«Людина доти й людина, доки не втратила здатність бачити, крім потворності життя, і його красу» (Олесь Гончар)




Так, я цілком погоджуюся з думкою про те, що людина є доти людиною, доки вона не втратила здатність бачити, крім потворності життя, і його красу. Адже вміння побачити крізь хмари сонце, посміхнутися крізь сльози і знайти бажання жити — великий талант, який дається людині від Бога або досягається потужною роботою власної душі. Ця думка стала з недавнього часу моїм стійким переконанням, що допомагає мені бути оптимістом і впевнено відчувати себе в будь-якій ситуації. Я почав замислюватися над тим, у чому ж причина успішності й неуспішності? Чому люди в однакових обставинах діють по-різному і світ сприймають по-різному? Чому хтось у дощі бачить оновлення, а хтось — лише бруд і мряку, хтось у поразках шукає зернини досвіду, а когось невдачі руйнують і пригнічують?

Міркуючи над цими простими і водночас буденними питаннями, зрозумів, що вся справа в самій людині, а не в обставинах. У тому, як реагує людина на все. що відбувається навколо неї і з нею, виявляється людська сутність, філософія її життя. У нашому класі є такі учні, хто з найменшої невдачі чи негарної оцінки здатні втрачати спокій, впадати у відчай, лаяти і звинувачувати всіх, вважаючи, що світ — це суцільне зло і несправедливість. Завжди стає незручно за таких, адже, на моє переконання, негаразди — це певні випробування, які ти мусиш пройти з гідністю, розуміючи, що в житті, як і в природі, не може бути завжди сонячно. А ось побачити сонце похмурого дня вміє не кожний, більше того, не кожний прагне. Тому, мабуть, і чуєш більше плачу, невдоволень, лайки від людей, ніж приємного, доброго, заспокійливого. І губиться десь наша людяність, гуманність, мудрість.

У такі моменти згадуєш літературних героїв, які вміли бачити красу у повсякденні, розгледіти веселку крізь завісу дощу. Мені особисто близькі персонажі з творів Олександра Довженка, зокрема малий Сашко із «Зачарованої Десни», який все, що б не трапилося з ним і його близькими, сприймав по-дитячому спокійно, по-дорослому виважено і по-філософськи життєво. Смерть близьких людей, злидні, негаразди, природні стихії — це життя, яке дане долею, але в якому після ночі обов’язково прийде ранок і засяє сонце. І Сашко вміє чекати сонце і радіти йому, вміє побачити красу у звичайних людях — односельцях, у природі, що оточує його, у Десні, яка «зачарована», дивна, прекрасна.

На жаль, дорослі люди з роками втрачають це вміння, занурюючись у проблеми і негаразди, підкоряючись їх впливу, бачачи лише сірі кольори. І так хочеться їм сказати: «Посміхніться, подивіться навкруги: світ прекрасний! І сіре небо може бути рожевим, і чорне дерево — досконалим в його витонченості і пропорційності, і сірі будинки — яскравими від барв графіті!» Треба тільки вміти побачити цю красу або створити її  і в собі, і навкруги.

Отже, для того, щоб залишатися людиною, слід навчитися бачити навіть серед сірих буднів красу життя, за будь-яких умов прагнути бути оптимістом. І якщо ми не можемо змінити обставини, то принаймні маємо змінити ставлення до них.

Побачимо красу крізь потворність — і відчуймо себе Людьми!

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.