Поетичний синтаксис

Поетичний синтаксис


Розглядаючи ліричні твори, варто звертати увагу на поетичний синтаксис, який використовує автор. Він, поруч із художніми засобами, робить твір динамічнішим. Інверсійні конструкції, оригінальні антитези, мелодійні анафори і неочікуваний паралелізм можуть зробити незабутнім будь-який ліричний і навіть прозовий твір. Зверніть увагу на особливості основних засобів поетичного синтаксису, щоб уміти правильно визначати їх у творах української літератури!


Інверсія — стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним.

Українська, як і інші східнослов’янські мови, належить до мов з вільним порядком слів у реченнях, проте певна їх синтаксична послідовність, унаслідок своєї узвичаєності, а також через її підпорядкованість логіці розгортання висловлюваної думки здається більш природною, тоді як зміна такої послідовності психологічно сприймається як відступ від певної сталої норми.

 

Наприклад:

1. «Зелена гілка в лузі на вербі // Від доторку твого зів’яне» (Д. Павличко), замість: Зелена гілка в лузі на вербі зів’яне від твого доторку.
2. «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра), замість: Ніхто не кохав так. Подібне кохання приходить лише через тисячі літ.
3. «Ця любов, наче овочі цінні. // Дозрілі, пізні» (Б. Рубчак), замість: Ця любов наче цінні, дозрілі, пізні овочі.
4. «Простелю тобі, раю, // Притулюсь собі скраю» (І. Драч), замість: Простелю тобі, раю, скраю собі притулюсь.

Інверсія індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлення. Але основна її функція полягає не в цьому. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить передусім меті виділення окремих, найвагоміших у контексті даного висловлювання слів.

Інверсоване слово за рахунок того, що потрапляє в незвичну для нього синтаксичну позицію, мимоволі привертає й затримує на собі більше уваги.  Інверсоване слово, яке виділяється вже саме по собі, звичайно ще й тяжіє до винесення його в позицію початку або кінця такої фрази, що вимовляється на одному диханні (це приблизно 7—8 складів), тобто в інтонаційно сильні й більш відчутні місця фрази:

Так ніхто не кохав. // Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

Інверсованість слів «так», «тисячі літ», «кохання» підкріплюється їхньою інтонаційно сильною позицією — початку або кінця віршового рядка, а відчутність слів «не кохав» посилюється за рахунок цезурної паузи, яка на мить перериває мовлення.

У реальних мовленнєвих текстах інверсія може набувати дуже складних форм, коли, наприклад, інверсується відразу декілька членів речення, граматичні форми підмета й присудка не збігаються з логічними формами і т. д.


Тавтологія — спеціальне або непередбачене повторення тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів.

Тавтологія як стилістичний засіб увиразнення належить до стилістики, як спосіб організації віршованого мовлення — до віршування, як прояв мовленнєвої неохайності — до культури мовлення. Як риторична, стилістична фігура тавтологія спостерігається в художній літературі, публіцистиці, ораторському мистецтві, фольклорі.

Тавтологія затримує увагу на сказаному, увиразнює його, посилює емоційність і ритмічність мови.
Наприклад: “Мати любила його без пам’яті, тряслась над ним і у всім волила його волю” (І.Франко).

Найчастіше тавтологія є повторенням тієї ж чи різних форм одного і того ж слова або поєднанням спільнокореневих слів: “на війні, як на війні”; “дружба дружбою, а служба службою”; “Богові — Боже, кесарю — кесареве”.


Антитеза — стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів:

Випала ж зима!
Що тепер всім воля,
врізала вам поля,
в головах тополя,
а голів нема!
(П. Тичина)

Антитетичний принцип світосприймання притаманний багатьом фольклорним жанрам, джерелами яких живиться художня література.

М.Стельмах, наприклад, не тільки називав свої твори за різко вираженим протиставленням понять (“Правда і кривда”), а й використовував народні прислів’я (“Кров людська — не водиця”) тощо.


Анафора — стилістична фігура, яка утворюється повтором слів або словосполучень на початку суміжних мовних одиниць.

Наприклад:

Тобі одній, намріяна царівно,
Тобі одній дзвенять мої пісні,
Тобі одній в моєму храмі дивно
Пливуть молитви і горять огні.
(М. Рильський)

Найчастіше анафора зустрічається у віршових текстах, рідше в прозаїчних. Прозаїчна анафора зв’язує звичайно початки суміжних речень, наприклад: «Небо, гей на морі піна. А з тої піни дрібна роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купало любість по землі сіє… А де то та любість упаде, там білий вогонь з землі виростає, а за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одне крило біле, а друге темне має» (М. Черемшина).

Дуже рідко анафоричний повтор пов’язує не суміжні, а розведені в тексті мовні одиниці, наприклад початки всіх чотирнадцяти розділів повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка: «Смутний та невеселий сидів собі на лавці, у новій світлиці… конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха» (розділ І); «Смутно і невесело було раз уранці у славному сотенному містечкові Конотопі» (розділ IV); «Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосипівна Олена, хорунжівна» (розділ VII) і т. д.

Прозаїчна анафора найчастіше підсилює та емоційно увиразнює зміст того, про що розповідається, хоча, як, зокрема, в останньому випадку може виконувати й композиційну функцію, якою звичайно відмічений анафоричний повтор у віршових текстах, де анафора слугує додатковим (поряд з константною паузою) сигналом закінчення попереднього рядка й початку наступного.

Не так вже й рідко анафоричний повтор може витримуватися протягом усього віршового твору (звичайно невеличкого за обсягом).


Паралелізм — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину.

Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за піснями легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний паралелізм:

Як ми кохалися, як зерно в горісі,
Тепер розійшлися, як туман по лісі!
Як ми кохалися, як голубів пара,
Тепер розійшлися, як чорная хмара!

На відміну від порівняння паралелізм виконує композиційну функцію, пов’язує певні мотиви чи елементи стилю у художньому творі, особливого значення йому надається у ліричному сюжеті, зокрема від доби романтизму, коли пейзаж втратив риси описовості, набувши лірично-емоційної специфіки.

Досить поширеним був цей прийом в українській поезії. Так, вірш І. Франка “Червона калино, чого в лузі гнешся…” побудований на основі прямого тематично-синтаксичного двочленного паралелізму, притаманного народним пісням.

Водночас розрізняються строфічний, як у ряді сатиричних поезій В. Самійленка (“Ельдорадо”), ритмічний (“Замість сонетів і октав” П. Тичини, де враховується принцип чергування строфи та антистрофи), звуковий, часто у вигляді панторими.

Подеколи поряд із прямим паралелізмом вживається і зворотний паралелізм, де, попри частку “не”, підкреслюється не відмінність, а збіг основних рис зіставлюваних явищ:

Не милуй мене шовково,
Ясносоколово. 
(П. Тичина).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.