен із митців відповідальний не тільки за те, що він написав, але й за те, як написав.

Тут повна поезія і її аналіз 

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.


Автор — Ліна Костенко
Рік написання: 1977.
Збірка: «Над берегами вічної ріки».

Тема: слово в житті людини, сутність поезії.
Ідея: показати силу слова — «Людині бійся душу ошукать».

У творі Ліна Костенко говорить про те, що слова, ніби згустки, увібрали в себе радощі й болі людей. Чутлива душа поета не тільки вловлює енергію сказаного, а й дивиться на слова з побожним страхом, адже впевнена, що поетові треба пам’ятати про свою відповідальність за кожен свій рядок і за кожне слово.

Вид лірики: філософська.
Жанр: ліричний вірш.
Напрям: модернізм.
Течія: неоромантизм.
Провідний мотив твору: роздуми поетеси про значення слова в житті людини, про сутність поезії.


Композиція твору. Невеликий за розміром у три строфи вірш наповнений почуттями й експресією. Перша строфа твору — це одне складнопідрядне речення, у якому кожне підрядне речення посилює звучання головного.


Образи твору. Ліричний герой — це людина, що знає силу слова й відчуває відповідальність за їх використання: «Хтось ними мучився, болів…» Філософські роздуми поетеси над словом і творчістю породжують в уяві читача образ ліричного героя, який висловлює свої думки щодо проблеми добору слів, завдань мистецтва у суспільстві.


Римування — перехресне: мовчать — почать, причаїлись — чиїмись (абаб).
Віршовий розмір — вірш написано п’ятистопним ямбом із пірихієм.
Історія написання: філософські питання про сутність поезії, про місію митця для Ліни Костенко (особливо для неї, яка пішла у «внутрішню еміграцію» на знак протесту проти відновлення тоталітаризму в СРСР і понад 16 років змушена була писати «в шухляду»), як і для всіх «шістдесятників», були особливо актуальними, що вилилося в низку творів, де ця проблематика стає осердям уваги.


Художні засоби:

  • епітети: «страшні слова», «безсмертний дотик»;
  • метафори «слова мовчать, причаїлись», «хтось ними (словами) плакав, мутився, болів» оживлюють, олюднюють слова;
  • анафора: у першій строфі другий і третій рядки починаються словом «коли*, яке підкреслює і пояснює оксиморон «слова мовчать»;
  • антитези: «краса й потворність», «асфальти й спориші» змальовують і різноманітність світу, і його повторюваність, узагальнюючи словами «Усе було», і підводять до висновку: «Поезія — це завжди неповторність».

У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» Ліна Костенко закодувала своє розуміння значення слова в житті суспільства і кожної людини.

Поетеса впевнена, що митці, як ніхто інший, мають обережно й відповідально ставитися до сказаного, адже «поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Буває важко знайти потрібні слова, які б не «були уже чиїмись», але поети тому й несуть це звання, що вміють словом торкатися наших душ і пробуджувати світлі почуття.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.