Життєвий шлях Івана Драча

Життєвий шлях Івана Драча

Сьогодні не стало Івана Драча. Він помер у Феофінії після тяжкої хвороби на 82 році життя. Серед школярів Іван Драч відомий перш за все завдяки баладі “Соняшник”, а старше покоління цінує цілі його збірки і знає про політичну діяльність.
То ким був Іван Драч? Про що писав? Символічно, з’ясуймо все невідоме про нього саме сьогодні.


П’ять літ минало майбутньому поетові в перший рік Великої Вітчизняної війни, а з Перемоги радів на дев’ятому — народився Іван Федорович 17 жовтня 1936p. в с. Теліжинці на Київщині.

Після війни біографія І. Драча складалася в прискореному темпі: за десятиліття — до військової служби (1955 — 1958) — він здобув середню освіту, викладав російську мову та літературу в сільській семирічці, був на комсомольській роботі — інструктором райкому комсомолу.

Після армії вчився в Київському університеті (завершував навчання заочно, бувши співробітником “Літературної газети”). Закінчив Вищі кіносценарні курси в Москві (1964). В цей же час написав свої перші вірші, деякі з них містили критику радянської влади.

До того ж часу належать перші контакти Івана Драча з українськими дисидентами. Однак після їх остаточного розгрому радянським режимом в липні 1966 року написав покаянного листа, в якому говорилося про те, що він кається в своїх зв’язках з дисидентами. Після цього відносини Івана Драча і офіційної влади покращилися.

Працював у сценарному відділі Київської кіностудії ім. О. П. Довженка, редакції журналу “Вітчизна”, в Спілці письменників України.

Після початку Перебудови Драч знову приєднався до дисидентських кіл. Разом з В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем та іншими видатними українськими дисидентами Іван Драч створив в 1989 році Народний рух України (НРУ) – першу офіційну українську антирадянську організацію.

Іван Драч був першим головою НРУ — з 8 вересня 1989 по 28 лютого 1992 року.

З 28 лютого по 4 грудня 1992 він був співголовою НРУ разом з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.

Навесні 1990 року Іван Драч був обраний депутатом Верховної ради УРСР від Артемівського (№ 259) виборчого округу. За нього віддали свої голоси 66,38% виборців.

Пішовши з високих посад в НРУ наприкінці 1992 року, Іван Драч остаточно відійшов від політики в 1994 році і до Верховної Ради не пройшов.

На виборах до Верховної Ради, які пройшли 29 березня 1998 року, член НРУ Іван Драч балотувався в депутати від Тернопільського (№167) виборчого округу та за результатами голосування (21,04% голосів виборців) він вдруге був обраний до парламенту.

На парламентських виборах 31 березня 2002 року Івана Драч виступав у списку Нашої України під номером 31. Таким чином, він втретє став депутатом.

Після тривалих розбіжностей з партійним керівництвом НРУ Іван Драч в березні 2005 року залишив цю партію і вступив в Українську народну партію Юрія Костенка.

У парламентських виборах 26 березня 2006 року він брав участь під номером 14 у виборчому списку Українського народного блоку Костенка і Плюща. Але блок вибори програв, і Іван Драч в парламент не пройшов.

З серпня 1992 по 19 травня 2000 року Іван Драч був главою Української всесвітньої координаційної ради.

З 1995 року і до сих пір Драч очолював Конгрес української інтелігенції.

Чимало списів ламалося навколо поеми “Ніж у сонці” (1961), якою молодий поет дебютував в “Літературній газеті” ще до виходу першої збірки — “Соняшник”.

Нечасто перші книжки молодих літераторів стають таким помітним явищем, як “Соняшник”. Ця збірочка, що містила сорок умовних балад, етюдів та інших віршованих або й не зовсім віршованих творів з примхливими образними асоціаціями, малозрозумілими для багатьох тодішніх читачів, і через двадцять років згадувалась як далеко не традиційна, задерикувата, гостросучасна.

Драча в усіх його книжках не сплутаєш ні з ким. Але він, разом з тим, ніби кожного разу починається заново, ніби йде за власним закликом, проголошеним у другій збірці — “Протуберанці серця” (1965): “Народжуйте себе”.

Поет “народжує себе” і в “Баладах буднів” (1967), і в збірці “До джерел” (1972) (хоч це в значній мірі підсумкова книга, вибране з попередніх видань), і в інших.

1972p. вийшла збірка І. Драча “До джерел”. До вибраних творів він додав чимало нового, завершив її перекладами з поетів республіканських радянських літератур та літератур зарубіжних. Тут з’явився вірш “Зелена брама”, який через десятиліття дасть назву книзі, що буде відзначена Державною премією СРСР.

Та й збірка “Корінь і крона”, яка вийшла у 1974 році, почалася вже тут, у роздумах над підсумком першого десятиліття в поезії. Ця книга, складена з двох розділів — “Подих доби” та “Подорожник”, вивірила поета на життєспроможність і в координатах сучасності, і в координатах історії. За неї в 1976p. І. Драч удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

У поета є наскрізна внутрішня тема, яка пронизує і з’єднує все творене ним, — оте горіння, палання в спразі людяності і краси, і змоги, що про нього вже сказано ще в першій серйозній роботі про творчість І. Драча — передмові Л. Новиченка до “Соняшника”. Звучить ця тема і в гостро драматичній тональності (назвемо, крім поем “Ніж у сонці” та “Смерть Шевченка”, драматичні поеми “Дума про Вчителя” й “Зоря і смерть Пабло Неруди”), і в мажорно-вибуховій, як у вірші “Небо моїх надій”, що відкриває і першу збірку, і цикл “Дихаю Леніним” у книзі “До джерел”, і збірку вибраного “Сонце і слово” (1978)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *