Народні перекази. “Прийом у запорожці”

Народні перекази. “Прийом у запорожці”


З легендами ми вже ознайомилися. Сподіваємося, ви прочитали всі, які ми рекомендували. Та чи знаєте ви, що таке перекази? Тут ми вам розподаємо про них і навіть пропонуємо прочитати один переказ. Цікаво? Тоді не зволікайте!


Переказ — це усне народне оповідання про визначні події з життя народу та про героїв цих подій. У переказах часто наводяться достовірні факти. Оповідачі, переповідаючи один одному почуте про події чи про героїв, іноді додають щось від себе. Відомі перекази про напади татар на українську землю, про події часів козаччини, про гетьмана Богдана Хмельницького, про народних месників — Олексу Довбуша, Устима Кармалюка, Лук’яна Кобилицю та ін.

Легенда — це розповідь про якісь незвичайні події чи про життя людей, але з елементами казки і фантастики. Існують легенди про святих людей, про Ісуса Христа, про народних героїв, про письменників, художників, композиторів та ін. Часто народні легенди розповідають про походження назви села чи міста, місцевості, гори, річки, про птахів, тварин, про рослини, які колись нібито були живими істотами.

Перекази близькі до легенд, але відрізняються від них більшою фактичною достовірністю.

Народні перекази бувають як сумні за змістом (наприклад, про смерть козака), так і жартівливі. У них відтворено мрії українців про справедливість, перемогу добра над злом.


Запорожці як підмовлять було до себе на Січ якого хлоп­ця з Гетьманщини, то перше пробують, чи годиться бути запорожцем. Ото звелять йому варити кашу:

– Гляди ж, вари так, щоб і не сира була, щоб і не пе­рекипіла. А ми підемо косить. То ти, як уже буде готова, вийди на такий-то курган да й клич нас, а ми почуємо да й прийдемо.

От поберуть коси та й підуть нібито косити, а де в чорта їм хочеться косити! Заберуться в комиш та й лежать. То оце хлопець, зваривши кашу, вийде на могилу і зачне гу­кати. А вони й чують да не озиваються. То він гукав, гукав да й давай плакать:

—   От занесла мене нечиста сила між сії запорожці! Лучче б було дома сидіти при батькові да при матері. А то ще перекипить каша, то прийдуть да битимуть, вражі сини! Ой бідна ж моя головонька! Чого мене понесло між сії за­порожці!

То вони, лежачи в траві, вислухають усе да й кажуть:

—   Ні, се не наш!

А далі вернуться до куреня да дадуть тому хлопцеві ко­ня й грошей на дорогу да й скажуть:

—   Їдь собі к нечистому! Нам таких не треба!

А як же которий удасться розторопний і догадливий, то, вийшовши на могилу, кликне разів зо два:

—   Гей, панове-молодці! Ідіте каші їсти!

Да як не озиваються, то він:

—   Чорт же вас бери, коли мовчите! Буду я й сам їсти. Да ще перед відходом ударить на могилі гопака: «Ой тут мені погуляти на просторі!» Да затягнувши на весь степ козацьку пісню, і піде собі до куреня, і давай уплітати тую кашу.

То запорожці, лежачи в траві, і кажуть:

—   Оце наш!

Да побравши коси, і йдуть до куреня. А він:

—   Де вас у біса носило, панове? Гукав, гукав, аж гор­ло розболіло; да щоб каша не перекипала, то я почав сам їсти.

То запорожці споглянуть один на одного да й скажуть йому:

—   Ну, чуро, вставай! Годі тобі буть хлопцем. Тепер ти рівний козак!

І приймають у товариство.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.