Коли лягав спати Іван Нечуй -Левицький?

Коли лягав спати Іван Нечуй -Левицький?


Іван Нечуй-Левицький — цей вічно нежонатий відлюдник нашої літератури — завжди був постаттю загадковою. 1927-го Валер”ян Підмогильний цю загадку намагався розгадати за допомогою фройдівського психоаналізу. Виходило, що класик любив квіти, а отже, мав несвідомий сексуальний потяг до матері, а батька боявся. От і псевдонім собі вигадав — Нечуй, щоб отець Семен не чув про сина-письменника.

Він народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві на Черкащині в родині потомственого священика. Батько був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати неписьменна, але чутливої душі: не могла дослухати до кінця житія якогось святого й плакала, а малий Іван услід за нею.

Коли йому йшов 13-й рік, мати померла — двічі народжувала двійнят і це підірвало її здоров”я. Саме на цьому факті згодом будувався психоаналітичний портрет Нечуя. Мовляв, він вважав батька причиною материної смерті, тому не любив його й боявся.

В автобіографії Нечуй нічим не видає цієї нелюбові. І взагалі — є враження, що боявся він не так батька, як певного повторення долі тих, від кого народився. Бо гостро відчував у собі схожість і на батька, і на матір. Від отця Семена мав схильніть до проповідництва, а від матері — надзвичайну вразливість. І не хотів, щоб одна з тих сил погубила в ньому іншу — як то сталося в житті батька й матері. Тому так беріг себе (вічно ходив із парасолькою), тому й не оженився.

По закінченні київської духовної академії Іван Левицький кілька років викладав у дівочих гімназіях Царства Польського. І вчителем був непоганим. Одначе не оженився. Сам вказував в автобіографії на одну деталь: польську мову тоді викидали з польських шкіл, і він, учитель російської, мимоволі став русифікатором того краю. Це наполохало його вразливу душу: а раптом він повторює батькову долю й ненароком, сам того не бажаючи, губить жіночі душі, й не одну, а багато.

Вічно ходив із парасолькою

І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар”єрі — все-таки наполіг і переїхав до Кишинева. Там і служив до пенсії. В атестаті значилося, що вийшов у відставку статським радником, мав ордени Св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, Св. Станіслава ІІ ступеня, “в походах и сражениях против неприятеля не был, в штрафах, под следствием и судом не был, в отпуске и отставке не был”. Цей скромний чоловік у 1880-х був єдиним з визначних письменників у межах Російської імперії, хто нагадував про те, що українська література ще існує.

Він сповідував культ самотності. У Києві оселився у флігелі на вул. Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він прожив до 1909 року, коли дім знесли.

Нечуй-Левицький дивував киян своєю пунктуальністю: за його розпорядком можна було звіряти годинники. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спиртного не пив зовсім. Суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.

Один драматург згадував, як читав свою п”єсу в домі Нечуя. Той слухав, а потім у хаті щось клацало й він підстрибував на стільці з криком “Є!” Виявляється, то клацала мишоловка — господар полював на мишей.

Про нього ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року, і потім переказував усім старі новини з тих журналів. Казав: “Ах, як шкода, що такий-то помер, добрий був чоловік!”. А той пішов з життя ще рік тому, про нього вже й думати всі забули.

Казали, що в нього бабський характер — недарма ж йому так добре вдалося описати Кайдашиху, бабу Параску та бабу Палажку. У селах над Россю й досі хваляться тим, що прототипи для своїх знаменитих бабів Нечуй знаходив саме тут, і кожне село хвалиться саме своєю першістю. Він вірив, що “в кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й Бога, або в декого й багато Бога, і отой Бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота”.


“Писати треба так, як люди говорять”

Маючи м”яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю “Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов”янщини”. Ішлося не про те, що ця література “гірша” за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Нечуя, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: “Писати треба так, як люди говорять!”. Тому не терпів літеру “ї”, писав не “їх”, а “йих” і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували “на віки вічні”. Правописні нововведення вважав “галицькою змовою”. Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: “Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!”.

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз “старанно уникав” вважав польським: “Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз”. Казав не “негативне”, а “відкидне”, не “позитивне”, а “покладне”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.