Лірика та її жанри

Лірика та її жанри


Усі ми вже знаємо, що література поділяється на три роди — епос, лірику та драму. Кожен із родів має свої жанри та специфіку, на основі якої і відбувається поділ. Для лірики характерним є передавання почутів людини, її переживань у кращій — довершеній формі. Ліричні твори виникли давно і супроводжують кожного із нас ще з раннього дитинства.


Термін походить від грецького lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними.

В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін “ліричний герой” увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв’язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього.

Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки.

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика — найсуб’єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання.

Характерна особливість ліричного твору — лаконізм.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко (“Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами” Лесі Українки).

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер’єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини.

У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури.

Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом (“Сонце заходить” Т. Шевченка, “Каменярі” І. Франка).

Є “рольова” лірика. У такій ліриці автор грає роль то однієї, то другої особи. Цікаво використав форму рольової лірики П. Тичина у “Листах до поета”. Три точки зору трьох читачок — це точки зору самого автора.

Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай назавжди увійшли в золотий фонд української лірики. Відомим поетом-ліриком був Сковорода. Значний внесок у розвиток української лірики внесли П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко.


Гімн  — урочиста пісня на честь визначної події або героя. У Давньому Єгипті і Греції у гімнах славили богів (культові гімни) Афродіту, Артеміду і героїв (військові гімни). У Київській Русі складали гімни на честь князів. У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Античні гімни мали особливу композицію. Вони включали форму звертання до об’єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завершувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовувалися окличні, питальні фігури, повтори.

В Україні роль національних гімнів виконували “Заповіт” Т. Шевченка, “Вічний революціонер” І. Франка. Гімном незалежної України є “Ще не вмерла України” (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького).


Послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. У творах цього жанру використовувалася дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднувалася з панегіричною, гумористичною або сатиричною.

До жанру послання зверталися Т. Шевченко (“І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”, “Гоголю”, “Марку Вовчку”, “До Основ’яненка”), І. Франко (“Товаришам із тюрми”, “Молодому другові”), Леся Українка (“Товаришці на спомин”). Вірші цього жанру є у творчому доробку П. Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари, В. Сосюри.


Сонет  — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб ввд, еед і т. п.

Микола Зеров називав сонет формою «ліро-епічної мініатюри окремої схеми». Найвищого розвитку досягає сонет у творчості неокласиків Миколи Зерова (його «Sonnetarium», виданий 1948 р. за кордо­ном, містить 85 оригінальних і 28 перекладних сонетів), Максима Рильського й інших.


Поема — один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой).

Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна напружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі, виділяються такі її жанрові різновиди: епічна, лірична, драматична. Епічну (класичну) поему більшість літературознавців розглядає як, власне, епопею, якій найбільш чітко, на їхню думку, протиставляє себе, починаючи з першої половини XIX століття, романтична поема байронівського зразка, яку найчастіше визначають як ліро-епічну.

Спочатку в українській літературі з’являється бурлескнотравестійна поема І. Котляревського «Енеїда». Потім розвивається ліро-епічна поема, представлена кількома жанровими різновидами: романтична («Гайдамаки» Т. Шевченка), реалістична (його ж «Катерина», «Наймичка», «Варнак») та сатирична («Сон», «Кавказ»).

Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Франко, який створив блискучі зразки психолого-філософської поеми («Іван Вишенський») та соціально-філософської поеми («Мойсей»). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем («Ex nihilo», «Рубач»). З другої половини XIX століття розвивається історична поема («На Святоюрській горі» І. Франка, «Morituri» M. Старицького, «Грицько Сковорода» П. Куліша), лірико-філософська («Герострат» В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка («Осіння казка», «В катакомбах», «Роберт Брюс…»).

 


При вивченні ліричних творів часто використовується тематична класифікація. Виділяють такі жанри:

1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття (“Золотий гомін” П. Тичини, “Любіть Україну” В. Сосюри).
У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну (“Антиглобалістичне” П. Скунця) і патріотичну (“Мені однаково” Т. Шевченка) тематики.

2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов’язані з особистим життям. її різновиди:
а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя (“Так ніхто не кохав” В. Сосюри);
б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка “Золоте ябко” Д. Павличка);
в) родинна (“Сива ластівка” Б. Олійника);
г) лірика дружби (“Без вожаків” П. Скунця).

3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко “Над берегами вічності”).

4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання (“Молитва” Т. Шевченка, “Мій храм” Зореслава).

5. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи (“Осінь на Гуцульщині” Ю. Боршоша-Кум’ятського, “Знову дощ під вікнами журиться” X. Керити).

6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади (“Кавказ” Т. Шевченка, “Із дзвінкого — в глухі” П. Скунця).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.